Наші дітки прославлять Ріпки!

Не місцевий масштаб

 

«Наші дітки прославлять Ріпки!»

 

Під таким гаслом у Всесвітній день вітань відбулись урочистості з нагоди 75-річчя заснування Центру юнацької та дитячої творчості у містечку Ріпки на Чернігівщині.

        

 

Про конвергенцію я згадав по дорозі, коли зателефонував до мого колеги по депутатському корпусу, голови Чернігівської обласної організації Партії регіонів Григорія Маньковського.

Ледве привітав його зі Святом вітань та повідомив, що їду до Ріпок, як він радо відгукнувся: «Оце чудасія із телепатією! Бо я саме збирався зателефонувати до Вас, щоб обговорити деякі питання по Ріпкинському району!»…

Отож на початку моєї оповіді хочу уточнити кілька важливих подробиць.

По-перше, 1935 року в Ріпках ще не було нинішнього Центру, а було лише утворено перший у районі піонерський клуб.

По-друге, зазначені урочистості співпали із днем працівників сільського господарства та традиційно шанованим у місцевій громаді днем св. Михайла.

Хто був той святий і за які душевні подвиги його слід шанувати, тут мало хто може пояснити, але всі чоловіки на ім’я Михайло ходять цього дня випнувши груди, й не приховуючи задоволення, доброзичливо й поблажливо приймають поздоровлення, що вочевидь їм належать…

На чолі моєї депутатської команди поспіхом входжу на веранду Центру і раптом потрапляю в оточення дітлахів у червоних пілотках з червоними галстуками на шиях. Дивина та й годі! Давно такого не бачив.

Питаю дівчинку з білими бантами на косичках: «А що це за хустинка у тебе на шиї? Ти знаєш, що вона означає?».

Дитина сором’язливо усміхається: «Не знаю…». Врятовує ситуацію інша дівчинка: «Та це нам пов’язали, бо свято».

У приміщенні нас радо зустрічає директор Центру Світлана Ткаченко, як завжди випромінюючи щиру симпатію і організаційну заклопотаність водночас.

Потрапляємо у вир незнайомих і знайомих облич, серед яких одразу вирізняю гарні очі Рими Олексенко, відчуваю міцне рукостискання заступника голови райдержадміністрації Андрія Булди, бачу привітну усмішку селищного голови Сергія Гаруса та голови районної профспілки працівників освіти Павла Краківського…

У переповненій глядачами актовій залі Центру нам знаходять місця у перших рядах. На великому електронному екрані поряд зі сценою полум’яно висвічуються тези, гасла і дійові особи, котрі мають пряме відношення до святкової урочистості.

Перед сценічним початком імпрези потрапляємо в атмосферу ностальгійних спогадів. Із динаміків лунає: «Взвейтесь кострами синие ночи! Мы – пионеры, дети рабочих!»; далі чую пісню про те, що ми чудово ростемо і розвиваємося «под звездами Кремля» та ще щось радісне про «наш двадцатый век»

 

 

У першому ряду сидять кілька жінок-ветеранів, котрі у різний час безпосередньо доклалися до створення і справжнього розквіту нинішнього Центру.

Серед них – Тамара Гуза, яка од фундаменту починала зводити цю будівлю і організовувала перші гуртки дитячої творчості.

Зокрема вона розповіла, як прийшла до першого секретаря райкому компартії, як організовувала батьків, як писали листи до центральних органів і починали будувати районний Будинок піонерів. Згадала добрим словом педагогів-організаторів, які вже відійшли в інший світ і завершила побажанням:

«Я хочу, чтобы то доброе дело развития пионерского движения, что мы создавали, продолжали следующие поколения…»

Андрій Булда, звертаючись до присутніх, так охарактеризував ветеранів: «Прекрасні, неповторні, творчі, віддані справі люди присвятили своє життя піонерському рухові».

Мені сподобався сценарій і концертна програма свята, яку чудово провела ведуча Світлана Бондаренко. Вітальні виступи чергувалися з прекрасними сценічними номерами у виконанні вихованців Центру, а в міжчасі – із нагородженням грамотами, подарунками та пам’ятними знаками всіх причетних до свята.

Дещо дисонансом звучали окремі фрагменти музичного фону з динаміків, як от наприклад, такі партійно-пісенні заставки: «Мы пионеры советской страны делу партии Ленина верны», або «…идем за партией за рядом ряд» тощо.

Мабуть ці акустичні мізансцени, так само як і півхвилинний вихід перед сценою барабанщиків у піонерській формі, були подарунком для присутніх ветеранів піонерського руху.

Проте, щиро кажучи, ці агітаційно-пропагандистські елементи збанкрутілої совєцької ідеології не дуже гармонізували до нинішнього часу відродження ідеології національно-демократичної.

Особливо, якщо це супроводжувалося таким коментарем в одному з виступів: «Все, что делалось на протяжении 75 лет, было направлено на благо воспитания достойных патриотов Отчизны». Та ні, якщо чесно. – далеко не «все» і не туди «направлено»! 

Але мабуть не ці відступи від головної лінії свята були важливими. Важливою і прекрасною була переконлива демонстрація творчого доробку вихованців Центру. Змінюючи один одного у живому темпі на сцені, діти демонстрували чудовий індивідуальний і ансамблевий вокал, іскрометні танцювальні номери, читали вірші…

Не лише на сцені, а й у приміщеннях Центру були представлені творчі роботи учасників студії «Малятко», ансамблю танцю «В’юнок», вокально-інструментального ансамблю «Промінь», гуртків «Народна іграшка», художньої студії, гуртка «Аплікації зі шпону», інших.

Центр фактично став загальновизнаним осередком позашкільної освітньо-виховної творчої підготовки кількох поколінь ріпкинців до життя у непростих  умовах нинішнього часу.

Творчий доробок дітей вражає досконалістю виконання творів, а водночас переконливо свідчить про високий рівень виховної роботи педагогів Центру. Роботами вихованців Центру захоплювалися поціновувачі дитячої творчості у Польщі, Чехії, Японії та США.

Захоплювалися й ми, зокрема й тоді, коли на сцену почали виходити колишні вихованці Центру, а нині студенти і випускники столичних навчальних закладів. В їх концертних виступах вбачалися зрілість, високий стиль і добрий смак, – як у доборі репертуару, так і в манері виконання.

Веселим завершенням багатогранної імпрези став спільний танок всіх його організаторів і спонсорів.

Гарне свято залишило в душі не лише милі враження, а й усвідомлення того, що на зміну політичним суперечкам приходить час спільної будівничої праці, учасники якої не висувають на передній план свої ідеологічні платформи, а єднаються заради конкретного майбутнього – щасливого життя наших дітей.

Зрештою, політичні наслідки нещодавніх виборів до місцевих Рад – це переконливе відображення того реального рівня демократії, який маємо нині. Тому, мабуть, не слід ображатися ані на виборців, ані на організаторів виборів, а усвідомити об’єктивність конвергенції.

Слово конвергенція (від лат. convergere – збиратися) означає явище пристосування різних груп суспільства до спільних умов життя, а також подібність наслідків культурної і виробничої діяльності, що виникають в цих різних групах.

Треба працювати і вирішувати силу-силенну проблем у центрі й на місцях. І не просто працювати, а співпрацювати. Бо як щойно ми чули у завершальній пісні концерту, у нас «Одна стежина…, одна родина…, і Україна, що в нас іншої нема».

Словом, – конвергенція. Мусимо йти однією спільною стежиною, особливо на найнижчому, тобто на найважливішому рівні влади – місцевому. Бо зовсім не під головним законодавчим куполом держави, а саме на місцевому рівні ми всі живемо і виховуємо дітей.

Адже лише у практичній співпраці всіх активних громадян можна побачити солідність намірів і реальність виконання обіцянок політиків. Це можна побачити на одному спільному полі роботи.

Бо саме за таких умов позитивно виявляє себе явище конвергенції. Зокрема й на прикладі одного окремо взятого Центру юнацької та дитячої творчості у затишному селищі Ріпки на Чернігівщині.

(фотоподробиці свята)

 

Віталій КОРЖ,

народний депутат України