Яким бути виборцю і кого варто обирати? - частина 2

Свідомість українців

 

Яким бути виборцю і кого варто обирати?

 

У попередній частині роздумів була спроба розглянути деякі аспекти відносин між кандидатами на виборні посади і виборцями у суспільному розрізі. Акцентувалась увага читачів на особистій відповідальності за власний вибір, ціна якого вища за будь-яку суму грошей, бо вимірюється гідністю людини, а також тим, яке майбутнє ми будуватимемо для себе і своїх дітей.

 

2. Бідні у багатющій країні

 

Ознайомившись з попередньою публікацією, дехто з читачів, не приховуючи свого обурення, телефонував і написав до редакції, вважаючи, що автор не мав рації, зокрема, посилаючись на «відому» Формулу про структуру суспільства.

Звичайно, можна сперечатися щодо зазначених у цій формулі пропорцій, але після її опублікування, фактографія подій лише підтверджує її слушність і математичну коректність.

У кожному разі, є очевидним, що переважна більшість наших громадян не має чіткого розуміння причин і наслідків насправді жалюгідного життя у насправді багатющій Україні. А як немає розуміння, то не може бути й виходу на шлях прогресивного розвитку й добробуту.

Про те, що Україна є багатющою, свідчить факт щорічного нарощування доходів мільйонерів і мільярдерів, серед яких перед ведуть члени Партії регіонів.

Тон задає їх лідер, президент країни, котрий впродовж двох останніх років збільшив свої статки мало не утричі й нині, за оцінками експертів, його родина фактично володіє майном і коштами на суму близько 9,3 млрд. дол..

Як відомо, безпосереднім партнером президента є Р. Ахметов, статки якого журнал Wprost ще 2008 року оцінював у сумі 23 млрд. дол.. Нині ці оцінки є значно більшими.

То хто може відповісти: «Завдяки кому кілька приватних осіб мають астрономічні доходи і щорічно пересилають з України за кордон суму, що дорівнює половині доходів державного бюджету?!».

А це відбувається також завдяки більшості депутатів у Верховній Раді України, котрі представляють і захищають інтереси багатіїв, та й самі багатіють.

Але це лише частина відповіді.

Хоча тут є важливим наступне питання: «А як вони (тобто більшість депутатів, що передусім захищають інтереси багатіїв та свої власні бізнесові інтереси й приймають відповідні закони) потрапили до Верховної Ради?».

Відповідь й на це запитання: Вони потрапили у найвищий законодавчий орган України завдяки волі більшості виборців, українських громадян, зокрема й завдяки тим із вас, хто зараз читає оці рядки. Завдяки вашому волевиявленню.

Принагідно звертаю увагу на одну суттєву різницю у волевиявленні народних мас в Україні й країнах розвиненої демократії (знову пропоную подивитись на США і Польщу).

Отож, коли в Україні народ виходить на вулиці з вимогами, то завжди суттю цих вимог є «Вимагаємо від Президента (Верховної Ради, Кабінету Міністрів, Генпрокуратури, облдержадміністрації тощо) вжити заходів (прийняти, забезпечити, зробити, підвищити зарплатню тощо)…!» 

Тобто, вимагаємо від начальників, щоб вони зробили нам!

Натомість, коли відповідно обурені люди виходять на вулиці у Нью-Йорку, Вашингтоні чи у Варшаві, суть їхніх вимог має зовсім інше спрямування: «Вимагаємо від уряду (Президента, конгресу, сейму тощо) не заважати нам робити (будувати, заробляти збільшувати власні прибутки, виховувати дітей, очищувати від бруду природу і середовище нашого життя!»

Вони вимагають від начальників, щоб вони не заважали нам робити! Тобто щоб начальники не заважали громадянам робити те, що вони мають право робити згідно з Конституцією.

Громадяни США, Польщі, країн Євросоюзу, Японії, Південної Кореї беруть на себе відповідальність за сьогодення і майбутнє своїх країн. Бо особиста відповідальність громадян є суттю кожного громадянського суспільства.

В Україні більшість громадян залишаються пасивними і байдужими до долі власної Батьківщини, не беруть на себе відповідальність за прогресивний розвиток держави.

Якби отак запитати кожного громадянина України: Що ти конкретно зробив для України? Що ти зробив не для себе особисто, а для своєї Української Держави, для свого суспільства, для своєї Вітчизни?

Бо патріотизм полягає саме у самовідданій практичній роботі для рідного краю. Самовідданій! Бо без патріотизму громадян не може існувати жодна держава. Бо лише дієвий, практичний, робочий, щоденний патріотизм є тим цементуючим чинником, що єднає людей в Націю.

Патріотизм полягає не в закликах, гаслах і обурливих криках «Геть!», а в наполегливій роботі, спрямованій на вдосконалення життя громадян і на підвищення міжнародного авторитету своєї Батьківщини, на збільшення шанобливого ставлення до неї у світі.

Чи багато знайдеться таких самовідданих, котрі можуть сьогодні покласти на стіл докази своєї патріотичної роботи на благо суспільства?

Чи багато громадян зробили щось конкретне для справжньої незалежності України?

Дехто з читачів може вигукнути з обуренням: А що може залежати від мене одного?!  А я відповім: Хіба Ви в Україні один?!  

Ось саме у цьому нюансі мислення полягає дуже суттєва різниця між українцями і, скажімо, поляками, японцями, чи громадянами США. І саме у цьому полягає головна причина наших негараздів.

Бо вони (кожен з них) не вважають і не відчувають себе одинокими. Вони не ставлять сумнівного питання про те, «що може залежати від мене одного» в негативному сенсі.

Вони не чекають допомоги від депутата, вказівки від чиновника чи уряду, а ініціативно беруться за справу згідно зі своїми патріотичними переконаннями, знаючи, що завжди можуть розраховувати на підтримку співгромадян.

Натомість в Україні громадяни продовжують керуватися міркуваннями боягузів: «Моя хата скраю, я нічого не знаю!» та «Що може залежати від мене одного?!».

Конституція України у ст. 5 визначає чітко: «Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади є народ». Ну от давайте, народ, і запитаймо себе:

«Що ми, народ (не 450 обраних громадян-депутатів, а 36 мільйонів 706 тисяч 345 громадян-виборців), зробили для зміцнення суверенітету та яким джерелом влади були для самих себе упродовж понад двадцяти років так званої «незалежності?».

Бо в тих країнах, де громадяни живуть у добробуті й пишаються своєю Батьківщиною, люди не боялись і вибороли свої права і закріпили їх в щоденній організації життя.

Українці ще й не почали боротися за свої права, бо бояться. Бо не шанують власної гідності більше ніж матеріальні здобутки. Через це не дуже мають здобутків, зокрема й матеріальних.

Бо в усі часи, у всіх народів влада робила з народом лише те, що народ сам дозволяв робити. І вираз, який полюбляв повторювати У. Черчілль – «Кожен народ має таку владу, на яку заслуговує», існував ще за часів римського імператора Нерона.

Натомість у наш час мобілізуючим гаслом для кожної Нації став полум’яний заклик Д. Кеннеді: «Не питай, що країна зробила для тебе. Спитай себе, що ти зробив для країни!?»

 

Віталій КОРЖ

 

(Продовження буде)