«Українська столиця» № 23,28 липня—3 серпня 2006 року   ВІТАЛІЙ КОРЖ:  «ДОБРІ СПРАВИ ЗБАГАЧУЮТЬ НЕ ЛИШЕ ТЕБЕ САМОГО, А Й СУСПІЛЬСТВО»   Знаю свого сьогоднішнього співбесідника  не один  рік, але досі  лише як співкерівника Куликівського регіонального відділення товариства «Чернігівське земляцтво», до якого належу сам. Завжди привітний, доброзичливий, врівноважений, він водночас створював враження потужного згустку готової будь-якої миті вибухнути енергії. За плечима у Віталія Терентійовича складний і на першому етапі навіть, можна сказати, страдницький шлях. Народитися йому судилося у багатодітній селянській родині, основного годувальника якої вже кілька місяців катували у чернігівській в'язниці, вибиваючи зізнання, якої саме із розвідок - німецької, польської чи японської - він був агентом. А в перервах між тортурами слідчий упритич до роз'юшеного обличчя жертви підносив очевидно одержані в такий же спосіб «свідчення» з підписами шанованих у Дроздівці людей про її зловорожі дії проти найдемократичнішої у світі влади. І настійно вимагав щиросердно у всьому зізнатися. -Давно б це зробив, - хрипів у відповідь знесилений, але не зламаний, Терентій Корж, - аби було в чому... -Як знаєш, як знаєш, - постукав своїм пенсне «під Берію» слідчий, - щось мені не зустрічалися ще люди, які могли витримати будь-яку дозу фізичного впливу. Опірність нашої нервової системи суворо обмежена законами природи. Й кивнув катам, що спочивали на лаві. Ті, мов натреновані хорти, притьма кинулися до загнаної у безвихідь жертви. Важко сказати, чим би все закінчилось для хлібороба з діда-прадіда Терентія Антоновича Коржа, якби не раптова зміна однієї команди чекістів - убивць іншою. Тих, що збиткувалися з нього та вже встигли відправити на той світ і в концтабори заплановану їм кількість чимось підозрілого владі українства, звинуватили в надмірностях при проведенні «чисток» й відсилали за маршрутами їхніх же вчорашніх жертв, заодно списуючи на них і всі гріхи катів верховних. Нова хвиля заходилась поспіхом розвантажувати застінки, демонструючи «більшовицьку справедливість». Терентія Коржа викликав уже інший слідчий і навпростець запитав тоном, який підказував і відповідь: - Можеш забути все, що тут із тобою було?.. Ну от і гаразд. Розпишись... І щоб ніде й нікому й пари з уст. Зрозумів? Вивівши його за ворота в'язниці, веліли йти, куди заманеться. Терентій Антонович не повірив і ще цілий квартал ішов озираючись: чи не йдуть, бува, за ним по п'ятах. А потім щодуху побіг. Удома вже розповідав, що всі 45 кілометрів від Чернігова до Дроздівки біг, знесилено падав і знову біг. Ось тоді, восени 1938-го, вперше й побачилися батько із сином. На моє несподіване й для самого себе запитання, чи пам'ятає він щось із тієї небуденної події, Віталій Терентійович вибачливо всміхнувся й запропонував: - Краще розповім, як народився, хоч для тодішнього села це й не було дивиною... А сталося це так. Пішла моя на той час уже багатодітна мати Лідія Гнатівна доїти корову, а повернулася зі мною в пелені. Не думаю, що багато було тоді в неї радості від моєї появи на світ. Батько в тюрмі, на руках Таня, Наташа, Петрик і Павлушка, а тут ще я... Додалось їй клопотів, та ще й яких. Мабуть, через те й не записували мене місяців зо два. Лише потому підхопила мене на руки старшенька сестричка Таня і разом із подружкою Олею доправила в сільраду. А по дорозі й ім'я мені незвичне для села визначили - Віталій. Це вже значно пізніше дізнаюся, що означає воно - людяний, той, що живить, дає життя, животворний... Хочеш-не-хочеш, а мусиш все життя йому відповідати. І, без перебільшення, щасливий з того. Допомагаючи людям, одержую ні з чим незрівнянне задоволення - можу! Де б не трудився - робітником на ремонті залізничних колій, бригадиром, техніком, інженером, керівником у промисловості чи науково-дослідних установах, засновником і першою особою науково-виробничої фірми - скрізь намагався пособити, поставити на крило талановиту молодь. Саме ця риса й спонукала мене стати фундатором Міжнародної літературно-мистецької премії імені Олени Теліги, сторіччя від дня народження якої щойно відзначено в державі. її лауреатами заслужено стали Ліна Костенко, Михайлина Коцюбинська, Ніна Марченко, Лариса Крушельницька, Оксана Пахльовська. А ще вашого сьогоднішнього співбесідника обрано до Опікунської ради Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка, до правління Міжнародного доброчинного фонду «Українська хата» й оргкомітетів Всеукраїнського благодійного фестивалю мистецтв «Майбутнє України - її діти» та Міжнародного конкурсу «Моє слово про Шевченка». Дроздівка, звідки родом Віталій Терентійович, від моєї Орлівки всього за п'ять кілометрів. Тож про його благодійні справи довідуюсь і в рідному селі. «Корж із дроздівської школи ляльку зробив. Відремонтував, закупив і встановив автономне опалення, умеблював, подарував комп'ютерний клас і музичний центр...» На моє запитання, наскільки правдиві такі чутки, і якщо це й справді так, то   ЗВІДКИ ВИТОКИ його доброчинності? - Вони не десь, - всміхається Віталій Терентійович, - а саме там, у Дроздівці. Ще на початку XIX століття чотири мої земляки брати Прокоповичі на свій кошт збудували в центрі села гарну церкву, школу, лікарню, ремісниче училище, відзначилися багатьма іншими доброчинними справами. Про цих людей там і досі відгукуються з неабияким пієтетом. Тож і самому хочеться їх наслідувати. А починається все не з твоєї забаганки. Телефоную якось взимку директорці дроздівської школи Людмилі Миколаївні Лівенко, цікавлюсь, чим живе дорогий моєму серцю навчальний заклад. «Не живе, а ледь дихає, - чую у відповідь. - Школа не опалюється, діти мерзнуть, сидять у класах одягнені. Палива не завезли, бо нічим платити. Боргу вже на багато тисяч гривень...» Як тут, скажіть, не втрутитись? Прошу терміново вислати мені по факсу рахунок на оплату заборгованості, а сам прикидаю, яка б фірма могла швидко й якісно встановити газове обладнання для обігріву школи. Не одержавши вчасно рахунку, прошу пояснити причину. Людмила Миколаївна відповідає, що районне начальство розпорядилось відімкнути у шкільному телефоні вісімку, аби не спілкувалися ні з ким поза межами району. Очевидно, з метою економії коштів. Згодом дізнаюся, що з деякими селами в районі взагалі немає телефонного зв'язку. Як таке може бути в наш час, не вкладається в голові. От і змушуєш вмикати на повну потужність нервові клітини для віднайдення якнайкоротшого шляху до виходу рідного району з інформаційно-комунікаційного занепаду, або, як кажуть фахівці, «цифрового розриву». Так народилася ідея прорубати для своїх земляків   ВІКНО В ІНФОРМАЦІЙНИЙ СВІТ Для початку з'ясував, що в принципі існує програма інформатизації району, але для її реалізації на цей рік передбачено в місцевому бюджеті всього 15,9 тисячі гривень та ще трохи більше 31 тисячі з інших джерел. Тобто - крапля в морі. Довелось засісти за інвестиційний проект «Створення та розвиток інформаційної інфраструктури Куликівського району Чернігівської області», а до його реалізації підключити київські фірми цього профілю. В результаті було домовлено, що: компанія «Київстар» надає комп'ютерне й телекомунікаційне обладнання, номерний ресурс та ресурс GPRS для створення районної мережі бездротового обміну даними; ТОВ «Глобал Юкрейн» надає ресурс мережі Інтернет для тестування районної інформаційно-телекомунікаційної системи та створює локальну мережу будівлі райдержадміністрації; ТОВ «Софт-онлайн» створює систему електронного документообігу райдержадміністрації, впроваджує віддалені АРМи у сільських радах району та адмініструє проект; ЗАТ «Сайфер» надає сертифіковану ДСТСЗІ сучасну систему захисту службової інформації; ВАТ «Інфоком» надає послуги хостингу для розміщення WEB-ресурсів району; ТОВ «Українські приватні системи» надає технічне обладнання для документування звернень громадян до районної влади за телефоном «Пряма лінія»; ТОВ «Мережа АйТі-Консалтинг» створює та підтримує WEB-сайт району та WEВ-сторінки сільських рад. І все це за власний кошт компаній, як то мовиться, на свій страх і ризик. Про цей намір і повідомили 2 червня цього року на нараді в Куликівці Віталій Терентійович разом із представниками підприємств - благодійників. А водночас визначили й етапи реалізації проекту, а також звітності перед громадськістю району про їх виконання. Першим кроком було визначено розробку та впровадження WЕВ-сайту району та WЕВ-сторінок сільських рад. Про зроблене відзвітували вже через місяць у тій же Куликівці. На моє запитання, що все це означає на практиці, Віталій Терентійович пояснив: - Реалізація проекту забезпечить прорив поки що одного району в інформаційний простір не лише України, а й усього світу. Школярі одержать можливість доступу в Інтернет, районна адміністрація зможе впровадити інформаційні технології в управління й водночас стане відкритою і зрозумілою для громадян. Ідея створення інформаційної структури очевидна й напрочуд проста. Щоб у сучасному світі співпрацювати, торгувати тощо, треба, щоб тебе знали, поважали і в разі потреби допомагали спинатись на власні ноги, маєш бути відкритим і щирим у взаєминах. Тільки тоді у потенційних партнерів з'явиться зацікавленість тобою, а в подальшому й довіра та симпатія, ділові стосунки. Передусім же маєш бути присутнім у світовому інформаційному просторі. Донині імідж нашої держави в цьому просторі формують закордонні та приватні інформаційні канали, які не завжди об'єктивно, а то й упереджено висвітлюють події в Україні. Це негативно впливає на безпеку держави в інформаційній сфері. За час нашого тупцювання на місці в Російській Федерації стали до ладу канали «ОРТ-міжнародне», «Культура» тощо, хоча ми були готові демонструвати аналогічний свій продукт ще 2001 року. Тепер доводиться наздоганяти. Шкода, що часом ніби дивимося уздовж, а діємо впоперек. Аби цього уникнути в подальшому, доводиться напружено працювати над законопроектом «Про Основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2006 - 2015 роки», а також над розробкою і впровадженням законопроекту «Про вдосконалення законодавства в галузі зв'язку», яким передбачається створення належних умов для розвитку загальнодоступних телекомунікаційних послуг насамперед у селах. Першим практичним кроком у цьому напрямку стала подія в Куликівці на Чернігівщині.   Про Дроздівку вже знають у Нью-Йорку Ще розпочинаючи в компанії «Глобал Юкрейн» впроваджувати в Україні світову мережу Інтернет, Віталій Терентійович збагнув: аби підняти з колін село і його працьовитих людей, треба передусім показати їх світові. Нині його заповітна мрія починає здійснюватись. Він уже допоміг своїм землякам побачити світ у світовій мережі й надав можливість світові побачити й зрозуміти земляків з рідного села. Отже Дроздівку вже знають і бачать на чудових світлинах і в Нью-Йорку. Професійна розробка власного сайту коштувала народному депутатові всього 1500 гривень. Він має надію, що його приклад наслідують колеги по парламенту, й тоді весь світ дізнається про нашу дивовижно мальовничу Україну, про величезні невикористані резерви нашого села й не менші можливості для європейського цивілізованого розвитку в непростих ринкових умовах.   Розмову вів Олександр Скорина.