Епістолярій

«Родіна» чи Батьківщина?

Це питання виникає останнім часом щоразу частіше у зв’язку із підвищенням активності різноманітних організацій, у виступах і діяльності яких проглядається ностальгія за совдепівсько-московськими порядками.
Почастішало таких листів і в моїй депутатській пошті, де знайшовся й цей, із Запоріжжя.
Лист написала вочевидь добра і розумна людина, яка по-своєму розуміє причини нинішнього безладу і безвладдя в Україні, не може з цим погодитись, а тому подекуди повертається до ілюзій і міфів радянських часів…

 

Решила написать Вам после того, как ознакомилась в «Голосе Украины» с очередной Вашей статьей «О государственной товарно-информационной бирже».
Приятно отметить, что наконец, хоть у одного депутата прорезалось здравомыслие и наметились контуры стратегическогор развития Украины, как государства с властью не «во зло», а с властью «во благо».
Есть, правда, одно замечание. Власть «во благо» должна быть не для НАЦИИ, а для всех граждан страны. Мы же расчитывали, что в будущем в нашей стране будет гражданское общество, а не фашистская диктатура.
…Я думаю, что толпоэлитарная система «цивилизованного» рабства, разработанного для нас США и МВФ нам не подходит. Благодарю Вас за то, что Вы это понимаете. Поэтому, как председатель общественной оранизации «Защита детей войны», расчитываю на Ваш отзыв.

 

До листа додається «Обращение», в якому наведено низку економічних і політичних вимог (зокрема щодо зміни порядку нарахування пенсій, виплат доплат «дітям війни», введення 5-відсоткового обмеження рентабельності тощо), серед яких є й такі:
«Срочно отстранить от власти всех виновных в кризисе в стране. Не учитывать их ссылку на мировой кризис. Срочно ввести поправки в Конституцію для наведения быстрее порядка в стране… об’явить одновременные выборы всех ветвей власти. Срочно необходимо наладить работу промышленности и сельского хазяйства… ввести персональную ответственность за невыполнение обязательств вплоть до тюремного заключения.»
Додано ще й «Гимн детей войны», що починається зі слів:
«Дети войны, проснитесь! Хватит спать!
  Мы Родину и власть свою проспали,
  Мы все уже успели потерять,
  Что наши предки кровью доставали!
      …Союза нет, и пережив распад,
  В колонию державу превратили…»
Уважно вивчивши надіслані матеріали, я дійшов висновку, що в цій організації пенсіонерів, поряд із певним розумінням ситуації та подекуди слушними зауваженнями і раціональними пропозиціями, все ще існують досить типові хибні переконання, навіяні оманливою пропагандою з часів НКВД-КПСС.
Адже йдеться не лише про вчорашні переконання та ілюзії, завдяки яким «все уже успели потерять», а й про сьогоднішні – про «Родину и власть свою».
Тому роблю спробу звернути увагу на деякі поняття, які, як виявляється, потребують пояснень.

 

Шановна пані Машанова Т. Є.!
Дякую Вам за звернення до мене, яке я сприймаю, як знак високої довіри з Вашого боку до Верховної Ради України, до нашої фракції БЮТ і до моєї скромної особи.
Ваше звернення вміщує ряд цікавих суджень, раціональних вимог і пропозицій, які я намагатимусь обов’язково використати в моїй депутатській роботі.
Зокрема заслуговує на увагу Ваш висновок, що світова криза має не дуже пряме відношення до ситуації в Україні, тоді як високі норми прибутку приватних корпорацій не завжди наповнюють державний бюджет.
Проте мене дивує, що Ви, така розумна людина, поєднуєте назву народу –  Націю, з… фашизмом(!).
Я добре розумію такі загальноприйняті у світі поняття, як національний дохід, валовий національний продукт, національні пріоритети, національні здобутки, титульна нація, національні меншини і, звичайно, саме поняття Нація, яке стоїть у центрі наведених вище та інших понять цього ряду.
Адже завжди є і може бути лише національна культура і національна держава. Бо кожна культура є національною, неповторною. Карпатські ліжники і вижницькі вишиванки є такими ж неповторними, як вологодские кружева. Бо за кожним національним твором і національним словом стоїть Нація. Бо інакше просто не буде ані слова, ані твору.
Також національною є кожна розвинута держава (навіть якщо в ній живуть десятки національностей).
Сполучені Штати (яким, як я розумію, Ви не дуже симпатизуєте), де живуть люди всіх рас і національностей світу, залишаються національною державою, в якій всі громадяни об’єднані єдиною мовою і єдиним усвідомленням приналежності до американської нації та до обов’язків, що випливають з цієї приналежності.
Спілкуючись з громадянами США легко пересвідчитись, що вони з відвертою гордістю називають себе американцями, а вже потім, при більш тісному знайомстві, можуть довіритись, що їх предки приїхали, скажімо з Польщі чи з Японії.
Нам, в Україні, має бути цікавим й корисним те, як американці організували своє внутрішнє життя, щоб ми могли взяти краще з їх досвіду (хоча й глупоти у них вистачає також, що й підтвердила криза).
Зокрема там дуже позитивно й чітко діє судова система, яка ефективно захищає інтереси громадян, не оглядаючись на авторитети. Хабарі чи інші кримінальні оборудки в системі державної і громадської діяльності там просто неможливі.
А от у братній Польщі, де також чітко працюють суди, дуже добре поставлено місцеве самоврядування. Тому 90 % всіх проблем громадян вирішується на місцях, внаслідок чого необхідність звернення до вищих органів влади там є досить рідкісним винятком.
Німеччина традиційно дотримується чіткості й буквальності трактування законів. Там, все що написано, має бути виконано без жодних винятків. Але коли доводиться ухвалювати рішення у спірній справі, в якій присутні інтереси громадян інших держав, то якщо всі умови, показники і пропозиції зацікавлених сторін є рівними, перевага завжди віддається німцеві.
Подібні традиції захисту національних інтересів об’єднують людей у кожній країні. Нікому з громадян Франції не прийде в голову звертатися до депутата Національних зборів мовою іншої держави.
Саме в національних інтересах там не прийнято звертатися листом навіть арабською мовою, хоча кількість арабів і французів арабського походження (в тому числі з Алжиру, який ще кілька десятиліть тому був колонією Франції) тільки в Парижі становить близько 20%.
Бо громадяни Франції всіх національностей пишаються своєю країною, знають і шанують єдиний національний гімн – «Марсельєзу». Їм і в голову не прийде створювати, наприклад, гімн інвалідів чи працівників комунального господарства, хоча працівники сміттєзбиральної компанії Парижу традиційно користуються особливою повагою парижан, так само, як сажотруси в Баварії.
А чи уявляєте собі, що буде, якщо наприклад, громадянин Росії, українець, звернеться листом до депутата Державної Думи РФ українською мовою?!
Про те, як кілька років тому один депутат Держдуми Росії, під час пленарного засідання, на очах у всіх, прямо з трибуни, розірвав Державний Прапор України й потім, під схвальні вигуки його колег, ще довго й несамовито товк його ногами, ви сподіваюсь пам’ятаєте? І це також певний прояв національних інтересів і відомої «национальной гордости великороссов».
Звичайно, ніхто не закликає принижуватись перед іноземцями, але було б не розумно замикати очі на позитивний досвід і не враховувати його в наших національних інтересах.
Я – так само, як і Ви – дитя тієї Другої Світової війни, яку в 1939 році дружно розв’язали Сталін з Гітлером, згідно із пактом Молотова–Ріббентропа, разом напавши на Польщу з двох сторін та окупувавши її на довгих 5 років і 8 місяців.
А потім, як два павуки у склянці, кинулись один на одного. Гітлер встиг першим, а тоді зі сталінського боку, на другий день цю війну було названо Великою Вітчизняною.
Через три неповних роки, коли сталінська Червона Армія у наступі на захід перейшла кордон окупованої Польщі, ця війна перестала бути вітчизняною для СССР, бо в подальшому проходила на територіях інших країн.
Війна тоді стала скоріше вітчизняною для Польщі, яка невдовзі опинилася фактично під совєцько-комуністичною окупацією. І тому 1 вересня цього 2009 року громадяни Польщі відзначають сумне 70-річчя ганебного нападу нацистсько-більшовицьких орд і радісне 20-річчя «Круглого столу», який усунув од влади комуністів і поклав початок національно-демократичному розвиткові країни.
Натомість Україна в післявоєнному 1945 році, після голодоморів, примусової колективізації, світової війни, німецької окупації, арештів і виселень була не дуже Батьківщиною, а лише часткою «Родины». А той, хто боровся за її незалежність, вважався врагом советской власти.
Я тоді цього всього не міг знати, бо в свої шість років знав одне: щоденний обов’язок зі сходом сонця босоніж виганяти на пасовисько за селом як не гусей, то кіз.
Тоді ніхто на моїй рідній Чернігівщині не мав жодних привілеїв чи статусів. Селяни були фактично прив’язаними кріпаками, бо навіть паспортів їм не видавали, а працювали вони з ранку до вечора за «паличку» у записнику бригадира, тобто за так званий «трудодень». Відповідно й жалюгідними були потім пенсії…
Оце лише аж у 2005 році уряд на чолі із Юлією Тимошенко навів хоч якийсь порядок із пенсійним забезпеченням, зокрема й селян.
Тому я можу погодитись із багатьма з Ваших вимог, але водночас розумію, що виконати їх в один момент неможливо. Біда не лише в тому, що посткомуністична номенклатура і «червоний директорат», використовуючи налагоджену систему особистих (а по суті – кланових) зв’язків, прихватизували собі те, що створювалося руками (зі слізьми!) кількох поколінь.
Біда в тому, що значна частина громадян в Україні так і не зрозуміла (а багато хто й не хоче розуміти), що власне відбулося, як змінилася структура суспільства, як почали змінюватися його пріоритети. Тому, продовжуючи мислити категоріями совєцького періоду, виборці нерідко обирають до владних інституцій тих, хто зовсім не заслуговує на довіру громадян.
Не секрет, що до 30 % громадян навіть у день виборів не мають певності за кого їм слід голосувати.
На жаль, багато хто з наших співвітчизників мають коротку пам’ять, або свідоме небажання прийняти очевидні факти. «Якщо факти суперечать моїм переконанням, тим гірше для фактів» – це не гумор, а реальна точка зору непоодиноких громадян.
Чи пам’ятаєте чим характеризувалася суспільно-економічна ситуація в Україні 2007 року, коли діяв уряд Януковича-Азарова? Що тоді було відомо про його діяльність? Нічого взагалі!
І було тихо. Жодних вимог про якесь підвищення пенсій чи зарплат. Між іншим, інфляція під кінець 2007 року збільшилась до рекордних на той час 18 %. Але мовчав тоді «гарант» з його секретаріатом… І всі співали осанну «проФФесіоналам»…
Лише у січні 2008 року, коли уряд Ю. Тимошенко став на чолі економіки України в умовах вже добряче розкрученої інфляції й почав розчищати «авгієві стайні» після цих «проФФі», раптом(!) виявилося, що ми маємо 1,3 мільярда доларів газового боргу перед Росією.
Також виявилося, що «РосУкрЕнерго», за допомогою корупційних схем, цілком легально(!)  висмоктує великий прибуток з нашого державного бюджету.
Тоді ж виявилося, що уряд В. Януковича під патронатом В. Ющенка продав у власність фірми «Венко Прикерченська» 16 тисяч квадратних кілометрів нашого нафтогазоносного шельфу по ціні 4 долара США за 1 квадратний кілометр! Афера століття!
І все це зробили люди, яких обрали громадяни України. Обрали в умовах щойно народженої і важко підростаючої демократії. Обрали, ще не дуже розуміючи як треба жити і хто за що має відповідати в цих умовах.
Бо в попередніх умовах все було просто. Як там у В. Висоцького: «Если шел вразрез – на фонарь, на фонарь!» А нині ніхто нікого не ставить до стінки. Навіть якщо влаштовують автомобільні катастрофи народним депутатам або абсолютно фальсифікують результати виборів національного масштабу…
Чи можемо ми, громадяни-виборці, патріоти, знімати з себе відповідальність за наслідки своїх передвиборних переконань, з якими ми підходимо до виборчої урни?
Чи може ми зовсім не патріоти України і нам цілком байдуже, як ми розуміємо святе поняття Батьківщина?
Слова Батьківщина і Патріотизм мають один смисловий корінь – батько, батьки (pater – батько, patria – батьківщина). Але тоді як розуміти і як сприймати в Україні поняття Родіна, яке має не лише зовсім інше походження, а й іншу спрямованість у перспективу?  Тут не може бути гри у слова, бо за словами стоїть або правда, або лукаве зло.
Нещодавно, як широко повідомили ЗМІ, ще один дуже «великий патріот України», гетьман-маршал(!) запорізького козацтва, разом із керівниками російського кубанського козацтва, звернувся до вищих органів влади в Україні із заявою-протестом проти… утисків російської мови в Україні(!).
Фактом є, що значна частина громадян України не відчувають себе патріотами Нашої Незалежної Держави, а дехто з них відверто захищають інтереси зовсім іншої держави.
Зокрема деякі депутати (переважно комуністи й так звані «регіонали») продовжують нахабно й злорадно виступати мовою іншої держави в українському парламенті, так звані російськомовні протестують проти спільних навчань Українського Війська разом із підрозділами НАТО (у яких є чому навчитися), обливають брудом уряд Ю. Тимошенко, тоді як уряд намагається якнайшвидше вийти з кризи і, як бачимо, це йому вдається попри всі перешкоди.
Також не випадково, що нині суттєво побільшало вимог до уряду стосовно додаткових виплат, хоча всі розуміють, що в нинішніх кризових умовах, коли не вистачає грошей на багато що вкрай необхідне, не всі вимоги можна задовольнити. Тим не менше, уряд потроху збільшує, наприклад, пенсійні виплати.
Ви, шановна пані Машанова Т. Є., маєте рацію в багатьох своїх вимогах. Але як, скажіть як, виконати їх в нинішніх реальних умовах, та ще й як це зробити «Срочно», про що Ви тричі повторюєте?
Я двома руками за Ваше гасло «Соединяй и Здравствуй!», але як його реалізувати, коли певні, цілком демократично обрані громадянами України депутати, тобто повноважні представники Нації, хочуть її розколоти на кілька Націй, організовуючи сепаратні збіговиська в Криму й на Донбасі?
Адже вони досі не зняли з порядку денного гасло «Дайош ПІСУАР!» Як пам’ятаєте, йдеться про оголошений в Севєродонецьку проект так званої Південно-Східної Української(!) Автономної Республіки.
Я цілком погоджуюсь з Вами, що по суті, світова криза могла створити в Україні лише переляк для деяких олігархів з їх мільярдними активами. Бо як насправді, криза в Україні не є такою катастрофічною, як для США, де майже всі громадяни традиційно живуть за рахунок кредитів.
Ю. Тимошенко ще у вересні минулого року заявила про це і намагалась стати на перешкоді кризових хвиль, що їх штучно розбурхували у суспільстві зацікавлені особи. 
Але тим, хто заробляє на наївності, непатріотичності, на байдужості й невігластві громадян, треба було перелякати народ і переконати його, що в Україні розвивається страшна криза, щоб під цей приспів завалити курс гривні, зірвати банківський капітал і привласнити його, щоб черговий раз заморозити (вкрасти!) банківські депозити громадян, відповідно нагріти руки на інфляції, а всіх собак повісити на ненависний уряд Ю. Тимошенко, яка намагається вивести злодіїв на чисту воду.
Нам всім, шановна пані Машанова Т. Є. (на жаль, Ви не повідомили свого Імені й по-Батькові), треба спокійно розібратися в собі й визначитись.
Якщо людина сприймає факт набуття Україною незалежності як відкриття можливостей для підняття з колін зрусифікованої Української Нації, як відкриття можливостей для реалізації національних пріоритетів, розвитку національної культури і національного господарства в умовах демократії, тоді слід із любов’ю до Батьківщини навчитися брати особисту відповідальність за її долю.  
При цьому у всіх наших роздумах, міркуваннях, висновках і вимогах бажано спиратися на факти, а не на плітки й припущення. І враховувати реальні обставини.
Ще раз дякую Вам за Ваші добрі побажання, за підтримку моїх скромних зусиль і зусиль моїх однодумців, за схвалення моїх намірів докластися до побудови Справедливої України.
З побажаннями здоров’я і успіхів Вам і Вашим близьким,

Віталій Корж,
народний депутат України,
фракція БЮТ

Повернення до списку...