Вибори закінчились. Повернімося обличчям до села

Актуально

Вибори закінчились. Повернімося обличчям до села.

Нині де-не-де можна почути лише згадку про те, що українські селяни годували хлібом всю Європу.

Годували до 1917 року, до моменту здійснення у Петрограді сумнозвісного заколоту, який було названо Жовтневою революцією, що відбувався зокрема під привабливим гаслом «Землю – селянам!».

Майже одразу після революції більшовики зняли привабливе гасло з порядку денного, натомість у тодішній Росії стала відчутною нестача хліба…

У період так званої «незалежності», послідовне руйнування українського села стало «справою честі» всіх дотеперішніх можновладців в Україні. Як наслідок – на початку ХХІ століття – масове безробіття працездатного сільського населення на давно неораних і вже порослих чагарниками найродючіших в Європі українських землях.

Щоправда, нинішні керманичі України грабують село більш досконало. Бо замість забирати напрацьоване, зовсім не дають працювати на власній землі. Тим паче, що й земля знову не дуже належить селянам. Сучасні діячі постсовєцької прокомуністичної бюрократії вже захопили найсмачніші шматки української землі.

Вже й громадяни інших держав фактично володіють земельними наділами в Україні. А тим часом село, доведене до абсурду злочинним просуванням так званої «ринкової економіки» (яка, подекуди, й на дикий базар у пустелі не дуже схожа), деградує алкоголізмом молоді, вимиранням, втратою перспективи на благополучне майбутнє.

Люди села фактично кинуті напризволяще. Як ще на межі ХІХ-ХХ століть писав класик, – «Пливе журба, пливе безнадія і стиха хлипає сум...»

Тему життя сучасного українського села час від часу порушують активісти демократичного руху і просто небайдужі громадяни під час наукових і не дуже конференцій. На одному з таких «круглих столів» довелось побувати й мені.

Тема була дуже актуальною: «Гідне життя українського села».

З урахуванням реальності, воно б справедливіше було назвати це зібрання якось точніше; наприклад, про прагнення до отого гідного. Бо наразі цієї гідності ще трохи залишилося хіба що у людських душах, але дуже мало у реальному господарюванні на землі.

Сидів я, слухав доповідачів і виступаючих, що емоційно вовтузилися навколо відомих осіб політикуму, звинувачуючи їх у хабарництві, корупції та марнотратстві на власну користь.

Врешті не витримав далі сидіти в ролі спостерігача на цьому змаганні безплідних ерудитів, котрі так захопилися власним красномовством, що забули про село, яке очікує гідного життя.

Отож я не став вказувати, кому і коли слід зробити для піднесення села з колін, а спрямував увагу присутніх на необхідні перетворення, що їх треба виконати, щоб сільська місцевість стала кращою і продуктивнішою частиною українського національного господарства.

По-перше, треба спочатку усвідомити, що українське село давно перебуває у стані тривалої, тяжкої хвороби, а точніше – цілої системи хвороб суспільно-економічного, культурологічного, демографічного, організаційно-господарчого і духовного характеру. Це треба у-сві-до-ми-ти!

Бо хворіють всі аспекти сільського життя, а отже, ніякі тимчасові заходи «лікування нашвидкуруч» не можуть змінити ситуацію.

По-друге, якщо серйозно братися до справи, до солідної роботи відновлення і розвитку українського села, до побудови насправді гідного життя селян і перетворення аграрного сектора у сферу ефективного виробництва з метою реалізації продукції на експорт і комфортного проживання, потрібно вже на першому етапі перетворень вкласти близько 180 млрд. грн.

Тобто, як перший крок, треба інвестувати в село приблизно стільки, скільки використано на підготовку української частини ЄВРО-2012.

Але на відміну від вкладання грошей у будівництво аеропортів і стадіонів, інвестиції у розвиток села починають давати неабиякий фінансовий і соціальний прибуток практично одразу після їх здійснення.

180 млрд. грн. – це майже половина річної суми доходів державного бюджету України. Цієї суми цілком може вистачити для створення дуже необхідної мотивації, тобто для розвитку зацікавленості людей села і всього суспільства у проживанні в сільській місцевості й у праці на землі. Причому, з врахуванням інтересів всіх громадян України.

Для цього, на першому етапі, слід було б здійснити десять таких системних перетворень:

1. Провести загальноукраїнський, національний перепис населення.

2. Провести інвентаризацію всіх земель на території України, із зазначенням форм власності, власників, форм і методів використання землі.

3. Провести інвентаризацію всіх матеріально-технічних ресурсів аграрного сектора, з оцінкою їх вартості, продуктивності, перспективності, визначити потреби і попит на засоби агровиробництва і агропереробки.

4. Перетворити Міністерство так званої агрополітики у Міністерство забезпечення діяльності сільського господарства і розвитку села. Створити загальноукраїнську систему матеріально-технічного забезпечення села.

5. Провести кадрову інвентаризацію та переатестацію державної бюрократії, що працює в аграрному секторі.

6. Встановити систему державних гарантій для працевлаштування і умов проживання випускників навчальних закладів, котрі отримують призначення на роботу в сільській місцевості.

7. Реалізувати програму «Сімейний гектар».

8. Освоїти масове виготовлення кращих зразків вітчизняної сільськогосподарської техніки.

9. Впровадити систему пільгового кредитування зі ставкою 3-5 % річних на термін 5-10 років для реалізації найефективніших ініціатив у сфері агровиробництва та вдосконалення сільської інфраструктури і сфери проживання, зокрема для розбудови системи транспортних комунікацій та зв’язку в сільській місцевості.

10. Розбудувати й вдосконалити сферу охорони здоров’я, освіти, культури, спорту, організації дозвілля і відпочинку в сільській місцевості.

Цей начерк першочергових кроків відновлення села може комусь здатися фантастичним; особливо сьогодні, коли члени парламентської коаліції продовжують ґвалтувати право, ігнорувати інтереси суспільства і здоровий глузд, а об’єднана опозиція вирішує термінові, швидкоплинні, політичні, зокрема агітаційно-пропагандистські завдання моменту.

Але тема цього і подібних «круглих столів», так чи інакше, все одно стосуватиметься гідного життя українського села. Позаяк доти, доки люди не почуватимуться гідно і вільно на своїй землі, доти не буде справжньої незалежної України.

А отже, якщо ми насправді хочемо домогтися цього гідного життя, маємо усвідомлювати хоча б масштаб цієї задачі.

В іншому разі – будемо й надалі гратися у вибори.

Віталій КОРЖ

народний депутат України,

заслужений економіст України