Відверто про наболіле

Відверто про наболіле

 

«Нікому не довіряю. Бо всі брешуть!»

 

Моя помічниця і постійний депутатський представник у Чернігівському районі Ніна Слєдовська надіслала на мою адресу коротке повідомлення, складене на основі запитань виборців, що вимагають негайної відповіді.

 

Відповідаю, тим паче, що до моїх функцій як народного депутата України, окрім обов’язків члена Комітету з питань транспорту і зв’язку (зокрема у сфері телекомунікацій), входить також кураторство в межах виборчого округу № 209, що охоплює кілька районів Чернігівщини.

Зрозуміло, що всі обов’язки є важливими. Проте особливу увагу я все-таки намагаюсь приділяти саме безпосереднім контактам з громадянами-виборцями. Бо лише розмова очі в очі дає можливість відчути і зрозуміти не лише зміст, а й дух факту, події, явища.

Отож запитання виборців, передані моєю помічницею (до речі, – депутатом Райради і відомою на Чернігівщині юристкою), не були для мене принциповою новиною, бо практично щотижня буваю в населених пунктах закріплених за мною районів.

Натомість вразило те, що проблеми, які піднімають громадяни-виборці, прийшли неначе з далеких перших років незалежності України, коли наївність громадян і їхні очікування щасливого життя «вже од завтрашнього дня» можна глибоко зрозуміти лише нині, на дев’ятнадцятому році нашої хисткої незалежності.

Зрештою, судіть самі на підставі надісланого мені тексту:

«Шановний Віталію Терентійовичу! Серед проблем, пропозицій, вимог і питань, що їх  піднімають виборці (зокрема під час звернення до мене, як депутата райради і Вашого помічника), чи не найчастіше останнім часом доводиться  чути від різних громадян такі питання:

1. Чи не пора довірити молодим людям брати участь у голосуванні на виборах з 16 років? Це питання переважно ставлять якраз молоді люди, зазначаючи свою зацікавленість до активної участі у суспільному житті.

2. Чи варто брати участь у виборах, коли всі однаково брешуть і вже мало кому слід вірити? Ми провели в районі анкетування і 40% з опитаних мають сумнів щодо необхідності участі у голосуванні.

3. Чому в нашому районі та в багатьох інших районах України відсутні керівники райдержадміністрацій? Через це багато питань не вирішується, біля кабінетів стоять черги людей з розгубленими поглядами, нічого не можливо добитися, а у всіх негараздах звинувачують Уряд на чолі з Юлією Тимошенко».

Ці та подібні питання й мені доводиться чути під час особистого прийому громадян, котрі діляться зі мною своїми сумнівами.

Але дозвольте й мені поставити вам, шановні громадяни-виборці, лише одне запитання, позаяк я такий самий громадянин-виборець, як кожен інший, і мій голос буде порахований на рівні з мільйонами інших голосів, без надавання будь-яких привілеїв.

А моє запитання до вас таке:

Яка головна причина, який головний чинник, яка найважливіша характеристика, який показник є вирішальною підвалиною, підмурком, основою того, що Український Народ і Українська держава (попри очевидність того, що Україна за своїм потенціалом є однією з найбагатших країн світу), ось вже дев’ятнадцятий рік поспіль товчеться на місці, втрачаючи щороку 350 тисяч населення і близько 100 населених пунктів, тоді як 50 найбагатших сімей і їх кланів щороку збільшують свій капітал сукупно на суму, що майже дорівнює бюджету України?

Перепрошую за велике запитання, яке треба буде перечитати знову (і не один раз). Але вважаю, що воно не тому велике, що мені так зручно комусь «забивати баки», а тому, що воно системне і цілісно охоплює причинне ядро наших проблем.

Спробуйте спочатку самостійно відповісти на це запитання. Можете також запропонувати відповісти на нього своїм рідним, близьким, сусідам, колегам по роботі, випадковим знайомим чи попутникам у транспорті, подискутувати…

Не гарантую, що розмова з цього приводу принесе вам задоволення, але гарантую, що матимете можливість переконатися, що варіантів відповідей буде майже стільки, скільки й ваших співрозмовників.

А якщо навіть у вашому оточенні, скільки є людей, стільки є й точок зору на одну спільну проблему, – це свідчить лише про одне: ми всі ще не дійшли згоди між собою у принципових питаннях.

Між нами ще немає однакового розуміння наших власних обов’язків по відношенню до держави, в якій ми живемо і яку ми (ми, громадяни, а не хтось інший!) маємо і повинні творити. А отже й немає однакового розуміння обраного шляху розвитку нашої рідної Батьківщини. 

А коли немає згоди між нами, громадянами-виборцями, то й не буде згоди між тими, кого ми обираємо. Бо саме ми (а не хтось інший!) фактично «делегуємо наверх» оцю нашу незгоду, нерозуміння, роз’єднаність, різнобій переконань і вимог.

Тому я пропоную шановним читачам, котрі насправді хочуть знайти розуміння у поставленому мною вище важливому питанні, не поспішати з відповіддю, спокійно і розважливо подумати, утриматись від подальшого читання цього матеріалу, зробити перерву і спробувати подумати самим, а ще краще – залучити до обговорення співбесідників.

 

*   *   *

Ну що, – вже знайшли відповідь на поставлене запитання?

Звичайно, якась відповідь завжди знайдеться. Але для розв’язання кожної задачі нам потрібна не будь-яка, а лише правильна відповідь.

Тобто ми повинні знайти відповідь, яка дає можливість не лише зрозуміти фізичний зміст того, що відбувається в нашому суспільстві, а й намітити раціональний шлях виходу з нинішньої руїни, яка, на жаль, продовжує поглиблюватися.  

По суті нам необхідно поставити правильний діагноз хвороби, на яку хворіє наше суспільство.

Чи може наше суспільство не хворе?... Отож бо!

Зрозуміло, що йдеться передусім не про хвороби фізичні й фізіологічні, а про хвороби суспільні. Бо як казав відомий персонаж, – «Хвороба – в головах».

Звичайно, якщо хтось вважає, що ми все робимо правильно, тоді нема чого бентежитися.

І тоді нехай нас не бентежить майже 1 мільйон абортів щорічно в Україні, нашестя аптек із препаратами «на правах реклами», корупція, хабарництво і брехня, які стали нормою в житті суспільства настільки, що навіть ЦВК не звертає увагу на очевидні «темні плями» в документах кандидата на посаду президента.

Але якщо бачимо, що в нашому великому загальнонаціональному господарстві немає порядку на всіх рівнях, натомість є безвідповідальність державних чиновників навіть за цілком очевидні злочинні дії, то мабуть ми з вами, шановні громадяни-виборці, щось робимо невірно, несправедливо, нераціонально. Не вони, а ми робимо невірно.

Особливо тоді, коли нераціонально використовуємо наше право вибору, обираючи до влади тих, хто потім від нашого імені вчинятиме невірно, несправедливо, нераціонально. Від нашого з вами імені!

Адже це саме ми делегували їм таке право, коли обрали саме їх.

Тому давайте перенесемо нашу увагу на нас самих. Бо можновладці опиняються «отам нагорі» з нашої з вами подачі. Можна сказати навіть, що спочатку ми їх визначаємо начальниками у наших головах.

Підходячи до виборчої урни щоб вкинути бюлетень, ми не стільки несемо цей бюлетень із позначкою навпроти одного прізвища, скільки несемо в своїй голові уяву про нашого обранця, сподіваючись і погоджуючись з тим, що він виправдає наші надії.

У цей момент ми у своїй голові, у своїй свідомості вже підняли кандидата на одну сходинку до його вельможного начальницького крісла. Він вже сидить у цьому кріслі в нашій голові. Сидить в головах багатьох наших співвітчизників.

Сидить в головах свідомих громадян, більшість з яких напружено працюють, вчаться, вдосконалюють своє вміння, шукають шляхів збільшення достатку своїх родин, виховують дітей і з тривогою дивляться у завтрашній день.

Проте, як бачимо, щось не є в порядку з тією свідомістю навіть в головах поважних і досвідчених громадян, якщо в багатющій Україні переважає бідність. Тому навряд чи надання виборчого права шістнадцятилітнім підліткам сприятиме підвищенню свідомості суспільства.

Тим паче, що зацікавленість молоді до активної участі у суспільному житті, як бачимо, у багатьох випадках обмежується свободою грати роль дорослих, тобто пити пиво без обмежень, палити тютюн, розважатися дівчатами, які «сумують», а то й наркотиками бавляться.

Як на мене, з огляду на реальний рівень свідомості та на високу ціну помилки під час відповідального вибору, я запропонував би встановити певний віковий ценз для тих, хто хоче брати участь у голосуванні (і не лише для молоді).

Бо так само, як рівень свідомості підлітків ще далекий від можливості охопити розумом всю складність суспільних процесів, так і для людей певного (похилого) віку буває важко зрозуміти цю складність, а отже й зробити правильний вибір.

І тому цілком зрозуміло, коли деякі люди, не усвідомлюючи нинішньої ситуації,  ставлять собі запитання «Чи варто брати участь у виборах, коли всі однаково брешуть і вже мало кому слід вірити?».

Великий вчитель Ісус Христос напоумлює нас: «Не по словах, по справах пізнаєте їх». Але чи ми звертаємо більшу увагу на справи, а не на слова?

А крім того, далеко не всі нинішні кандидати у президенти України однаково, як ви кажете «брешуть». Більше того, – добре знаю одну пані кандидата, яка говорить правду і діє по правді, беручи на себе і щодня несучи на собі величезну відповідальність за все складне господарство України.

Але чи всі бачать її справи, чи вірять її словам? Як це не абсурдно, проте багатьом людям більше подобається розносити плітки про неї, ніж з повагою гідно оцінити не лише її слова, а передусім щоденну подвижницьку працю в цих кризових умовах, коли вистачає тих, хто постійно намагається паплюжити і шкодити їй в її важкій копіткій роботі.

Одним із методів такого шкідництва з боку президента є блокування діяльності державних адміністрацій, зокрема шляхом непризначення їх керівників, або пряма заборона діючим керівникам районних і обласних адміністрацій співробітничати з діючим Урядом.

У такий спосіб діючий президент В. Ющенко створює підстави для чергового пасквіля на адресу ненависної пані прем’ер-міністра.

Тому цілком логічно, коли в коридорах адміністрацій «стоять черги людей з розгубленими поглядами, нічого не можливо добитися, а у всіх негараздах звинувачують Уряд на чолі з Юлією Тимошенко».

Голів адміністрацій має призначати Президент України за поданням Прем’ер-міністра України (ст. 106, п. 10 Конституції України).

Проте, як бачимо, В. Ющенко вже відзначився тим, що призначав адміністраторів без подання з боку Прем’ер-міністра, або не призначав навіть маючи таке подання, або давав адміністраторам вказівки не виконувати вказівки Прем’ер-міністра, або в багатьох випадках взагалі ігнорував Конституцію.

Причому все це стосувалося виключно Прем’ер-міністра Ю. Тимошенко, яку В. Ющенко на весь світ звинуватив у державній зраді, не маючи на те жодних підстав.

Коли на чолі Кабміну були В. Янукович і Ю. Єхануров, жодних палиць в колеса їх діяльності діючий Президент не вставляв, а лише сприяв.

Зокрема сприяв В. Януковичу в справі прихватизації заповідного урочища Міжгір’я площею 140 гектарів, сприяв цьому ж В. Януковичу в афері «Венко Прикерченське», коли трьом «студенткам» було продано 16 тисяч квадратних кілометрів(!) українського нафтогазоносного шельфа за ціною 4 долара за 1 квадратний кілометр!

Відповідно В. Янукович сприяв В. Ющенку в реалізації відомої афери президента під назвою «РосУкрЕнерго». Всі ці та інші афери викрила Ю. Тимошенко, коли стала Прем’ер-міністра і знайшла відповідні документи.

Про все це можна було б і не нагадувати, але абсурд полягає в тому, що й нині знаходиться досить багато громадян, котрі хочуть віддати голоси аферистам…

Шановні громадяни, пані й панове! Цей мій виступ в газеті я присвятив короткому екскурсові в нашу свідомість, намагаючись звернути увагу на велику ціну нашого вибору.

Треба добре подумати. Треба не піддатися провокаціям типа «Проти всіх!». Треба не вірити пліткам та лукавим закликам «не ходити на вибори бо вони всі однаково брешуть». Треба свідомо та відповідально обрати достойну кандидатуру і так само свідомо проголосувати за неї.

Тільки ми можемо це зробити.

Бо головною причиною, головним чинником, найважливішою характеристикою, показником, вирішальною підвалиною, підмурком і основою того, що Український Народ і Українська держава ось вже дев’ятнадцятий рік поспіль товчеться на місці є наша свідомість, а точніше – недостатній рівень нашої свідомості й очевидно низький рівень нашої відповідальності за долю нашої рідної Батьківщини – України.

Саме через нашу безвідповідальність ми втрачаємо щороку 350 тисяч населення і близько 100 населених пунктів, тоді як 50 найбагатших сімей і їх кланів щороку збільшують свій капітал сукупно на суму, що майже дорівнює бюджету України!

Подумаймо про це.

 

Віталій КОРЖ,

народний депутат України

(фракція БЮТ)