Із теплотою згадую Пауля…

Як воно було

Із теплотою згадую Пауля…

 

Закарбувався в пам’яті вступ німців у село. Це було десь під вечір. Червоніюче сонце, але ще достатньо яскраве, висіло над селом і добре освітлювало довгу, пряму, широку, в розкішній зелені, найкрасивішу вулицю не тільки в нашому селі, але й у всьому світі. Ця вулиця звалась Вересоцький шлях. Мабуть, від того така назва, що з кінця вулиці добре видно сусіднє село Вересоч, і до нього можна потрапити лише цим шляхом.

Ми, діти із сусідніх дворів, сиділи на протилежному боці вулиці на лавці під двором дядька Гаврила, заможного чоловіка, сільського коваля, який вже на той час пив чай присолоджуючи цукром та їв картоплю зі шкварками!

Чуємо сильний, нечуваний досі гуркіт, а потім з’явилася страшенна курява. Здалося, що дорожня пилюка і сухе листя, яке на ту пору вже почало сипатися з дерев, враз піднялось у повітря. З цієї куряви поступово виринали німецькі танки, а за ними – мотоциклісти. Ми розбіглись по домівках і сховались у льохи. Почулись потужні постріли. Потім дорослі говорили між собою, що в кінці села невеличкий підрозділ радянських бійців з гарматою 45-го калібру намагався чинити опір німцям, але сили були нерівні. Двома пострілами німці-танкісти знищили і гармату, і наших бійців. Від цих пострілів згоріли також кілька хат та інших будівель у кінці села.

Німецькі солдати з’явилися у дворі дещо зненацька. Підтюпцем розбіглись хто куди: одні до хліва, інші до хати, залізли на горище, почали нишпорити по всіх подирках. Досі чую їх голоси: «яйки», «млєко», «шнелє». За цим заняттям їм було не до нас. Особливо мені було щемно бачити, як вони бігали, тримаючи в руках за лапи по кілька курей, які нещадно кричали і тріпали крилами, пір’я розліталося по подвір’ю. Я був вражений, що ці люди так негарно поводяться з нашими курми. «Яйки» німці складали собі у пілотки, каски, а «млєко» випивали з гладишок зразу на місці винайдення, кому скільки дістанеться. Здавалося, що ці загарбники з’явилися з голодного краю і прийшли, щоб нарешті тут наїстися досхочу. Тоді я ще не знав, що німці – це дуже цивілізована, дисциплінована нація.

Нас вигнали з хати, туди ми не мали права заходити, але я деколи крадькома заглядав і бачив, що на лавці і під лавкою, на земляній підлозі лежала зброя, різне військове спорядження. Німці регулярно проводили облави, шукаючи партизанів. Одну з моїх сестер, Наташу, відправили до Німеччини на примусові роботи. А друга сестра, Таня, рішуче заявила, що скоріше накладе на себе руки, а на чужину не поїде. Вдало переховуючись, їй вдалося уникнути німецького рабства. З розмов дорослих я почув, що особливою жорстокістю в селі відзначалися мадяри, але я їх не бачив і не уявляю, якими вони були насправді.

А серед німців були і добрі люди. Із теплотою згадую Пауля, який крадькома від своїх колег пригощав нас, дітей, деякими делікатесами зі свого раціону. Бувало, передасть жменю кусочків цукру, або в казанку залишки якоїсь страви. Інколи навіть намагався нас розважати. Але з його жартів не було смішно по-справжньому.

А одного разу я був свідком, як Пауль застрелив зайця на нашому городі. Сам його розробив, зварив у дворі на вогнищі й передав нам до льоху. Ото було свято!

Коли йшов бій за визволення села від німців, то було дуже страшно. Це відбувалося вночі. Навколо горіли хати, і ніхто їх не гасив. Кругом стрілянина. Земля двигтіла від розривів снарядів. Льох був переповнений дітьми з дорослими. Ляда постійно була відкрита – нічим дихати. Над нами чорне небо і різнокольорові сліди від трасуючих куль, що літають в різних напрямках. Десь під ранок підбіг Пауль без зброї і без пілотки і, звертаючись до нас, тицьнув пальцем у груди і сказав: «Рус, пук-пук! Іх капут!». Дорослі зрозуміли, що він просить поради, що йому робити, він може загинути. Наші показали, щоб він підійняв руки вгору і здався в полон. Пауль виразно подивився на нас, закинув поли своєї шинелі на плечі, пригнувся до землі й пішов попід хлівом до вулиці.

Через деякий час стрілянина дещо вщухла, стало розвиднюватися. Ми вилізли з льоху. Повітря густо насичене гіркотою від гарматного диму та згарищ. Наставав новий день. Ось уже і перші сонячні промені з’явилися з-за обрію. Вулицею йдуть радянські війська з боку Вересочі. Рухаються в зворотному напрямку, тепер вже зі Сходу на Захід. Усі хто вцілів, виходять на вулицю, вітають воїнів-визволителів. Обійми, сльози, вітання. Селяни пригощають їх чим тільки можуть. Вигляд у воїнів жахливий: обличчя брудне, одяг обірваний, в усьому помітна втома, але в очах задоволення, гордість, радість перемоги.

Уся наша велика родина пишалася тим, що на війні хоробро боровся з ворогом мій брат – Василь Терентійович Корж. Він набагато старший за мене, виїхав з села задовго до мого народження, до війни закінчив військове училище, мав офіцерське звання. В бойових діях брав участь з перших днів війни. Одержав багато нагород. Здавалося, що нас лихо обійде стороною. Але і в наш двір принесли похоронку...

Так склалося, що нам не судилося зустрітись. Дивно, він був первістком в сім’ї, а я – останнім. Чув від батьків і односельців багато добрих слів про нього. Ім’я брата викарбовано на обеліску Слави в рідній Дроздівці. Після його загибелі мої батьки мали право одержувати значні пільги, як батьки загиблого офіцера, але вони нікуди не зверталися, не хотіли бентежити його на тому світі…

 

 

Віталій Корж

народний депутат України

фракція БЮТ