18.09.2009

Темп депутата

 

Звичайний робочий день

 

Преса, радіо і телебачення переповнені панічними, обурливими, а нерідко й злостивими коментарями під гаслами «Верховна Рада не працює!», «Депутати байдикують!», «За що їм платять?!», «Народні обранці відірвались від народу!»…

 

Це обурення загалом цілком справедливе і я його поділяю також. Поділяю ще й тому, що кожного дня відчуваю свій обов’язок перед виборцями і намагаюсь не втрачати жодної хвилини на пустопорожні теревені, а допомогти людям у конкретних справах.

Тим паче в нинішніх кризових умовах.

Люди обурюються, бо «фахівці» з вулиці Банкової та їх «група підтримки» у Верховній Раді використовують кризу для відвертого саботажу, для подальшого розхитування державного човна, дестабілізації суспільно-економічного стану держави і деморалізації суспільства, в тому числі шляхом численних звинувачень Уряду і особисто прем’єр-міністра Юлії Тимошенко у вигаданих гріхах й відвертого злослів’я на її адресу.

У цих складних умовах, коли значна частина громадян України реально потерпають від безробіття й нестатків, люди потребують не лише матеріальної, а й моральної та психологічної підтримки. Адже добре, правдиве слово лікує, сповнює надією, додає витримки і сил, так вкрай необхідних у цей суперечливий час.

Отож мій робочий план на п’ятницю передбачав перебування на Чернігівщині, де на запрошення місцевого активу мав взяти участь у сесії Ріпкинської районної Ради і виступити перед депутатами, зустрітися з БЮТівським активом, вислухати їх пропозиції та розповісти про те «Як там у Києві?», відвідати тамтешню середню школу і виступити перед вчителями, в с. Мохначі зустрітися з активом і обговорити сільські проблеми у соціально-економічній сфері, а в райцентрі Городня побачити і разом із головою Райради проаналізувати проблеми багатостраждальної реконструкції місцевої школи №2.

Робочий день почався од моменту, коли о 7 годині ранку разом зі мною зібралися члени моєї депутатської команди помічників і одразу розпочали нашу роботу ще їдучи з Києва…

 

Освітлення всупереч кризі

 

ХХІІІ сесія Ріпкинської райради 5-го скликання під головуванням Юрія Лемешка проходила по-діловому, конкретно і швидко. Всі питання були заздалегідь підготовлені, обговорені у фракціях і комісіях, а тому нечисленні запитання та уточнення під час засідання носили епізодичний характер.

Тому навіть таке актуальне питання як виконання районного бюджету за І півріччя ц. р. пройшло без великих зауважень.

Хоча математична характеристика району крізь призму бюджету є вражаючою. За роки незалежності населення Ріпкинського району зменшилось вдвічі – од 60 до 30 тис. мешканців. Видатки районного бюджету за минуле півріччя 2009 року становили 26,6 млн. грн., тобто майже 886 грн. на особу. Тоді як власні надходження до бюджету району становили лише 3,1 млн. грн., тобто 11,7 % (або 103,3 грн. на особу).

Для довідки: в країнах Європейського Союзу (практично – в країнах НАТО) щорічні витрати з місцевого бюджету на одного мешканця становлять в середньому 2–3 тис. євро (або 24-36 тис. грн. ).

Що стосується Ріпкинського району, то нинішні надходження до місцевого і державного бюджетів могли б бути набагато більшими, а район міг би вийти з категорії безнадійно дотаційних, якби не антидержавна політика «гарантованої» бюрократії.

Зокрема вже два роки поспіль, не зважаючи на відчайдушні зусилля Уряду, по кабінетах Мін’юсту та Мінекології мандрує за четвертим колом справа дозволу на землевідведення для Папернянського кар’єру скляних пісків.

Під «гарантуючим дахом», спритно маніпулюючи законодавством, високопосадова чиновна братія зі столичних кабінетів ганяє виробничників, районну владу (і навіть мене, народного депутата України) по лабіринтах бюрократичної «каруселі», блокуючи надання дозволу на прирізку 9 гектарів робочої зони діючого кар’єру, видобувний фронт якого вже підійшов до межі раніше відведеної площі.

У мене вже зібралася велика тека документів з цієї справи, в якій зафіксовано все, крім одного дуже типового нюансу, характерного для нинішньої «системи гарантування»: в течці не зафіксовані усні натяки на хабар для швидкого розв’язання проблеми. Але я досі не мав ніякого відношення до хабарів і не хочу мати.

Так що блокування виробництва продовжується. І це тоді, коли інвестори побудували на Папернянському кар’єрі та ввели в експлуатацію фабрику збагачення скляного піску, який експортується у кілька зарубіжних країн; коли всю територію після добувних робіт підприємство повністю відновлює рекультивацією, повертаючи природний лісовий ландшафт; коли Папернянський кар’єр є головним бюджетоутворюючим підприємством району.

Звичайно, це підприємство не можна порівняти з Одеським припортовим заводом, приватизацію якого так активно намагається заблокувати президент, але методи блокування – такі самі.

Якби йшлося про надання землі «любим друзям» для їх власних сімейних потреб, тоді не було б проблем. Зокрема це підтверджує практика «господарювання» так званого мера Києва під високим «дахом» та діяльність так званих регіоналів, коли навіть в столиці й околицях земля розбазарюється сотнями гектарів. 

Натомість в даному випадку йдеться про кілька гектарів землі у віддаленому куточку України для продовження розробки родовища дуже прибутковим промисловим підприємством, яке наповнює бюджет, утримує робочі місця і розвиває соціальну сферу цілого району. Але як відомо, ідеологія «даху» виключає будь-який розвиток в національних інтересах.

Як бачимо з конкретних дій «гаранта», передати тишком-нишком без розголосу руками Віктора Януковича 16 тис. квадратних кілометрів нафтогазового шельфу на Прикерченському   родовищі трьом нікому не відомим студенткам за безцінь або так само тихенько віддати 140 гектарів державних заповідних лісових угідь Межигір’я у приватну власність Віктора Януковича – це вважається цілком нормальним.

Так само є «нормальним» за рахунок громадян України роками качати собі валюту на приватний фірташевий рахунок у Швейцарії через «РосУкрЕнерго» – улюблене посередницьке дітище «гаранта», для якого гаряче прагнення будь-чим завдати прикрість Юлії Тимошенко (навіть якщо це на шкоду народу України) давно набуло характеру параної.  

Тим часом народні обранці на конкретному місцевому рівні виявляють чітке розуміння стану справ і докладають зусиль для утримання ситуації під контролем.

Зокрема за перше півріччя цього року з бюджетних коштів, призначених для утримання виконавчого апарату Ріпкинської райради, депутатам вдалося зекономити 8,8 %, в тому числі по зарплаті – 9,1 %.

А це дало можливість дещо підтримати соціальну складову в найбільш пекучих потребах людей, зокрема на 1,3 % збільшити оплату енергоносіїв.

На сесії депутати внесли зміни до бюджету, прийняли рішення про передачу нерухомого майна до комунальної власності та заслухали звіт профільної комісії з питань охорони довкілля.

Під час обговорення доповнень до Програми економічного і соціального розвитку району, окремі депутати висловили невдоволення: «Навіщо нам витрачати стільки грошей на відновлення вуличного освітлення, коли скоро не буде чим платити за електрику?!».

Проте переважна більшість підтримала твердження, що «скоро» не обов’язково має бути гірше, а елементарну культуру побуту і організацію життя в рідному місті чи селі не треба орієнтувати на суперечливу політичну ситуацію в столиці.

З усього видно, люди «на місцях» починають розуміти глибокий сенс простого на перший погляд твердження: «Ми у себе вдома!». Тому, коли надали слово мені, залишилося лише підтримати цю справедливу тезу, яка була лейтмотивом нещодавньої Всеукраїнської наради голів сільських і селищних Рад.

Бо наприклад, коли у цьому Ріпкинському районі на 1000 працюючих приходиться 1400 непрацюючих, смертність у 2,4 рази перевищує народжуваність, а розвиток району блокується різними «фахівцями» зі столиці, то я доходжу висновку, що нинішня структура нашої влади не лише не гарантує, а й не сприяє вирішенню проблем життя людей.

Про це я наголосив з трибуни й поінформував присутніх про основні напрямки та нову концепцію і пропорції фінансових повноважень центральних і місцевих органів влади, втілені в проекті бюджету на 2010 рік, що його вніс Уряд до українського парламенту.

Проект бюджету-2010 спрямовано на розширення прав місцевого самоврядування і збільшення соціальних виплат, а тому цілком вірогідно, що «гарантуюча» публіка знову буде старанно ставити бар’єри на його затвердженні.

Тому я акцентував увагу присутніх на тому, що для місцевого рівня організації життя в державі набуває ще більшої актуальності наша концепція самодостатності, яку ми сформулювали ще два роки тому і назвали «Дати вудку!».

Не лише про це йшлося на зустрічі з депутатами райради фракції БЮТ. Зокрема виявилося, що далеко не всі сільські колеги-БЮТівці розуміють нинішню політичну і економічну ситуацію та її причини. Прийшлось пояснювати на конкретних прикладах та особистих інтересах деяких високих державних посадовців.

 

В атмосфері взаємної довіри

 

Натомість конкретним прикладом інтересів селян Ріпкинського району продовжує залишатися проблема забезпечення повноцінної освіти в умовах, коли в деяких сільських школах цього року залишилося по 2-3 учня.

Директор Ріпкинської загальноосвітньої школи №2 І-ІІ ступенів Сергій  Лебетко вразив мене своєю офіцерською виправкою, простотою спілкування, спокійним оптимізмом і позитивною конкретикою справ:

«Довго і багато велося розмов про зовнішнє тестування: що воно таке, навіщо, кому це вигідно тощо. З нашої школи цього року вийшло десять медалістів.  Причому, всі вони пройшли зовнішнє незалежне тестування і всі вступили до чотирьох вищих навчальних закладів.

От вам і зовнішнє тестування. Та якби його не було, мало хто з наших випускників став би студентом.»

Школа бере участь у авангардних і експериментальних програмах Міністерства освіти, зокрема у проектах «Школа життєвого успіху» (дає розширену загальнообов’язкову і професійну освіту за спеціальностями: водії А, В, С категорій, швейна справа, тракторна справа, оператор комп’ютерного набору) і «Шкільний округ» (школа є базовою і звозить на навчання дітей із понад десяти шкіл, що були скорочені переважно з демографічних причин).

Школа є дійсним членом Всеукраїнської асоціації шкіл майбутнього. 638 учнів школи забезпечені всім необхідним для навчання і повноцінного життя. Тут створено насправді родинну атмосферу взаємної довіри, яка виразно відчувається у приміщеннях, відображається на стендах, в очах дітей і їх вихователів.

Досі мені доводилось потрапляти у школи, де часом і жодного комп’ютера не було. А тут – дивина та й годі – директор С. А. Лебетко мало не обурюється: «Та я поставив комп’ютери у кожний клас!»

Поставив, бо зумів відповідно (і відповідально!) поставити всю систему організації не лише навчально-виховного процесу, а й щоденного життя педагогів у повній гармонії з життям і проблемами їх вихованців.

Людина справи, він поставив справу шкільної роботи на рівень повсякденної творчості й творчого пошуку. Наприклад зараз його колеги спеціально і прискіпливо вивчають схильності, уподобання і бажання школярів молодших і середніх вікових груп, щоб визначити нові напрямки професійної освіти своїх вихованців і заздалегідь підготуватися до їх реалізації.

 У цій школі немає умов для нудьгування. Всі у дії, всі у русі. І все це тихо, без крику, спокійно, організовано і дисципліновано. Бо тут всі злагоджено працюють згідно зі своїми нахилами і вміннями.

І використовують плоди власної праці. Під час відвідування навчальних приміщень і методичних кабінетів, Сергій Анатолійович із особливою гордістю демонстрував столи, стільці, шафи й полиці виготовлені учнями школи: «Оцей зручний стілець нам обійшовся лише у 35 грн., а стіл – всього у 75 грн.! Наша матеріальна база і наші фахівці дозволяють нам дати дітям середню професійну освіту будь-якого напрямку».

Із не меншою гордістю розповідала про свою працю і своїх учнів вчитель інформатики Яна Юріївна Ковальчук, яка порядкує у просторій комп’ютерній залі.

Я оце дивився, слухав розповіді вчителів і сприймав це як казку наяву.

У кожній навчальній групі цієї школи – од 24 до 32 учнів, які вільно розміщуються у просторих приміщеннях.  Кілька спеціалізованих комп’ютерних класів, спальна зона, спортивні зони у приміщенні й спортмайданчики поряд зі школою, зручна їдальня з безкоштовним харчуванням.

Саме під час обіду в їдальні мене познайомили з Юлією Володимирівною Тимошенко, ученицею цієї школи, яка дуже скромно носить такі відомі на весь світ персоналії.

У кабінеті англійської мови порядкує Раїса Миколаївна Ревенок, з обличчя якої не сходить радісна усмішка, як відбиток усмішок її учнів-початківців, до яких ми з заступником директора школи В. М. Чаусом завітали посеред уроку.

Дали й мені слово для привітання, в якому зокрема нагадав дітям, що навіть нині, в епоху кризи, не стало менше об’яв з пропозиціями роботи, але… Але потрібні фахівці, котрі добре володіють іноземними мовами, мають практичні навички і міцні професійні знання.

На зустрічі з вчителями я розповів про те, як ми розпочинали впровадження комп’ютерних систем та Інтернету в Україні, про мою діяльність народного депутата, про книжки, які видаю і безкоштовно розповсюджую для розвитку свідомості наших громадян.

Бо всі наші негаразди існують не тому, що не вистачає грошей, а тому що в суспільстві не вистачає сумління й усвідомлення відповідальності.

 

«…втрачають людську подобу»

 

Практичні навички, міцні професійні знання, сумління й усвідомлення відповідальності не врятували Василя Івановича Ященка, енергійного агропідприємця з села Мохначі, від ситуації на грані банкрутства. 

Його приватне сільськогосподарське підприємство «Мохначівське» забезпечує роботою 29 осіб. 700 гектарів виробничої площі підприємство орендує у місцевих селян, маючи  235 договорів оренди.

На молочнотоварній фермі підприємства утримується 200 корів; середній добовий надій молока від корови – 9 літрів. Цього року зібрав озимих по 12 центнерів з гектара на площі 200 га і по 15 центнерів з гектара на 100 га ярових.

Здавалося б, живи та радій з результатів своєї праці. Але… Таке враження, що сільськогосподарська продукція вітчизняного виробництва нікому не потрібна.

«Ну от наприклад, днями я здав 50 тонн чудового зерна пшениці на хлібокомбінат у Ріпках по 42 копійки за кілограм. Хіба це не грабіж?!» – бідкається Василь Іванович.

І дійсно, – хіба має сенс «вибивати» кредити, діставати пальне, вирішувати проблеми з технікою, людьми, майже рік клопотатися на полі, щоб потім якийсь хазяїн крупорушки заробив вдесятеро, впродовж двох днів перемоловши твоє зерно на крупу чи на борошно?!

Побудовані на бюрократичних засадах посередницькі мережі (а за ними й переробницькі) тримають монополію і через принизливу цінову політику фактично сприяють нікчемності трударів на землі, створюючи умови для їх експлуатації й визискування. 

«Нещодавно допомогли мені – продали одну тонну солярки. Чи можна з неї посіяти 300 гектарів?» – розводить руками В. Ященко. – «Хіба це допомога? Сільських працівників давно кинули напризволяще й живи як хочеш…»

«А якої допомоги Ви хотіли б? Ну от, якщо б Вам дали всі необхідні повноваження, що б Ви зробили найперше?» – питаю.

Всупереч очікуванням, на моє здивування Василь Іванович починає не з матеріально-технічних і агротехнічних проблем, а з людських:

«В першу чергу… щоб отут все працювало… сам я нічого не зроблю. Треба найперше припинити п’янки, що постійно відбуваються на селі. Майже всуціль – алкоголіки, пияки. Люди втрачають людську подобу. Воно оце йде і лише намагається десь вкрасти й виміняти на самогон, аби лише горло залити.

На роботу не йде, працювати не хоче. А гроші давай. Вийде на роботу, покрутиться і вже вимагає: давай гроші. От у мене були комбайнери. Пропиячили. Намолотили за сезон збирання аж – сором сказати – 30 тонн. Це ж ганьба! Тоді як повинні були намолотити у десять разів більше.

Молоді мало. А яка є, – п’є й гуляє. Є двоє молодих хлопців, які гонять самогон і продають. До них йдуть і несуть їм те, що вдалося вкрасти у сусіда. Міняють на горілку. Несуть з дому посуд і міняють на горілку. Кабана заріжуть і несуть сало, міняють на горілку...

Оштрафувати ледаря й неробу я не можу. Не маю таких прав…

Немає у людей сумління, немає відповідальності. В таких умовах потрібна чітка дисципліна».

З подальшої розмови виясняється, що Василеві Івановичу нема й на кого спертися у своїх проблемах. Нещодавно звільнилася його бухгалтер. Тепер взяв на себе ще й бухгалтерію. Звіти – сам, від планування до постачання і поточної організації робіт – все сам.

«Немає бригадира тракторної бригади й нема кого поставити. Я вже не кажу про ремонт техніки. Нема на кого надіятись.» – скрушно зітхає пан Василь. – «Щоправда, завідуюча фермою мене виручає. Їй можна доручити, вона виконає і доповість. Комірниця також допомагає, бо завжди на місці».

Вже кілька разів хотів пан Василь вже кинути все й нехай як воно буде. Але каже, що совість не дозволяє. Бо тоді зовсім розпадеться життя в цьому селі, де головою сільради працює мудра й працьовита Валентина Миколаївна Леоненко, яка, попри численні негаразди нинішньої ситуації, не втратила поваги з боку односельців й надії на краще майбутнє. 

На таких самовідданих людях ще якось тримається українське село.

Про це, про актуальні проблеми селян відбулася розмова у сільраді з місцевими мешканцями, які серед інших проблем просили мене допомогти у сприянні щодо видачі їм довідок на оздоровлення дітей з Чорнобильської зони.

Бо як виявилося, у місцевій лікарні з’явився новий аргумент для відмови: якщо дитина з Чорнобильської зони впродовж року не лежала в лікарні, то вона «практично здорова» і не потребує оздоровлення…

Хоча навіть зі всього побаченого і почутого у цей день можна впевнено зробити висновок, що оздоровлення потребує все українське село.

І не лише село. Бо те, що ми того самого дня побачили й почули на реконструкції школи у райцентрі Городня, можна демонструвати як переконливий приклад безгосподарності й торжества бюрократичної системи на шкоду добрим намірам.

Тут ситуація нагадувала історію із вже згадуваним Папернянським кар’єром з тією лише різницею, що тут було більше обману з боку здавалося б своїх колег і однодумців.

Воістину, – українська ментальність нерідко виявляється потужною перешкодою на шляху до благополуччя і самодостатності. 

Досить сказати, що одна бригада під керівництвом Віктора Лазара впродовж кількох робочих днів на цьому об’єкті зробила більше, ніж їх попередники спромоглися зробити за місяці.

Натомість робочий день моєї команди закінчився о 21 годині в моєму авто, де ми до самого Києва аналізували характер проведеної роботи та її можливі практичні наслідки.

 

Віталій КОРЖ,

народний депутат України

(фракція БЮТ)

Повернення до списку...