Хамство ніколи не сприяє добрим справам

Закон і ми

 

Хамство ніколи не сприяє добрим справам

А тим паче, якщо воно має перевернуте уявлення про ринкову економіку

 

«І чим вони там займаються?! Розігнати б їх усіх, …нахлібників на нашій шиї!». Подібні категоричні вимоги з’являються там, де брак достовірної інформації про діяльність народних депутатів України породжує чутки, а нерідко й злісні перекручення…

 

У нашому українському парламенті на посадах народних депутатів перебувають лише ті особи, яких обрали громадяни України.  У популярній публіцистичній лексиці їх так і називають – народні обранці. Бо їх обрав народ своїми власними голосами.

 

Звичайно, як і в будь-якому іншому сучасному колективі, у Верховній Раді також працюють різні люди, серед яких є немало й таких, котрі можуть, з різних причин, багатьом не подобатись.

Коли кажу не подобатись, маю на увазі не зовнішні ознаки (привабливість, приємний голос, лагідну усмішку тощо), а ступінь корисності (у даному разі – відсутність позитивних результатів, а то й шкідливість їх роботи для суспільства).

 

За прикладами не треба далеко ходити. Вистачить нагадати про сумнозвісний Податковий кодекс із історією його обговорення та прийняття, дебати навколо проблеми пенсійної реформи, ринку землі тощо.

Причому (хочу на цьому окремо наголосити), як у будь-якому іншому виді діяльності, на посаді народного обранця багато що залежить від конкретної людини. І не лише від її професійної компетентності, а передусім – від порядності, моральності, навіть милосердя й здатності співчувати іншим.

Тому багато моїх колег, не рахуючись із власним часом, виходять далеко за межі своїх депутатських обов’язків і намагаються допомогти у вирішенні різноманітних проблем громадян.

 

Також і моя робота не обмежується обов’язками голови підкомітету Верховної Ради з питань інформаційних технологій та інформатизації, а також члена фракції БЮТ-«Батьківщина».

І навіть обов’язки куратора на закріпленому за мною виборчому окрузі (Городнянський, Ріпкинський та Чернігівський райони Чернігівщини), в селах якого мене добре знають за численними зустрічами, не вичерпують  всіх напрямків моєї діяльності.

 

Тому намагаюсь, наскільки це є можливим, допомагати моїм виборцям у розв’язанні найрізноманітніших проблем і, насправді, можу пишатися тим, що нерідко це мені вдається.

Радів, коли вдалося влаштувати хлопчика в Інституті ім. Амосова і зробити йому безкоштовну операцію на серці, коли дарував новеньку спортивну форму сільській футбольній команді, коли вручав сотні державних актів на землю, та навіть коли вдалося допомогти старенькій вчительці й придбати для неї дорогі ліки, намагаюсь взяти дольову участь у сільських святах тощо… 

 

Кожна моя поїздка на виборчий округ, крім основного – ділового аспекту, завжди має також і благодійне підґрунтя.

Особливу повагу я маю до чесних й старанних журналістів, які не перетворилися у безпринципних заробітчан, чия нелегка і відповідальна праця в сучасних непростих умовах вимагає самовідданості, професіоналізму в роботі над словом і фактажем.

 

Намагаюся й сам інформувати читачів, піднімаючи теми гострі, а часом і ризиковані. Читачам «Голосу України» добре знайомі мої публікації, а деколи читачі пишуть мені, що передплачують цю газету винятково через мої статті.

Крім того, друкуюся в інших центральних газетах, передруковують мене «районки» і обласні газети, мої матеріали можна прочитати у популярному Інтернет-виданні «Українська Правда» та на моєму сайті.

 

І тут хочу зазначити, що інформування сільських мешканців для мене є навіть важливішим.

Бо всім відомо, яке невігластво і перекручене трактування очевидних фактів часом можна зустріти навіть у досить розвинутому райцентрі, де місцева преса нерідко виходить раз на тиждень і мусить третину площі надавати програмі телебачення, а третину – публікаціям, що повинні сподобатись місцевому начальству.

 

Тому, не претендуючи на жодний гонорар, пропоную мої матеріали виданням місцевого рівня, бо про те, що я бачу в Києві, часом залишається невідомим для сільського читача, хоча воно його безпосередньо стосується.

Ну й звичайно, я зажди ввічливо пропоную матеріал, а не вимагаю від редактора конче його вмістити. Добре розумію, хто такий головний редактор видання та в якому колі суперечних вимог та складних проблем йому доводиться підтримувати повсякденне існування газети.

Часом вдається й мені підтримати газету: привезти так потрібний принтер, пару комп’ютерів, диктофон, фотоапарат, допомогти заправити картриджі тощо.

 

Одразу хочу зазначити, що мені не йдеться про те, щоб хтось був мені чимось зобов’язаний і мусив «розраховуватись». Вважаю, що мої публікації мають власну цінність, на них є чіткий попит і, якщо головний редактор знайде місце, то матеріал буде надруковано.

До того ж, щоразу, готуючи текст до відправки (чи йдеться про ділове звернення до високої посадової особи, чи про відповідь на звернення до мене нікому не відомого громадянина України – з Чернігівщини, Донбасу чи Львова),  завжди дуже уважно вичитую текст і намагаюсь, щоб людина, яка буде читати, відчула доброту, яку намагаюсь закласти у текст.

Завжди вважав, що головною основою і чинником успіху будь-якої співпраці є нормальні, взаємно шанобливі, ввічливі стосунки.

 

Проте вочевидь інакше вважають в газеті «Наш край». І справа тут полягає зовсім не в тому, що ця газета впродовж 2010 року не прийняла жодної з моїх пропозицій і, відповідно, я не мав честі побувати на сторінках цього відомого видання.

Мене вразила скомерційована байдужість людей, які, як на мене, мали б виконувати відповідальну інформаційну роботу для громадян, служити їм у кращих традиціях журналістики.

Мою пропозицію до газети «Наш край» я закінчив словами:

«Доброго дня! Шановні колеги! Сподіваюсь, що цей актуальний матеріал може зацікавити не лише Вас, а й читачів Вашого видання.

З надією на співпрацю, народний депутат України Віталій Корж.»

Ввічливо? Шанобливо? До чогось зобов’язує газету? Питання – риторичні.

 

А що мені відповів «Наш край»? Цитую цей унікальний взірець сучасного ділового листування:

«1 см2 = 3,60 грн.   тел. бухгалтерії: 94-00-35».

Тобто мені повідомили: нас не цікавить творчість автора, зміст чи актуальність його публікації. Нас цікавлять виключно гроші, причому – гроші передусім. Тільки так можна зрозуміти цей «шедевр» спілкування газети з потенційними авторами.

Не знаю чи таке ставлення лише до мене, чи до всіх дописувачів. Але як би там не було, така позиція газети є не тільки неетичною, а й протизаконною!

 

Для тих, хто цього не знає, подаю витяг із «Закону про статус народного депутата України»:

Стаття 18. Права народного депутата України у взаємовідносинах із засобами масової інформації

1. Народний  депутат  має  право  виступу   з   питань   його депутатської діяльності не рідше одного разу в місяць у друкованих засобах  масової інформації, у прямому ефірі на радіо або у режимі прямого  ефіру  (до  10  хвилин в місяць) та в прямому ефірі або у режимі  прямого  ефіру  на телебаченні (до 20 хвилин в місяць), на радіо  (до  10  хвилин  в  місяць)  та телебаченні (до 20 хвилин в місяць),    безкоштовно,    засновником   (співзасновником)   яких виступають  органи  державної  влади, організації або установи, що фінансуються  повністю  або  частково за рахунок коштів державного бюджету. 

Редакції  газет, засновниками  яких  виступають  органи державної влади, зобов’язані публікувати подані народним депутатом матеріали не рідше одного разу на місяць обсягом до 1/16 загальної газетної  площі.  (Частина перша статті 18 із змінами, внесеними згідно із Законом N 2131-IV (2131-15) від 22.10.2004).

2. Редагування поданих народним депутатом матеріалів без його погодження не допускається.  Народний депутат  подає  матеріали  у підготовленому до друку вигляді: статті, коментарю, інтерв’ю тощо.

 

 

Мені ще ніколи не доводилось у такий спосіб нагадувати про наш спільний обов’язок, а тому хотілося б, щоб цей епізод залишався винятком із загального правила у нашій співпраці з масмедіями.

 

Віталій КОРЖ,

народний депутат України