До чого цей Уряд «дореформує» українське військо?

Отож-бо!

 

До чого цей Уряд «дореформує» українське військо?

 

За підписом заступника Міністра фінансів України пана А. І. Мярковського я отримав «Інформацію про стан виконання державного бюджету України за січень-серпень 2010 року.

 

 

Цей документ на чотирьох сторінках відображає стан фінансів держави, Уряд якої намагається переконати не лише громадян України, а й увесь світ, що нинішні «проффесіонали» піднімають нашу економіку з колін.

Автори цього документу запевняють нас, що за вісім місяців 2010 року до загального фонду держбюджету надійшло грошей на 30,6 % більше, ніж за аналогічний минулорічний період.

Вони повідомляють, на 22,8 %, збільшились податкові надходження (з прибутку підприємств, на додану вартість, акцизний збір, ввізне мито, рентна плата, збори за використання природних ресурсів тощо), на 23,2 % збільшилось надходження коштів з обов’язкового державного пенсійного страхування, а неподаткових надійшло на 10,3 % більше ніж за відповідний минулорічний період.

Вочевидь все це повинно нас переконати, що уряд М. Азарова працює краще порівняно з роботою попереднього Кабміну, очолюваного Ю. Тимошенко.

Але порівняймо деякі, подані у цьому документі цифри.

Загальна сума податкових надходжень впродовж січня-серпня становить 98,0 млрд. грн. (або, як стверджують автори документу, 114,45 млрд. грн. у перерахунку на порівняльні умови щодо минулорічних), проте лише 21,5 млрд. грн. (21,9 %) із цієї суми – це податок на прибуток підприємств.

Інакше кажучи, 78,1 % надходжень до бюджету України мають невиробничу природу і зумовлюються переважно штучними вимогами, як от, наприклад, сумнозвісний ПДВ – так званий податок на додану вартість (який має неекономічний характер і про необхідність ліквідації якого розмови не вщухають впродовж останніх п’ятнадцяти років), ввізне мито, акцизний збір тощо. 

Також у документі зазначається, що упродовж цьогорічного січня-серпня державний бюджет отримав 143,47 млрд. грн., водночас дефіцит державного бюджету становить 44,3 млрд. грн. (тобто 23,6 % – майже чверть порівняно з доходом!), а отже реальна розрахункова потреба держбюджету має дорівнювати: 143,47+44,3=197,8 млрд. грн.

Вказана сума дефіциту знову-таки відображає невиробничий, самоїдський, самообманний характер управління економікою держави, в якій ПДВ входить до доходної частини бюджету (за січень-серпень становить 64,3 млрд. грн. (44,8 % всіх доходів держбюджету!).

Більше того, замість необхідного (згідно із законом) відшкодування ПДВ підприємцям, цей уряд «добровільно-примусово» випустив і реалізував серед підприємців облігації внутрішньої державної позики, отримавши додатково 16,4 млрд. грн.

При цьому сума запозичень, до яких вдався Уряд М. Азарова, становить 79,6 млрд. грн., тобто 55,5 % від фактичної суми доходів бюджету за цей період.

Отже, замість суттєвого і фахового вирішення сьогоднішньої проблеми, уряд пана М. Азарова переніс її на майбутнє, на додаток до тих проблем, які ще обов’язково виникнуть за такої методи ведення фінансів держави.

З усього видно, що цей Уряд взяв на озброєння метод затикання дірок за рахунок створення нових дірок.

Водночас, очевидно для зміцнення апаратно-бюрократичної солідарності у власних чиновницьких рядах, уряд збільшив оплату праці працівників бюджетних установ на 3,7 млрд. грн., або на 13,6 % і нині її фонд становить 31,6 млрд. грн.

Але це збільшення породжує не одне, а одразу три(!) але

По-перше, наразі це лише обіцянка. Зокрема військовослужбовцям підвищення виплат обіцяють з 1 грудня, розраховуючи на збільшення доходів бюджету під кінець року.

По-друге, це підвищення автоматично повинно викликати перерахунок і збільшення розміру пенсій військовослужбовцям, для чого треба десь «дістати» близько 4 млрд. грн., яких немає у бюджеті, а тим паче у Пенсійному фонді.

По-третє, зараз уряд реально має лише один «ресурс» – безтоварну емісію, тобто друкування паперових грошових знаків, що автоматично викличе новий виток інфляції після щойно пережитого її сплеску в серпні-вересні.

Тут може бути лише одне пояснення цій запопадливості уряду щодо «покращення життя вже сьогодні» для військовослужбовців. Правляча верхівка добре знає про те, що армійський загал попри всю свою дисциплінованість, не підтримує нинішню руйнівну політику правлячої команди.

Тому необхідність «кинути кістку» з порожньої казни і хоч трохи заспокоїти людей в погонах – це засіб самозбереження нинішньої влади.

Хоча у даній «Інформації про стан…» не представлено жодного елементу аналізу причин цієї арифметики, не зазначено які чинники і як вплинули на рівень показників та яким чином уряд планує зменшити такий величезний дефіцит, деякі цифри цілком виразно свідчать про справжні наміри нинішніх господарів державного бюджету України.

Наприклад, касові видатки на реформування та розвиток Збройних Сил України (ЗСУ) за вісім місяців ц. р. становлять 34,7 млн. грн., (не мільярдів, а мільйонів!) та ще й на 36,2 % менше від запланованих на цей період.

Отже, з фінансового боку справи, необхідність реформування і розвитку українського війська оцінено нинішнім Урядом у мізерну суму, яка становить лише 0,94 % порівняно із сумою, на яку збільшено зарплатню бюджетникам.

Інакше кажучи, розвиток широко зрозумілої бюрократії у 106 разів є важливішим ніж справжній розвиток нашого війська.

Кажу: широко зрозумілої, бо крім класичного чиновництва до загалу бюджетників входять також вчителі, медики й, звичайно, військовослужбовці, за спини яких наше корумповане чиновництво прагне сховатись.

Але повернімося до питання про реформування і розвиток українського війська, особливо ще й тому, що слово реформування – це одне з найбільш уживаних і вочевидь улюблених слів пана В. Януковича, особливо в його офіційних виступах, зокрема під час закордонних вояжів.

Нагадаю, що у широко розрекламованій передвиборній програмі кандидата у президенти В. Януковича «Україна для людей», термін повного переходу українського війська на контрактний принцип комплектування (що має бути головною складовою реформування) було встановлено на 2011 рік.

Нині, після восьми місяців хазяйнування донецької команди в Україні, вони обіцяють перевести ЗСУ на контрактну основу лише в 2015 році.

Сміхотворна сума бюджетних асигнувань у 34,7 млн. грн. нічого спільного не має із реформуванням по суті, але вона є цілком солідною для дитячої гри дорослих людей у начебто створення чергової «програми реформування» і забезпечення роботою відповідної групи «експертів».

І така робота вже ведеться, а програма називається «Концепція подальшого реформування ЗСУ на період до 2015 року».

Хочу особливо звернути увагу читачів на оце «подальше реформування».

Нагадаю, що у червні ц. р. В. Янукович відкрито визнав що ЗСУ обмежено готові(!) до виконання покладених на них завдань. Президент підтвердив давно відомий факт: Україна не має достатніх ресурсів, щоб забезпечити необхідну обороноздатність.

Щоправда, за існуючих порядків у системі організації життя в державі, Україна має вдосталь ресурсів, щоб за рахунок експлуатації цих ресурсів збагачувались приватні особи – мільйонери та мільярдери (і не лише вітчизняні).

Натомість держава (в якій ці приватні особи займають високі посади) не має грошей на створення сучасного, патріотичного, обороноздатного війська.

Тому не додає оптимізму на майбутнє й згадана «Концепція подальшого реформування…», в якій передбачено до 2015 року скоротити(!) особовий склад ЗСУ на 14-20 %, тобто довести чисельність військовослужбовців до 160-170 тис. осіб.

І це, за твердженнями ідеологів та «експертів із реформування», повинно підвищити(!) рівень боєздатності українського війська. Мабуть за донецькою логікою найвищий рівень боєздатності буде досягнуто тоді, коли українського національного війська не буде зовсім.

Хочу нагадати читачам, що у всіх країнах і арміях світу чисельність збройних сил, структура родів військ, їх озброєння, оснащення, формування, ієрархія, організація поточної службової діяльності тощо визначається військовою доктриною, в якій чітко вказується вірогідний противник. В залежності од цього будуються збройні сили.

Наприклад, військова доктрина Росії визначає вірогідним противником США і НАТО, а по відношенню до України передбачає можливість введення військ на нашу територію для захисту інтересів Росії та «соотєчєствєнніков»  в Україні, а також нанесення превентивних ракетних ударів.

Відповідно до цього будується стратегія та здійснюється оперативно-тактична підготовка війська, а також дипломатична, інформаційна, агітаційно-пропагандистська та розвідувальна робота відповідних служб РФ на нашій території.

Наразі є підстави стверджувати, що до військової агресії з боку РФ на Україну навряд чи дійде впродовж найближчих двох-трьох років.

Не дійде хоча б тому, що нині вже багато що зроблено для ліквідації незалежності нашої держави «мирним шляхом» і перетворення її на складову частину території новітньої Російської імперії.

Свідчення цьому – по-перше, відверті антиукраїнсько-проросійські настрої і висловлювання відомих фігур українського політикуму та нинішньої правлячої верхівки у столиці, а також їх прибічників на місцях, а по-друге, – відсутність зазначення вірогідного ворога у нинішній військовій доктрині України.

А коли немає чітко сформульованого визначення вірогідного противника, тоді немає підстав для розробки вірогідного сценарію адекватних військових дій на випадок нападу цього противника, тоді невідомо яка повинна бути чисельність збройних сил, як їх треба буде розгортати та як використовувати у мирний та військовий час тощо.

Все це – ази, буквар, читанка для військової «початкової школи», альфа і омега військової організації держави. Так само, як і відомий ще з часів Римської імперії вислів, що його полюбляють повторювати наші політики: «Хто нині не годує своє військо, потім годуватиме чуже».

Як бачимо, замість годувати й насправді реформувати ЗСУ, нинішні стратеги планують їх скорочувати. Проте громадяни України мають знати відповідь на просте й дуже принципове запитання: «Якою повинна бути чисельність національних збройних сил?».

Згідно із міжнародним Договором про звичайні збройні сили в Європі, для України на період мирного часу встановлено верхню межу чисельності армії у 450 тис. осіб. Причому, цю чисельність європейські військові експерти встановили якраз із врахуванням вірогідності того варіанту небезпечного розвитку подій, який не враховує військова доктрина України.

Нині у ЗСУ перебуває 133,5 тис. військовослужбовців (при штаті 200 тис. осіб разом із цивільними службовцями), тоді як діючий Закон України передбачає чисельність 148 тис. військовослужбовців і 43 тис. цивільних осіб.

Отже, якщо на європейському рівні розуміння проблем нашої обороноздатності (зокрема з точки зору фахівців НАТО), Україні належить мати загальну чисельність військовослужбовців із розрахунку 1 військовий на 107 осіб населення, то нинішній військовослужбовець ЗСУ повинен примудритися захистити 359 осіб населення України.

А якщо врахувати хронічне (яке межує із злочинним) недофінансування військової підготовки наших вояків, то плачевний стан нашого війська цілком відповідає відвертому і чесному визначенню: неспроможність захистити Батьківщину.

Бо яким чином ЗСУ можуть захистити незалежність, суверенітет і територіальну цілісність України, якщо згідно з офіційними даними про заходи бойової підготовки ЗСУ упродовж 01.12.2008–01.12.2009, із 774 танкових екіпажів лише 12 (тобто 1,5 %) отримали можливість пройти мінімальну практику водіння танків, стріляли з танку лише 324 екіпажі (41,8 %), практику водіння інших броньованих бойових машин отримали лише 123 із всіх 2332 екіпажів (5,2 %), а стріляли лише 448 з них (19,2 %).

У льотчиків ситуація ще гірша: наліт одного екіпажу за рік становить в середньому 10 годин, тоді як ще в СССР була норма 100 годин, а стандарти НАТО зобов’язують кожний екіпаж налітати не менше 150 годин.

При цьому упродовж цілого року з жодного військового літака не здійснювалися пуски ракет, а отже навряд чи можна серйозно говорити про вміння наших льотчиків вражати ворожі цілі.

Кораблі наших так званих ВМС (пам’ятаєте гасло: «Україна – морська держава!) впродовж 2009 року провели в морі в середньому аж 8 діб, не здійснивши жодної ракетної чи торпедної атаки по морським цілям.

Отже маємо повний абсурд ЗСУ на суші, на морі й у повітрі. І треба відверто сказати, що в Україні є немало людей, які з цього радіють.

Є ще один дуже важливий аспект обороноздатності – це готовність громадян (передусім, чоловіків) у разі необхідності стати на захист своєї Батьківщини.

Фактом є, що впродовж майже двох десятків років «тіпа как-би незалежності», в Україні з’явилось покоління, яке бачило зброю лише в кіно і не має у військовій справі елементарних знань та найнеобхідніших навичок для виконання свого патріотичного громадянського обов’язку.

Якщо дійде до мобілізації, тоді замість дисциплінованого формування усвідомлених вояків, ми отримаємо переляканий гурт «сліпих кошенят».

Тим часом зі східного боку нашого кордону чисельність військовослужбовців РФ становить 1 млн. 151 тис. осіб.

За західним кордоном, у Польщі – несуть службу 127 тис. військовиків. І це тоді, як наша східна сусідка є членом НАТО, а отже, в разі агресії щодо неї, на її захист (згідно із статутом Північно-Атлантичного блоку) стануть армії всіх країн Альянсу, включно зі США.

Між іншим, кожна із цих країн має також сили територіальної самооборони, які самим фактом свого існування сприяють розвиткові патріотичної свідомості громадян.

Зокрема у нейтральній Швейцарії збройні сили цілком і повністю побудовано на системі територіальної самооборони. Швейцарці призовного віку (од 18 до 50 років) тримають вдома зброю, причому не лише стрілецьку, а й гранатомети та легкі базуки.

В Україні територіальної самооборони немає зовсім.

Із усього наведеного можна зробити лише один висновок: стан Збройних Сил України на двадцятому році незалежності чітко і переконливо свідчить, що ні про яку обороноздатність цих «сил» не може бути й мови.

І цей стан є результатом послідовного «реформування» під проводом трьох дотеперішніх Верховних Головнокомандувачів – Л. Кравчука, Л. Кучми, В. Ющенка.

А нині ще й В. Янукович разом із М. Азаровим взялися за «подальше реформування» із ще більшим завзяттям.

Щоправда, вони взялися за це «реформування» на підставі волевиявлення третини виборців України, які дали В. Януковичу (який, між іншим, жодного дня не служив у війську) право називатися Верховним Головнокомандувачем.

Хоча вже й зараз Україну можна брати голими руками…

 

Віталій Корж,

народний депутат України