Деревини – село біля кордону

Мандри депутата

 

Деревини – село біля кордону

 

Біля – це на відстані одного кілометра, де у болотистій низині, серед неспішних джерел, починається річка Терюха (на теренах Білорусі – Цєруха), яка й зазначає міждержавний кордон із Білоруссю.

 

Дорога од Києва до с. Деревини через Чернігів, Городню і Хоробичі – це майже три години.

Отже, мали час для розмов на актуальні теми, особливо, коли в авто поряд зі мною опинився мій давній однодумець і однопартієць Левко Бірюк, котрий завжди має що сказати.

Зрештою, тема була одна – Україна. Тема болюча і вразлива своєю розхристаністю.

Адже демократія у її нинішньому виконанні, коли третина дорослих громадян проголосувала «проти всіх», або й зовсім не прийшла на вибори, відкривши дорогу для подальшого відвертого руйнування тендітної незалежності – це лише один із очевидних аспектів безвідповідальності значної частини Українців.

Внаслідок цієї безвідповідальності, згуртована команда нинішніх можновладців чимдалі розширює можливості «гри в демократію», фактично взявши собі монопольне право будувати правозаконння, правопорядок і  правосуддя під власні потреби антиукраїнського клану олігархів.

Тому й маніпуляції Генпрокуратури з особами Ю. Тимошенко і Ю. Луценка скоріше нагадують гру кота з напівпричавленим мишеням: якщо захочу – задавлю остаточно, а не захочу – ще пограюся.

Зараз ми обурюємося цьому беззаконню і співчуваємо цим визнаним лідерам, але ж ще понад два роки тому, реально й неупереджено проаналізувавши ситуацію, я подав конкретні пропозиції щодо проведення реорганізації в системі БЮТ-«Батьківщина» та відповідної підготовки до президентських виборів.

Ще тоді я передбачав і попереджав: якщо не буде проведено позитивної перебудови цієї політичної сили, тоді цілком логічно можливий розвиток подій за небезпечним сценарієм… Що й спостерігаємо сьогодні.

«Усьо буде Донбасс!» – це не просто хвацький слоган примітивних фанів донецького необмеженого безправ’я. Це гасло політиків, які купили собі посади за рахунок награбованих капіталів.

І як тепер ліквідувати цю довершену систему легального криміналітету, досконало вибудовану починаючи од часів Л. Кучми і майстерно вдосконалену його наступниками?  Про кого можна із упевненістю сказати, що він не зрадить – чи таких багато?

Кому можна сьогодні довірити чесно боротися за звільнення України від корупційного павутиння, що обснувало всі державні установи й посади?

А чи народ, у своїй більшості, здатен рішуче підтримати цю боротьбу за справедливість?

Отож бо! Впродовж 20 років так званої незалежності, багато хто в Україні навчився руйнувати раніше створене загальносуспільне добро та експлуатувати його для особистого достатку, а от будувати для загального добра – якось не дуже виходить.

Чи не єдиною науково-практичною спробою мобілізувати суспільство на підняття з колін була постпомаранчева програма «Український прорив».

За логікою її значення, вона мала б бути логічно розгорнутою у проект суспільно-економічної розбудови України, але, заблокована В. Ющенком, вона не отримала календарно-технологічного розвитку, залишившись гарним протоколом про наміри.

А коли немає робочого проекту будівництва, то що і як можна будувати? Залишається лише затикати поточні «дірки» у безсистемному господарюванні, в якому інтереси держави та її громадян затиснуті між лещатами політичного і економічного тиску організованого олігархату…

Дискусія точилася досить жваво, аж поки наше авто не зупинилося перед входом до Городнянського краєзнавчого музею, директор якого Василь Михалькевич привітав нашу команду чудовим короваєм на барвистому старовинному рушнику. Зрештою, саме з багатої колекції рушників ми почали знайомитись з експозицією і фондами цього своєрідного закладу.

Стараннями ентузіастів у музеї зібрано тисячі експонатів, що відображають життєві інтереси і побут мешканців Городнянщини, через яку червоною лінією чітко зазначено межу Сіверщини на мапі Російської імперії 1850 року.

Одяг, посуд, начиння, устаткування для виконання різноманітних робіт, інструменти, пристосування, картини, ікони, книги, фотографії, макети і тематичні панно, портрети і розповіді про життєвий шлях видатних земляків, серед яких на почесному місці – доля Героя України Левка Лук’яненка.

Бачу, що мій колега Левко Бірюк із особливим зацікавленням розглядає експонати, а особливо прискіпливо – історичні документи і матеріали сьогодення. Воно й зрозуміло, адже Левко Васильович має особливий привілей – він єдиний з нинішніх народних депутатів України народився саме тут, у Городні…

Сутінки, що раптово огорнули ранкову красу, невдовзі вибухнули громами й блискавками, але потужна радісна злива із дрібним градом марно намагалась перекрити нам дорогу. Вчасно доїхали до с. Деревини, де на нас вже чекали у досить просторому клубі.

Добре враження справив стрункий, по-військовому підтягнутий Володимир Дохлік, який вже 25 років беззмінно головує у прикордонних Деревинах, що ведуть свою історію від заснування у 1715 році. Сільський голова добре знає кожного з 650 мешканців, значна частина яких працюють у сусідній Білорусі, переважно у Гомелі.

Розмова з селянами точилася навколо тем, які громадяни піднімають під час кожної зустрічі: чому влада не дає цивілізовано господарювати на землі, чому не виплачують законні гроші чорнобильцям та дітям війни, за що тягають на допити Юлію Тимошенко і Юрія Луценка, як ви, народні депутати, бачите наше життя у найближчому майбутньому, коли молодь не може знайти роботи і тікає з села, тощо.

Ми з колегою Левком чесно і прямо відповідали на запитання, пояснювали причини нинішньої ситуації, оцінювали шанси «покращення життя вже сьогодні».

 Л. Бірюк: «Я подав 101 законопроект, кожен з яких спрямований на дійсне, а не на віртуальне покращення життя, проте немає жодної гарантії, що вони будуть прийняті Верховною Радою. Я подав закон про гроші, але його підтримали лише 119 голосів. Опозиція має фактично близько сотні голосів, тоді як закони приймаються за помахом руки Чечетова».

Настоятель місцевої церкви о. Володимир не міг стримати свого обурення: «Оце ви там сваритеся у парламенті, а тим часом селяни вимушені здавати молоко на приймальному пункті по 1,7 грн. за літр, тоді як літрова пляшка води коштує у крамниці 7 грн.!».

Прийшлося мені йти на загострення й нагадати присутнім, за кого, а отже за яку політику проголосували громадяни України, а тим паче ті виборці, які виступили «проти всіх». Бо краще виступати за щось, а не проти когось.

Представляючи свої книжки, в яких читачі знайдуть відповіді на багато питань сьогодення, я також звернув увагу слухачів на мою статтю в «Голосі України», де висловив думку, що не гроші вирішатимуть результат майбутніх виборів.

Це легко сказати, зокрема сприймаючи бажане за дійсне.

Проте ми всі добре знаємо, що кожен вибір визначається рівнем самосвідомості громадян, але, як бачимо, саме із цим у нас виникають певні проблеми впродовж всього періоду незалежності.

Л. Бірюк: «Скільки ще ми, громадяни України, будемо служити Богу так, щоб чорт не образився?! Чому звертаєтесь до Бога, йдете до Нього щоб святити паски, а потім йдете і покладаєте квіти до пам’ятника Леніну, який нічого доброго для України не зробив?!».

Про те, що роблять для України охоронці державного кордону, ми дізналися на місцевій заставі, а про те, що робить місцевий настоятель і як він опікується душами вірних, розповів сам о. Володимир, постійно нарікаючи на прихожан та скаржачись, що дають мало пожертв на храм.

Я радо пожертвував стільки, скільки мав, а Левко Бірюк, виконуючи давню обіцянку, у присутності всієї громади вручив реставраторам власних 10 000 грн. на відновлення іконостасу.

В Городнянському краєзнавчому музеї: Л. Бірюк, О. Верхуша, В. Корж, В. Михалькевич, П. Верхуша

 

Прощалися радо і дружньо. Відчував, що не тільки мої помічники Наталія Марченко і Євген Ґолибард, а й всі місцеві учасники зустрічі залишилися задоволеними. Бачив це по їх веселих очах, чув запрошення приїздити ще, усвідомлював, що цей віддалений куточок нашої Батьківщини заслуговує на особливу увагу.

У кожному разі, з позиції члена Комітету з питань транспорту і зв’язку, бачу необхідність докластись до упорядкування мобільної телефонії таким чином, щоб тутешні громадяни були незалежними від білоруських операторів.

 

Віталій КОРЖ,

Народний депутат України