До і від депутата

Епістолярій журналістського напрямку

Про те, що журналістика не повинна бути

другою продажною професією

 

Нещодавно, під час зустрічі у Верховній Раді України із сільськими головами Ріпкинського району, на моє ім’я передано лист від Редакції Ріпкинської районної газети «Життя Полісся» Чернігівської області. Лист викликав не лише здивування, а й необхідність дещо ширше розглянути порушену тему.

Йдеться про методи роботи місцевої преси в умовах демократії, про її роль в інформуванні суспільства.

Цю тему я сформулював би так: Відповідальність засобів масової інформації за формування правдивих уявлень громадян про суть процесів, що відбуваються в державі й про діяльність публічних осіб, котрі рішучим чином впливають на ці процеси.

І хоча йдеться про конкретний випадок, він є досить типовим для багатьох журналістських колективів.

Отже: моя відповідь про відповідальність в контексті порушених проблем.

Редакції Ріпкинської районної

газети «Життя Полісся»

Чернігівської області,

пані головному редакторові

Шопській Н. П.

Шановні пані й панове співробітники Редакції,

шановна пані головний редактор Надія Петрівна!

Дякую Вам за звернення до мене, яке я хотів би сприймати як знак високої довіри з Вашого боку до Верховної Ради України, до нашої фракції БЮТ і до моєї скромної особи.

Дякую також за обіцянку Вашої умовної вдячності, тобто цілком можливої вдячності в майбутньому, але… за певних умов, які Ви поставили переді мною. Зокрема у Вашому листі Ви повідомляєте: «Будемо дуже вдячні, якщо Ви перерахуєте редакції необхідні кошти в сумі 10 тис. грн.».

Хочу Вам зазначити, шановні пані й панове журналісти, що в моїй депутатській роботі це перший випадок, коли за можливу майбутню вдячність (яку я ні в кого не просив) від мене вимагають передоплату.  

І що ж Ви обіцяєте зробити з цими грошима? «А ми випишемо людям газети за списками, які нам надали сільські та селищні Ради», – обіцяєте Ви.

До того ж, мабуть щоб втішити мене (очевидно вважаючи, що я дуже потребую, щоб переді мною знімали капелюха чи якось інакше принижувались), обіцяєте ще й таке: «Ну, і звичайно, повідомимо читачам, завдяки кому вони отримують газету».

Отже Ви, не дуже напружуючись, уявили собі схему просту як картоплина: нехай багатій-депутат (мовляв, «всі вони одним миром мазані», з нього не убуде) розкошелиться, а ми «випишемо людям газети за списками, які нам надали сільські та селищні Ради».

Це мені нагадує схему, яка гарантувала спокійне життя газет за комуністичних часів. Тоді кожен комуніст повинен був передплатити газети «Правда», «Известия» і, звичайно, міську газету чи районку. Щоправда, передплатити за власний кошт. Але списки добровільно-примусової передплати існували вже тоді. Для тогочасної форми демократії це було нормою.

Як бачимо, дехто й нині не може придумати нічого кращого, як тільки «організовувати» передплату, з поправкою на добрих дядь.

Тоді які функції бере на себе шановна Редакція?

А шановна Редакція намагається переконати народного депутата у своїй особливій симпатії до БЮТ і партії «Батьківщина» і повідомляє про таке своє бажання: «Ми хочемо, щоб (…) люди в найвіддаленіших малих селах і хуторах… реально могли дізнатися про політику вашої партії і діяльність ваших депутатів. Охопимо таким чином практично весь район. Погодьтесь, що іншого настільки дієвого методу агітації важко знайти».

Стоп! Отут одразу давайте відділимо зерно від плевелів.

По-перше, чому ви вважаєте, що нині, так само, як тридцять років тому, громадян треба агітувати?

Чого насправді не вистачає, так це чесно поданої і зрозумілої інформації. Не вистачає чітких і простих роз’яснень того, що відбувається.

Саме внаслідок браку достовірної інформації пересічні громадяни обирають керівників держави, області, району практично «всліпу», виходячи з дуже суб’єктивних симпатій з поправкою на різноманітні плітки. А потім обурюються корупційною діяльністю тих, кого самі обрали.

Людей не треба агітувати. Їм треба пояснювати. Власне це є одним з напрямків моєї депутатської діяльності, в тому числі й на сторінках газет. На жаль, «Життя Полісся», м’яко кажучи, не дуже сприяла розміщенню цих роз’яснювальних матеріалів  на своїх сторінках.

Треба чесно визнати, що шановна Редакція, давно і нічого принципово не змінюючи в усталених методах роботи і намагаючись утриматись «на плаву», більшою мірою оглядається на місцеве начальство та на інших можливих спонсорів газети, що вочевидь впливає на рівень привабливості газети для читачів.

По-друге, «Життя Полісся» – це не партійна газета, а поготів – не партії «Батьківщина» і навіть не БЮТ. Це газета тих, хто хоче її читати! А щоб люди хотіли читати газету треба щоб вона була для них цікавою. А якщо вона їм нецікава, то не допоможуть жодні списки, які надали сільські та селищні Ради.

По-третє, я не можуз Вами погодитись, що іншого настільки дієвого методу агітації важко знайти. Як засвідчує практика передвиборчих (і не лише передвиборчих) кампаній, найбільш дієвим методом агітації є купівля симпатій громадян і їхніх голосів за гроші.

Для тих красномовних можновладців, які, під брехливі (але дуже приємні для вуха довірливих людей) колискові пісеньки, спорудили потужні корупційні схеми збагачення за рахунок невігластва цих самих громадян, не є дуже обтяжливим викинути сотню мільйонів на підкуп необхідних людей в області й районах і «порєшать всє вопроси».

Фактом є, що ті, хто організував наймасштабнішу фальсифікацію президентських виборів 2004 року, так досі й не визнають цього, а Помаранчеву революцію народу, обуреного тією фальсифікацією, досі називають «помаранчєвой чумой».

І вони знову намагатимуться організувати фальсифікацію, бо люди дають себе купувати. На жаль, дають себе купувати навіть ті, котрі мають професійний обов’язок боротися проти підкупу і самоприниження: «Будемо дуже вдячні, якщо Ви перерахуєте редакції необхідні кошти в сумі 10 тис. грн..… і звичайно, повідомимо читачам, завдяки кому вони отримують газету».

Бо власне це є рудиментом комуністичної епохи. Рудиментом, що сидить у підсвідомості, а отже не визнається за недолік.

І саме про це треба писати, щоб не ходити 40 років по пустелі, аж поки вимре нинішнє посткомуністичне покоління, яке добре пам’ятає ковбасу по 2 руб. 20 коп. і досі чекає, на доброго князя, президента чи генерального секретаря, який все забезпечить.

По-четверте, якщо Ви насправді зацікавлені не лише в тому, щоб за спонсорські гроші «люди в найвіддаленіших малих селах і хуторах… реально могли дізнатися про політику вашої партії і діяльність ваших депутатів», а передусім зацікавлені поставити на міцні ноги єдину районну газету (майже природна монополія!), треба дати собі труд подумати.

Все що досі створено людством, спочатку з’явилося як певний образ в конкретній голові; було видумано.

Цілком очевидно, що Ваша газета давно потребує нових ідей і серйозної реорганізації. Як казав Ісус Христос, щоб виріс колос, який дає сорок зернин, треба щоб вмерло оте одне зерно, з якого вийшов колос.

Якщо Ви потребуватимете моєї участі в такому раціональному продумуванні, можете на мене розраховувати.

Із побажаннями здоров’я та успіхів Вам і Вашим близьким,

народний депутат України,                                                         

В. Т. Корж

Повернення до списку...