Обговорюємо проекти

Це не Конституція, а невдала декларація
про сумнівні наміри

Звичайно, можна мати ідеальний Основний Закон, а водночас жити в умовах повного беззаконня. Це якщо громадяни країни, для яких ця Конституція писана, зокрема й державні службовці, не вважають її виконання своїм обов’язком.

За прикладами не треба далеко ходити. Є ж бо всесвітня, вічна, Богом дана Конституція – Декалог, тобто Десять Божих Заповідей. І що, – чи багато хто її виконує? Плюють на Творця світу й на Його добрі поради; не шанують ані Бога, ані батьків, вбивають, крадуть, брешуть…

Всі бачать, яке беззаконня ось вже вісімнадцятий рік здійснюється… ні, воно не здійснюється само по собі, а його здійснюють конкретні особи в Україні.

І що, – чи хтось із організаторів цієї системи суцільної корупції визнав свої гріхи перед тими мільйонами бідних, за рахунок обдурення яких став багатієм?!

І от на цьому політико-корупційному, фінансово-господарчому та державно-мафіозному тлі раптом з’являється «гарант у білому фраку» і пропонує черговий варіант Конституції України. Пропонує варіант, який так само, як і нині діюча Конституція, починається з високих слів преамбули, в якій читаємо:

«Український народ (…) сповнений відповідальності перед Богом, попередніми, нинішнім та прийдешніми поколіннями…».

Чи Український Народ насправді є сповненим відповідальності, якщо майже два десятиліття товче воду в ступі, висуваючи на провідників держави вчорашніх шоферів, керівників автобаз із кримінальним минулим і агентів впливу, які плювати хотіли на Конституцію та на будь-який інший закон? Питання риторичне.

А чи наш «всенародно обраний» гарант Конституції, який вміє довго і правильно говорити про загальновідоме, чи він насправді сповнений відповідальності? Що він конкретно і правильно зробив?

Чи він упродовж своєї каденції, яка вже добігає кінця, виконав хоча б один із пунктів своєї президентської програми «Десять кроків назустріч людям»?

Натомість можемо перелічити його десять кроків назустріч олігархам, які добре собі заробляють на визискуванні загальнонародної власності та багатств Українського Народу.

У цьому переліку знайдуть своє відповідне місце сумнозвісний пакт Ющенка–Януковича (тобто меморандум, який у вересні 2005-го зняв з порядку денного відоме гасло Майдану «Бандити сидітимуть в тюрмах!»), відомі афери міжнародного рівня – «РосУкрЕнерго» і «Венко Прикерченська», кришування одіозного мера столиці Черновецького і ще шість відомих кроків назустріч руйнуванню України…

Але повернемось до варіанту Конституції, гучно запропонованої паном Ющенком.

Передусім, хочу ще раз звернути увагу читачів на «дрібничку», про яку вже кілька разів згадував у попередніх публікаціях – на принципове значення форми дієслів у офіційних документах. Бо в будь-якому законодавчому акті (а в Конституції – особливо!) саме за дієсловами має стояти певна, чітко визначена дія, тобто конкретика виконання обов’язків певною службовою особою і/або державною чи недержавною інституцією.

У нині діючій Конституції зразка 1996 року цієї конкретики виконання обов’язків немає зовсім!!!

Візьміть Конституцію України і вчитайтеся в її характерні формулювання, що повторюють комуністичні агітки сталінських часів: «Кожен має право…, Ніхто не може бути…, Не допускається…, Держава створює умови…, Охорона здоров’я забезпечується…, Держава сприяє розвиткові…, Держава забезпечує умови…, Народне волевиявлення здійснюється…» і т.д. і т.п.

Не Конституція, а хвалебна пісня про те, що у нас все чудово і прекрасно.

Ви не знайдете в нашій нинішній Конституції (яку всі називають Законом прямої дії!) жодного формулювання, в якому було б чітко вказано про те, хто (наприклад, яка державна інституція чи посадова особа) і що (які конкретні дії, заходи) в Україні повинні (зобов’язані!) здійснювати.

Якщо в Основному Законі країни (Законі прямої дії!) НЕ передбачено відповідальності, тоді хто цей закон буде виконувати? Тоді це Закон про Бездіяльність і Безвідповідальність, або, в кращому разі – протокол про наміри…

На жаль, у варіанті запропонованому громадянином В. Ющенком, збережено лексику і той самий безвідповідальний відмінок, що фактично звільняє будь-кого од відповідальності за порушення Конституції.

Кажу будь-кого, бо жодна зі статей президентського варіанту не має норми, що передбачала б якісь юридичні наслідки (санкції), що повинні бути застосовані до осіб та інституцій за порушення Конституції України.

Наприклад, ст. 4 президентського варіанту закінчується такою собі солодкою ніби сентенцією, ніби обіцянкою-цяцянкою: «Держава відповідає перед людиною за свою діяльність». Проте, як насправді, тут не передбачено жодної відповідальності. Бо де тут написано про те, хто, коли і як, яким чином і якою конкретною дією має відповідати?

А як мало б бути?

По-перше, замість дієслова у доконаній формі (відповідає), тобто у формі декларативного безособового твердження, треба написати «…повинна…» або «…має обов’язок відповідати за…».

По-друге, замість неконкретного визначення суб’єкта відповідальності (держава), має бути чітко вказано назву посади (інституції), яка цю відповідальність несе і до якої, відповідно, можуть звертатися громадяни в тому разі, коли держава повинна відповідати за свої дії.

По-третє, слід тут таки, у цій статті, вказати норму (варіанти норми), що передбачає конкретну міру відповідальності певної посадової особи (санкції щодо неї) за невиконання або неналежне виконання цієї статті. Водночас тут також необхідно передбачити норму моральної і матеріальної компенсації для людини, якій держава в особі зазначеного посадовця завдала шкоди своєю діяльністю (бездіяльністю).

Якщо за такою схемою буде сформульовано всі статті Конституції України, тоді вона насправді стане Основним Законом і до того ж – законом прямої дії.

Я не маю на меті скрупульозно проаналізувати весь президентський проект Конституції, а в своїх роздумах не претендую на істину в останній інстанції. Лише закликаю громадян самостійно вивчити цей документ та звернути увагу на деякі «дрібниці» між якими, як часто буває, ховається лукавий.

Наприклад, ст. 13 в проекті пана В. Ющенка може слугувати зразком прихованого лицемірства й підступності. Вона складається якби з двох частин.

Перша частина є ніби декларативно-констатуючою:

«Державною мовою в Україні є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України» (Тут і далі – виділення моє, В. К.).

Чудово! Вже забезпечує! Залишається прийняти цей варіант і в такий спосіб юридично затвердити цю брехню. Але скажіть, чи зала пленарних засідань Верховної Ради – це також «територія України», де держава забезпечує?

Ну, і як забезпечує? Бачимо і чуємо як… Сором та й годі. І не лише у Верховній Раді.

Ясно, що у цій статті, як і в кожній статті Конституції має бути чітко вказано, яким чином і хто конкретно повинен забезпечувати, а отже й повинен певним чином відповідати в разі незабезпечення.

На цьому ст. 13 можна було б закінчити. Але президентський проект продовжує її у другій частині:

«В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин. Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування. Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом.»

Що цікаво: для української мови в Україні – про гарантії і захист з боку держави навіть не йдеться, натомість для російської – держава гарантує вільний розвиток, використання і захист.

Хіба це не демонстрація власної меншовартісності й самоприниження, про які не вщухають дискусії в середовищі наших шароварних демократів?

Таке враження, що автори президентського варіанту Конституції намагаються законодавчо закріпити режим сприяння для першочергового розвитку російської мови в Україні. А тому й гарантують для мови іншої держави вільний розвиток, використання і захист.

Та куди вже вільніше, якщо преса, радіо, телебачення, книжки, концертні вистави, гастролери в Україні – переважно російськомовні й надалі мають вільний розвиток. Причому, настільки вільний розвиток, що шкільний предмет «Зарубежная література» викладається в українських школах виключно російською мовою.

Натомість щодо рідної мови титульної нації, замість визначення чіткого обов’язку конкретної посадової особи (інституції), маємо задовольнитися загальним повідомленням про те, що держава забезпечує. Як саме забезпечує, ми всі добре бачимо.

Мабуть тому створення тихою сапою пріоритету для російської мови тут ще додатково підсилено акцентованим натяком на неї, як на мову міжнародного спілкування.

І це при тому, що ст. 21 цього ж президентського варіанту вказує нам на необхідність «взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства згідно із загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права».

То може спочатку запропонуємо, щоб у Конституції Російської Федерації, у порядку «взаємовигідного співробітництва» з’явилася стаття про «вільний розвиток, використання і захист української, інших мов національних меншин»?

В команді моїх депутатських помічників є люди різних національностей. І тому я нічого не маю проти українських громадян російського, єврейського, польського, болгарського, грузинського та іншого походження.

Але доля мовного і культурного розвитку російських громадян українського походження (тобто моїх співвітчизників у Росії) мене так само цікавить, як доля росіян в Україні цікавить депутатів Державної Думи РФ. Тому я виступаю за наповнення взаємовигідного співробітництва конкретними взаємовигідними діями і взаємовигідними фактами.

Бо якщо інакше, то яке ж воно тоді взаємовигідне? Тим більше, коли поряд, у цьому ж проекті пана Ющенка, маємо ст. 20, яка закінчується таким вердиктом: «На території України не допускається розташування іноземних військових баз».

Щоправда, не відомо що воно таке – оце не допускається? Хто конкретно повинен не допускати? А якщо ми вступимо до системи міжнародної безпеки, яка називається НАТО? Адже тоді наші військові частини можуть бути дислокованими під Бременом чи Франкфуртом так само, як наприклад, польські під Вінницею і Миргородом.

Але поки що реально, сьогодні (і дуже відчутно!) на нашій території має місце «розташування іноземних військових баз», саме баз і військових частин Російської Федерації, причому, всіх родів військ.

Тоді як нам слід розуміти цей вердикт ст. 20 про не допускається та ст. 21 про взаємовигідне?

Загалом, ляпсусів (в тому числі: дуже принципових) у проекті пана Ющенка вистачає. Хоча… а може ці ляпсуси з’явилися в тексті зовсім не з причини недолугості авторів, а є наслідком чітко продуманих намірів, спрямованих на «розкрутку» нового етапу беззаконня, безвідповідальності й хаосу в Україні?

Бо наприклад, у тексті статей в розділах «Права, свободи та обов’язки людини і громадянина» і «Народне волевиявлення» ви не знайдете жодної чіткої норми прямої дії, яка б визначала відповідальність конкретних можновладців за факти порушення прав громадян. Натомість вистачає піни слів: здійснюється, відбуваються, гарантуються, проводяться, підписується, встановлюється тощо… Неначе це не Конституція, а звіт про хід виконання плану оргтехзаходів.

Тут ще раз хочу звернути увагу читачів на важливий лексично-граматичний нюанс. Такі дієслова, як гарантує, здійснює тощо вживаються тоді, коли це робить хтось конкретно вказаний.

Натомість коли написано, що воно гарантується чи здійснюється, то це означає, що ці дії відбуваються якби самі собою, що їх кинуто напризволяще, бо ніхто за ними не стоїть і не відповідає за них.

А як вам подобається таке, схоже на провокацію, твердження ст. 78, де чітко допускається можливість прийняття рішення «щодо зміни території України» або «передачі Україною здійснення частини своїх прав міждержавним об’єднанням», тобто іншим юридичним особам і суб’єктам права?!

І все це після гарних і правильних слів про право української нації на самовизначення, суверенітет, територіальну цілісність і унітарність України!

До речі, як вважаєте, чи не слушно було б писати власну назву поняття Українська Нація саме з Великої Літери? Адже якщо ім’я окремої людини пишуть з Великої Літери, то чому ім’я цілої Нації не слід писати з Великої?

Бо от чого нам насправді бракує в нашій Богом даній Україні, – то це якраз самоповаги і шанобливого, шляхетного ставлення до нас самих, Українців.

Бо ми самі ще досі думаємо про себе з малої літери.

Через це й не бачимо різниці між такою собі яловою констатацією типа «держава забезпечує» і оцим насправді необхідним – «держава в особі такого-то чиновника зобов’язана забезпечити (надати, створити умови, виділити, підтримати, фінансувати…)» тощо, а в разі невиконання, ця особа повинна понести відповідальність (має бути зазначено конкретну норму).

Закінчу тим, з чого почав: навіть ідеальний текст Конституції ще не гарантує її виконання. Проте все одно треба спочатку мати ідеальний, чи хоча б наближений до ідеалу текст.

Треба розуміти текст, а головне – домовитись всією Нацією про те, що ми вважаємо виконання Конституції своїм патріотичним обов’язком.

Віталій КОРЖ,
народний депутат України
(фракція БЮТ)

Повернення до списку...