Рудимент радянської системи, як засіб її продовження в умовах «незалежності»

Самоврядування

 

Рудимент радянської системи,

як засіб її продовження в умовах «незалежності»

 

Слово рудимент означає пережиток, що залишився від явища, яке вже зникло. 

Зокрема зникло таке явище, як побудована на костях репресованих комуністична імперія, гімн якої починався зі слів, наповнених очевидним абсурдом суперечності: «Союз нерушимый республик свободных навеки сплотила Великая Русь…» 

 

Більшість так званих совєцьких людей, співаючи ці слова, навіть не бралася усвідомлювати їх зміст.

Мало хто розумів, що республіки (тобто відповідні національно-державні утворення і їх Нації) ніяк не можуть бути вільними (незалежними) в умовах нерушимості, причому – навєкі, та ще й під опікою когось Вєлікого, для якого всі інші були мізерними.

А ті, хто розумів і вважав за необхідне боротися за незалежність для своїх Націй і Держав, швидко закінчували життя у цій боротьбі…

Настали інші часи і вже піднімається нове покоління, яке не знає, що таке боятися вночі приходу «доблесних чекістів». Теперішні чиновники у Києві вже не бояться приїзду державного контролю з Москви, а партійні боси не бояться виклику до Москви «на килим».

Єдине що залишилось незмінним в Україні – це залежність так званих пересічних громадян від величезної армії державних чиновників, котрі існують за рахунок цих пересічних.

Причому, структура армії державних чиновників залишається також незмінною мало не з часів царату, бо й нині, вже у «незалежній» Україні офіційно встановлено і використовується 14 (чотирнадцять!) рангів державних службовців.

І всі вони займаються лише одним: вилученням грошей у пересічних і перерозподілом та використанням цих грошей згідно із своїм розумінням, а головне – в своїх інтересах.

Вилучення відбувається на різні способи, серед яких податки і платежі – це лише верхня, видима частина величезного «айсберга» вилучення. Проте основна схема діяльності чиновників у системі вилучення залишається незмінною: все забрати у так званий «центр», а потім дещо повернути «на місця».

Відповідно, й засоби масової інформації метушаться у своїй запобігливості допомогти чиновникам у справі «наповнення державної скарбниці» за рахунок спустошення кишень пересічних громадян.

Оце вам вся так звана державна, а по суті – чиновницько-бюрократична ідеологія: будь-що забезпечити «центр» за рахунок «місць».

Але ж люди живуть «на місцях». Передусім, живуть для забезпечення свого життя і життя своїх родин, а не для створення комфортних умов для армії чиновників чотирнадцяти рангів.  

Здавалося б, якщо виробництво товарів і послуг та їх реалізація відбувається «на місцях», на рівні пересічних громадян, тоді й відповідна частина прибутків (доходів) мала б залишатися за місцем їх утворення. Мала б залишатися для подальшого стимулювання (зокрема й інвестування) розвитку життя «на місцях».

І не лише для розвитку виробництва і реалізації, а й культури, освіти, благоустрою…

У трьох районах мого виборчого округу знаходиться 320 населених пунктів, в яких проживає 117 758 осіб, 97% з яких мешкає в селах. Люди живуть без міського комфорту, натомість праці й клопотів мають вдосталь, бо працюють на землі щодня, з ранку до вечора. Без перебільшення можна сказати, що створюють все своїм горбом. І просять: «Дайте грошей!». Бо не мають грошей.

Дайте грошей на дорогу до села, на лінію електропередач, на підведення газу, на автобус, що тепер ходить лише два рази на тиждень, на клуб, що давно розвалився, на комп’ютер для бібліотеки, яка ще й не опалюється.

Просять на обладнання фельдшерсько-акушерського пункту, на машину швидкої допомоги для лікарні, на ремонт школи, на церкву, на операцію дитині…

Просять у «центра», бо він майже нічого не залишив їм «на місці».

Випрошування стало невід’ємним елементом організації життя в державі. Пересічні просять у чиновників нижчого рівня; ті, в свою чергу, просять «по інстанції» вище, аж поки справа дійде до включення у «план соціально-економічного розвитку» відповідного рівня (району, області, держави).

Найбільш розвинутою й найефективнішою формою випрошування грошей є спілкування з народними депутатами. Особливо, коли депутат приїздить на округ для зустрічі з виборцями. Народ просто не зрозуміє та ще й обуриться, якщо депутат не вийме із кишені кілька тисяч на якісь місцеві потреби.

Ніхто і ніколи не повірить, що у депутата в кишені немає тих кількох тисяч для затикання якоїсь дірки на потреби місцевого електорату. Якщо вже приїхав до людей, то має дати! Бо інакше – чого було їхати?! А особливо, коли наближаються вибори…

Рудимент радянського минулого – «віднімай і поділяй так, щоб вони просили» продовжують ефективно використовувати нинішні олігархи та їхні корумповані представники у вищих органах влади, задаючи відповідний тон всій чиновній чотирнадцятиповерховій піраміді.

Бо якщо є слухняні прохачі (а прохачі завжди слухняні й самопринижені), тоді спокійно і комфортно почуваються «меценати», що можуть собі дозволити «красиві» жести і кинути електорату трохи грошей зі свого панівного плеча.

Це вже стало модним – кинути трохи з тих грошей, що віднято у цього ж електорату і поділено згідно з рудиментом.

Голова сільради – найнижчий і найнародніший щабель державної влади в Україні, Конституція якої стверджує, що саме народ є джерелом влади.

Але яку владу може здійснювати голова сільради, як безпосередній представник народу (і народ, котрий його обрав), якщо не має засобів платежу, тобто звичайних грошей?

Саме про це ми вели конкретну розмову з головами сільрад Городнянського, Куликівського, Ріпкинського і Чернігівського районів, для котрих я організував робочі зустрічі у Верховній Раді України, зокрема у Комітеті з питань державного будівництва та місцевого самоврядування.

Зустрічі були цікавими, а розмови – корисними.

Проте, нажаль, ті розмови ніяким чином не вплинули на усунення рудименту і надання самоврядуванню його визначальної ролі, а людям на місцях – їх конституційних прав і обов’язків.

Один мій близький знайомий значну частину свого життя пропрацював у школі, аж поки його не обрали на посаду голови сільради. Тепер він з особливим завзяттям бореться за здоровий спосіб життя односельців, проти самогоноваріння.

Але каже, що важко боротися. Самогон в умовах браку грошей подекуди стає найбільш надійним засобом платежу. Бо деколи сільській жінці ліпше самогоном розрахуватися з трактористом за обробку городу, або за підвезення палива.

Здавалося б, треба взяти і впровадити на місцях хоча б досвід нашої сусідки Польщі, де не менше половини прибутку місцевих підприємств залишається у місцевому бюджеті.

У Польщі місцева влада з власного бюджету фінансує школи й інші дитячі заклади, дофінансовує місцеві заклади медичної галузі, будує власним коштом дороги місцевого значення та іншу інфраструктуру. А головне – місцева влада у Польщі має стимул для заохочення односельців до підприємництва і всіляко сприяє підприємницькій діяльності «на місцях».

Бо ініціатива людей і дух підприємництва наповнює не лише місцевий бюджет, а й кишені тамтешніх пересічних громадян, яких вже й пересічними назвати не можна. Не можна назвати пересічними, бо власне за їх ініціативою, за їхніми проектами місцеві бюджети наповнюються також із численних галузевих фондів Європейського Союзу.

Тому в Польщі (зрештою, так само, як і в інших 28 країнах Євросоюзу) давно є вигідним працювати передусім на себе, а водночас і державу зміцнювати та розвивати.

Бо держава – це не чотирнадцятиповерхова піраміда державних чиновників, а це – ми, якщо працюємо на себе!

У команді моїх депутатських помічників давно підраховано, що для раціонального вирішення проблеми розподілу грошових коштів у державі, було б достатньо з кожного банківського платіжного документу підприємств знімати і перераховувати 8% до державного бюджету і 10% – до місцевого.

Але що тоді робити із величезним військом податківців, які нічого іншого не знають, як тільки вбачати у кожному підприємцеві мало не ворога?!

Як казав один сантехнік, тут не лише прокладку в крані треба замінити, а треба повністю замінити всю систему. А тим паче – корумповану.

Досвід незалежної Грузії довів, що це можливо не лише у принципі, а й цілком реально і практично.

 

Віталій КОРЖ,

Народний депутат України