Title

Книжкова полиця

Анонс від Автора
або Що шанують громадяни: слова чи вчинки?

       Радісні дні Різдвяно-Новорічних свят ознаменувалися для мене ще однією приємною подією: вийшла друком моя книжка «Не по словах, по справах пізнаєте їх» із промовистим підзаголовком Спостереження досвідченого парламентарія.

       По суті – це третя частина хронікально-документальної (якщо не сказати: сучасної літописної) трилогії про трьохлітній постпомаранчевий відрізок 2006–2009 років нинішнього суперечливого етапу новітньої історії України. 
       Перша частина трилогії вийшла влітку 2007 року під назвою «Мій головний привілей», з характерним підзаголовком, що визначає її жанрову орієнтацію, – Міркування незалежного Українця в діалозі з читачами.
       Цей діалог я вів не лише з моїми земляками-виборцями на Чернігівщині, а й з численними дописувачами зі всієї України.
       Відбувалося це в умовах підготовки до чергових парламентських виборів 2007 року, коли Україною законодавчо і господарчо керувала білоблакитночервона коаліція – Партія регіонів, соціалісти і комуністи – з Олександром Морозом на чолі Верховної Ради і Віктором Януковичем на чолі Кабінету Міністрів України.
       Комуністи з ортодоксальними соціалістами завжди використовували «попутний вітер» незалежно від того, куди він дме. Тоді, 2007 року, вони прекрасно уживалися з великим олігархічним капіталом, награбованим за рахунок збіднення народу, про благо якого вони так гаряче виступають на словах.
       Як влучно висловилася тоді Юлія Тимошенко, – «Вони поміняли теоретичний «Капітал» Маркса на реальний капітал донецьких». Вони й донині сидять поряд з регіоналами і «співають» в одній компанії з олігархами, яких вони ще донедавна «клєймілі позором».
       Неперевершені у мистецтві демагогії, вони брешуть так натхненно і так переконливо, що навіть той, хто достеменно знає, що це повна маячня, часом починає сумніватися: а може ця брехня і є правдою?
       Три роки тому, коли Україною керувала урядова команда Януковича-Азарова, на її адресу ми чули лише схвальні відгуки президента В. Ющенка, у той час, як ці «проффесіонали» тишком-нишком дерибанили нашу країну.
       Чого варта хоча б їх афера з передаванням величезної прикерченської ділянки українського чорноморського шельфу (16 тисяч квадратних кілометрів!) трьом студенткам у приватну власність(!).
       Український народ дізнався про цей обурливий факт лише у січні 2008 року, після того, як Кабінет Міністрів очолила Юлія Тимошенко, котра вивела злодіїв на чисту воду і скасувала цю кримінальну оборудку.
       Друга книга трилогії вийшла у березні 2008 року під назвою «Крізь призму фактів», із підзаголовком Суб’єктивна хроніка підліткового віку незалежної України
       Ця хроніка охопила події, що відбувалися в Україні впродовж одного року – од червня 2007-го до червня 2008-го. Події, що створювали інформаційне тло, на якому автор будує свої міркування, дає оцінки і пропозиції, у тому числі спираючись на документальні матеріали і особисту участь в подіях.
       Тому книга «Не по словах, по справах пізнаєте їх»  продовжує хронікально-документальну розповідь дієвого учасника подій, що й зумовило її підзаголовок – Спостереження досвідченого парламентарія.
       Спостереження викладені у восьми розділах книги із вступом і епілогом, охоплюючи головні аспекти теми, зазначеної у заголовку твору. 
       Чи не головним підсумком цих моїх спостережень є сумний для мене висновок: причиною як мінімум половини наших негараздів є наївна віра більшості громадян у правдивість слів високих посадових осіб в українському політикумі
       За прикладами не треба далеко ходити. Візьміть хоча б виступи В. Ющенка. Навдивовижу правильні слова він говорить про нашу історію, про мову, єдину Церкву, українську культуру, необхідність жити по правді, боротися з корупцією тощо.
       Але… Але говорить так, неначе він – громадянин В. Ющенко – вчора з Марса прилетів і оцінює події з позицій марсіанина. Неначе не він керував цією країною впродовж п’яти років.
       Неначе не за його участі створено сумнозвісне «РосУкрЕнерго», неначе не з його відома прокручено аферу з корупційним продажем 16 тис. квадратних кілометрів (половина площі моєї рідної Чернігівщини) українського нафтогазового шельфу в районі Керчі. 
       Неначе не за його вказівки у ніч на 4 січня 2006 року підписано сумнозвісну газову угоду (про яку Юлія Тимошенко висловилася цілком резонно, що «Мабуть цю ганебну для України угоду було підписано з великого перепою!»), неначе не з його участю відбувся шалений обвал гривні у грудні 2008-го.
       Неначе не він практично щодня шпетив, публічно звинувачував у всіх можливих і неможливих гріхах Уряд, який майже сам на сам боровся за збереження стабільності української економіки в складних умовах кризи. 
       Врешті президент України В. Ющенко навіть не посоромився звинуватити прем’єр-міністра Ю. Тимошенко у державній зраді(!). 
       І при цьому всьому В. Ющенко фактично приховував і активно захищав «діяння» В. Януковича, який відпанахав собі не лише добрячий «шматочок» Нікитського ботанічного саду в Ялті, а й прихопив 140 гектарів заповідного урочища Міжгір’я на півночі Київщини. Звичайно за допомогою керівництва області.
       Чи часом не за цей «подвиг» колишньої голови Київської облдержадміністрації В. Ульянченко, президент В. Ющенко поставив її на чолі свого Секретаріату?
       А що ж він зробив сам, пан В. Ющенко? А він пообіцяв зробити десять кроків назустріч людям, проте впродовж п’яти років не зробив жодного. Але знову нині із пафосом промовляє правильні слова, знову обіцяє, водночас у своєму стилі звинувачуючи Уряд та «переводячи стрілки» на Ю. Тимошенко. 
       На жаль, як бачимо, значна частина наших громадян продовжує вірити словам, а не ділам людей, які хочуть керувати Україною.
       А тому другий важливий підсумок, який пов’язаний з першим і випливає з фактів наведених у книзі «Не по словах, по справах пізнаєте їх», полягає в тому, що значна частина наших громадян має коротку пам’ять
       Саме через цю коротку пам’ять громадян політикам вдається обманювати виборців. Виявляється, що можна впродовж кількох років злодіювати на вершинах районної, обласної чи загальнодержавної влади, а потім впродовж якихось кількох тижнів поусміхатися з бігбордів, з екрана телевізора й перед мікрофоном, щоб успішно навішати локшину на вуха довірливих виборців.
       Причому, ця система «навішування локшини» успішно діє впродовж вже скоро двадцяти років. За цей період народилося ціле покоління нових громадян, але належних висновків досі не зроблено. 
       Можновладці продовжують натхненно брехати, руйнуючи Україну і продовжуючи збагачуватись за рахунок збіднення абсолютної більшості громадян. 
       Кардинальний абсурд нинішньої ситуації полягає в тому, що саме ця абсолютна більшість бідних громадян із маніакальною впертістю продовжує схвальними оплесками зустрічати злочинних «проФФесорів» і «академіків», які надалі вдосконалюють свою майстерність у галузі «навішування локшини» на вуха наївних, довірливих, легковірних, слабкопам’ятних, а тому й безвідповідальних громадян.
       Тому, намагаючись допомогти цим наївним, довірливим і легковірним, я на конкретних фактах розповідаю в цій книзі про те, Звідки ростуть корені корупції, В яких «дрібницях» ховається лукавий, як Україну вели до кризи давно, послідовно і неухильно (це лише деякі заголовки глав у розділі Право і ліво «державотворців»). 
       У восьми главах розділу Зло чинять конкретні злочинці наведено не лише факти, а й конкретні прізвища, котрі ці злочинні факти вчинили. Зрештою, у книзі наведено великий список з 198 осіб, про багатьох з яких мають знати наші громадяни-виборці. 
       Книга присвячена не лише нагадуванню про факти нашої спільної новітньої історії, а передовсім у ній йдеться про Новації, що їх потребує Україна (так називається передостанній розділ книги).
       Серед цих новацій: про єдину Церкву, єдиний календар, державну товарно-інформаційну біржу, функціональний підхід до стратегії розвитку України тощо.
       І, звичайно, про вибори. Бо знову відбувається ажіотаж навколо групи осіб, котрі як піна давно плавають на поверхні політичного пива, яке самі його й варять. Відповідно й ажіотаж вони самі «розкручують» навколо своїх власних персон, щоб і ми їх полюбили саме так, як вони вже давно люблять себе.
       При цьому вони намагаються й нас «пересічних» втягнути у вир їхньої ажіотажної  «розкрутки».
       А щоб втягнути нас у їхній вир міцніше і впевненіше, їм допомагають різні фахівці від втягування: політологи, політтехнологи, кадрові й кризові менеджери, політфранчайзери та політмаркетологи, речники і пресслужбісти, дизайнери, фахівці з реклами, спічрайтери, іміджмейкери, агенти впливу та інші «фахівці» з надурювання і оболванювання.
       Всі вони діють динамічно й наступально, швидко змінюючи гасла і вирази облич на своїх бігбордах. «Зателефонуй, тебе буде почуто!», «Твій голос почуто. Проблему буде вирішено!», «Україна для людей»… 
       Для яких людей? Тих, що в мерседесах? Чи тих кому «мерседесівці» затримують виплату зарплатні на своїх приватних підприємствах і при цьому виганяють їх галасувати під Кабмін із абсурдними вимогами до Уряду?
       Нині маємо 18 кандидатів на одне президентське крісло. Причому, всім відомо (а цим кандидатам – передусім!), що лише дві кандидатури можуть реально претендувати на цю найвищу посаду в Україні.
       Тоді як всі інші технічні кандидати лише пнуться в ефір і на телеекрани, щоб засвідчити своє перебування у верхніх прошарках піни.
       Чому ж тоді стільки відомих в Україні осіб, здавалося б, ризикуючи своїм авторитетом і достеменно знаючи, що їм не світить бути обраними, так гаряче хочуть переконати нас у своїй перемозі й кожен з них закликає голосувати за його одного? 
       А тому, що вони поєдналися в одному спільному й гарячому прагненні – за будь-яку ціну не допустити Юлію Тимошенко до посади президента!!!
Бо знають, що тоді закінчиться їх мафіозно-корумповане життя. 
       А от чи закінчиться насправді – залежить лише від свідомого вибору громадян. Якщо, звичайно, громадяни оцінюватимуть кандидатів не по словах, а по їх справах.

       Віталій КОРЖ,
       народний депутат України