участь у звітних зборах Велико-Дирчинської сільради Городнянського району Чернігівщин

На зрізі села

 

Тримаючи руку на пульсі…

 

Доволі часто доводиться чути (і не лише від колег-депутатів): «Ми тримаємо руку на пульсі!». Мовляв, ми – у курсі всіх справ і подій, будьте спокійні, ми про вас подбаємо.

Такі декларації часом виголошують навіть найвищі посадовці. Особливо, коли вони, щільно оточені загоном охоронців, виїздять із центру на місця, для зустрічі з народом, …

 

Мої поїздки на зустрічі з мешканцями населених пунктів чотирьох районів Чернігівщини (в одному з яких розташоване й моє рідне село) відбуваються постійно, майже щотижнево.

На цих зустрічах немає гри у начальників і підвладних. Хіба що сам нерідко почуваюся підвладним, зокрема, коли веду депутатський прийом громадян у якомусь селі, де наймолодшому мешканцю вже понад 60 років, а село не живе, а доживає.

Тому запрошення взяти участь у звітних зборах Велико-Дирчинської сільради Городнянського району Чернігівщини було лише одним з приводів моєї чергової поїздки.

У залі сільського клубу, де на видному місці перед сценою, встановлено металеву піч-«буржуйку», було доволі не холодно. Мабуть тому 57 присутніх спочатку слухали конкретну, докладну і змістовну доповідь сільської голови Валентини Сергіянської та пояснення секретаря сільради Ольги Мехед досить спокійно.

Діловий характер і відвертість цієї доповіді могли б бути чудовим прикладом для багатьох столичних «ерудитів». Сільрада об’єднує три села: Великий Дирчин, Смячин і Конотоп. 438 громадян мешкають у 137 обійстях, 38 хат з відповідними ділянками – порожні.

Демографія – вбивча: упродовж 2011 року померло 16 осіб, не народилось – жодної. 148 пенсіонерів, 47 школярів, 7 дошкільнят.

Є фельдшерсько-акушерський пункт і амбулаторія із застарілим стоматологічним обладнанням, три продуктові крамниці, розбиті дороги з подекуди залишками асфальту між широкими озерами калюж, частково проведено газифікацію.

Над головною сільською вулицею вночі де-не-де ще можна побачити лампочку, але нові нема кому вкрутити, бо й бажання такого на разі не дуже є.

Місцеве самоврядування розвивається, як мокре горить: люди вже  розвинулися до поняття місцеве, але ще ніяк не можуть освоїти поняття самоврядування. Все впирається у постсовєцьку колгоспну свідомість: має хтось зробити, але не я.

Проте сільраді вдалося забезпечити всіх мешканців газобалонами, упорядкувати могили і пам’ятники полеглим воїнам, провести ремонт автобусної зупинки (хоча автобусного сполучення безпосередньо з райцентром немає),   зробити косметичний ремонт у трьох сільських клубах, у будинку сільради. Державні акти на право власності на землю видані практично всім бажаючим.

Бажаючі, в абсолютній більшості, передали свої наділи в оренду і чекають на отримання орендної плати, з урахуванням вартості землі, яка тут становить 19094 грн за гектар. Кінці власників великих фермерських господарств, одне з яких тут господарює на 6200 га орендованих площ, тягнуться до столиці.

Але стосунки між власниками землі і власниками фермерських господарств, на разі, складаються цілком пристойно: у 2012 році планується перерахувати на рахунок сільради 458 тис. грн.

Планується. А поки що, чи не головним джерелом доходу місцевого бюджету, залишається так зване «самооподаткування», яке щороку селяни визначають голосуванням (нині проголосували за 20 грн. з особи).

За ці кошти куплять також лампочки, фарбу і крейду для чергової косметики школи і клубу, вириють канаву для сміттєзвалища за селом, а може ще вистачить на кілька машин піску, щоб підсипати дамбу, яку щороку розмиває весіння повінь…

Проголосували й за угоду з електриком – 70 грн. за те, що раз на квартал обслуговуватиме вуличне освітлення.

Районне керівництво на всі прохання селян про фінансову допомогу з пекучих проблем, відповідають однаково: немає в бюджеті. І це тоді, як майже всі податкові надходження осідають в районі.

Натомість, якщо сільрада хоче придбати найнеобхідніше, контролюючі органи тут як тут: чому не провели тендер (караул – корупція!). А де той тендер, коли постачальник лише один? Словом, є кому контролювати, нема кому хоча б поспівчувати, не кажучи вже про допомогу.

Збори проходили досить жваво і, загалом, помірковано й демократично. Проте й тут знайшовся місцевий демагог-ленінець, якому хіба що броньовика не вистачало, що не завадило йому робити власну доповідь, перекричавши всіх.

Селяни заслухали (майже не слухаючи) виступ дільничного інспектора міліції, який повідомив, що впродовж минулого 2011 року на території трьох сіл сільради не сталося жодного злочину, лише кілька адміністративних порушень.

Рішуче виступив редактор газети «Новини Городнянщини» Леонід Якубенко, який пояснив, що причиною всіх наших негараздів є те, що МВФ не захотів надати Україні кредитів і закликав селян об’єднатися на вирішенні спільної проблеми (щоправда, не конкретизувавши якої).

А що – я? Я також виступив із коротким словом, запитавши на початку, у кого з присутніх покращилось життя вже сьогодні, тобто впродовж останніх двох років. Запитання викликало відповідну реакцію...

Зрозуміло, що я виклав своє бачення проблем та їх розв’язання в Україні, а особливо, – на місцевому рівні, де люди ще й не бралися до боротьби за свої законні й Богом дані права.

Але для мене було важливим не лише почути людей, а й виконати певні обов’язки. Отож того дня провів депутатський прийом громадян (зокрема мав цікаву бесіду із Єфросинією Кравченко), завітав до хати місцевого активіста, вимогливого громадянина села Конотоп і автора дописів у місцеву газету Анатолія Ляповки.

Мою зацікавленість викликала нещодавно опублікована у газеті «Новини Городнянщини» стаття Анатолія Яковича під заголовком «Хто за що бореться?».

Чесно й відверто автор змалював ситуацію в Україні такою, якою її бачать люди села: до влади приходять особи і сили під різними прапорами, але всі вони піклуються не про Націю і Державу, а про особисте збагачення та особисті перспективи.

Під час нашої бесіди А. Я. Ляповка зазначив, зокрема:

«У нашому Конотопі я допоміг понад 100 односельцям оформити документи і подати до суду з вимогою виплати передбачених законом грошей для дітей війни. Суд прийняв всі документи, ухвалив задовільне рішення для всіх і передав до виконавчої служби, щоб Пенсійний фонд виплатив згідно з законом.

А що на те робить Пенсійний? А він відповідає, що на це не передбачено грошей у бюджеті. Виходить, коли наприклад, я порушу правила дорожнього руху і травмую, не дай Боже, людину на переході, суд зобов’яже мене виплачувати на лікування травмованого, а я скажу, що на це не передбачено грошей у моєму бюджеті.

Якби так насправді сталося, прийшла б виконавча служба і забрала в мене телевізор чи холодильник, інше майно на виплату постраждалому. Бо тоді державні чиновники захищали б свої права за рахунок громадян. А коли йдеться про захист моїх законних прав за рахунок держави, тоді на це не передбачено грошей у бюджеті.

За що не візьмись, чиновник не відповідає ні за що. Ліки нам тут продають по 98 грн. за упаковку, а в Чернігові вони коштують 75 грн. А мінімальну пенсію отримають однакову: той, хто пропрацював 35 років і той, хто працював 10 років.»

Як голова місцевої ветеранської організації, Анатолій Якович також тримає руку на пульсі…

Відверта розмова народного депутата з Анатолієм Ляповкою була корисною для обох її учасників.

Відвідав я й місцеву школу (якраз діти мили підлогу), порозмовляв із вчителями, подивився учнівські зошити. Звичайна сільська школа І-ІІ ступенів: 33 учні, 8 вчителів.

Учениця 9 класу Коливан Наталія вміє розв’язувати задачі не гірше (а може й краще) за столичних однолітків. Зрештою, пропоную спробувати й читачам:

«Периметр прямокутної ділянки землі – 34 метри, а діагональ – 13 метрів. Знайдіть сторони ділянки та її площу». Оце вам початок ринку землі – розрахунки у шкільному зошиті, за які школярка отримала вісім балів.

Впродовж останніх двох років цю школу вже кілька разів загрожували закрити. У цьому випадку знову державні чиновники захищають свої права за рахунок громадян.

Бо й тут йдеться не про захист законних прав селян і їх дітей на освіту за місцем проживання, а про зручність «роботи» чиновників, які на освіту сільських дітей не передбачили грошей у бюджеті.

Катастрофічна демографія чітко відображає стан справ на селі й наслідки «керівництва» в період так званої незалежності. У подальшому ситуація лише погіршується, бо й тій сільській молоді яка ще є, немає де працювати. А тут ще й школу хочуть закрити…

Чиновники також кажуть, що тримають руку на пульсі життя села. Щоправда, цей пульс щороку слабшає…

Отак я отримав додаткову, різнобічну й дуже конкретну інформацію про життя у не такій вже й глибинці, де мешкають наші годувальники, котрі давно нічого доброго не чекають від держави.

Від держави, владу в якій продовжує монопольно тримати самовпевнена бюрократія ринкової (ні – базарної!) орієнтації. А тому пульс життя селян вже давно має мало спільного з пульсом інтересів тих, хто «рєшаєт вопроси» у високих і середніх кабінетах на Печерську.

Повернувшись до Києва підрахував арифметику дня: виїхав о 7:30, одразу почав працювати з моїми помічниками в машині та по телефону, повернувся о 20:30, робочий день – 13 годин.

Проїхав 450 кілометрів, замість обіду мав каву на автозаправній станції. Нічого особливого не сталося, – один із багатьох подібних робочих днів.

Прошу вважати цю публікацію черговим звітом перед моїми виборцями.

 

Віталій КОРЖ,

народний депутат України