|
Ситуація цілком зрозуміла: ряд осіб з виборчого списку БЮТ увійшли до урядових й інших виконавчих структур, а на звільнені місця кураторів виборчих округів прийшли нові люди. Отож, замість мого округу № 216, мені дістався округ № 212: Ріпкинський, Городнянський та Чернігівський райони рідної Чернігівщини. Поїхав входити у конкретику фактів на місцях…
Округ, куратором якого я віднині являюся, примикає до кордону із східною Білоруссю і займає площу понад 8 тисяч квадратних кілометрів, що перевищує територію десяти таких держав, як Монако, Сан Маріно, Сейшельські острови тощо, разом узятих, або три таких держави, як Люксембург.
Тут сивий Дніпро, десятки разів химерно змінюючи напрям русла, починає свою мандрівку через всю Україну до Чорного моря. Не менш витіювато тут зазначається зі своїми численними старицями й Десна–чарівниця. Серед кілька сот населених пунктів лише 7 можуть претендувати називатися містечками, натомість вистачає хуторів.
Парторг на посаді голови
Прошу не плутати: є обласний центр Чернігів, а є сільський Чернігівський район, що навколо обласного центру витягнувся на 83 км у довжину з південного заходу на північний схід, від північних заплав Київського моря до знаменитого своїми творчими тусовками Седніва на Снові. В районі мешкає 57 тисяч осіб на території 123 населених пунктів, 46 сільрад.
Район переважно газифікований, з добре розвиненою системою автошляхів, але аграрний сектор потребує серйозної реконструкції, якщо не сказати – реанімації.
Справ у голови Чернігівської райради, яку очолює Ф. Носенок, вистачає. Тим більше, що Федос Михайлович ще й очолює районну організацію ВО «Батьківщина».
Тому одразу запросив мене до свого ошатного кабінету й спокійно (і як мені здалося, не без певного задоволення) виклав суть ситуації:
«Завдяки більшості БЮТ в райраді, ситуація спокійна і ми не марнуємо часу. Зараз складається позитивна тенденція поступового перенесення владних повноважень і відповідальності од райдержадміністрації на райраду. Саме депутати від БЮТ, які становлять 35% у складі Ради, за підтримки депутатської групи від Блоку Костенка–Плюща і ситуативно – від Блоку Литвина, зміцнюють авторитет влади в районі вирішенням конкретних питань, зокрема за рахунок раціонального використання державних субвенцій та створення сприятливіших умов для залучення приватних коштів у розв’язання місцевих проблем.»
Ось вам приклад нормальної робочої ситуації, основою якої є злагода в депутатському корпусі. А причина дуже проста: ще на виборах 2006 року до місцевих рад Партія регіонів тут набрала до 12%, соціалісти – 10%, комуністи – близько 8%, а отже жодні спроби політичного протистояння в Райраді не отримують підтримки з боку абсолютної більшості, яку створили БЮТ і НУНС.
Я вже й раніше знав про цей прекрасний приклад ділового підходу до розв’язання суспільно важливих проблем від моєї помічниці–консультанта Ніни Слєдовської, яка добре відома своїми успіхами не лише як фаховий і сумлінний юрист, а й як депутат Чернігівської райради. До спільного успіху доклався також й мій помічник–консультант по Чернігівському району Олександр Радченко, який виявляє також неабияку старанність.
А головне, що цей приклад, цю стабільність продуктивної роботи створили самі мешканці району, які проголосували відповідним чином.
І тому зараз вся робота райради спільно з адміністрацією спрямовується виключно на вирішення соціально–економічних питань розвитку району. Дискусії відбуваються на рівні профільних комісій і фракцій, а до сесійної зали вносяться лише остаточно підготовлені і узгоджені рішення, які, як правило, ухвалюються одноголосно або абсолютною більшістю.
Ф. Носенок: «Нам вдалося досягти мети, яку фракція БЮТ поставила на першій сесії – зробити райраду активним, дієвим механізмом самоврядування в Чернігівському районі. Депутати мають заслужений авторитет , а особливо бютівці, які працюють однією згуртованою, дисциплінованою командою.»
Народним обранцям є чим пишатися: відремонтовано майже всі автошляхи, встановлено регулярне автобусне сполучення практично з усіма населеними пунктами. Навіть до окремих віддалених хуторів приїздять крамниці на колесах. Жодне звернення громадян не залишається поза увагою.
Впродовж 2007 року вдалося вкласти в газифікацію чотирьох населених пунктів понад 2 млн. грн. У школах встановлено 8 модульних газових котелень, що дало можливість лише у IV кв. 2007 року зекономити на теплопостачанні 400 тис. грн.
Минулорічний бюджет району становив 67 млн. грн., в тому числі: власних надходжень – близько 12 млн. грн. (18%). Цього року власних надходжень може бути чи не вдвічі більше. Прийшло кілька солідних інвесторів у агросектор і до кінця року всі землі сільськогосподарського призначення в районі буде введено у активний виробничий обіг.
Цікаво, що під час виборів 2006 року до складу райради від БЮТ пройшли всі 33 кандидати, що були в списку, а при цьому БЮТ набрав 36 мандатів. «Уявляєте? Не вистачило нашого списку! – зауважує Федос Михайлович, – Довіра людей перевищила наші очікування.»
Нині ця довіра зросла ще більше, коли люди побачили і відчули на собі реальне виконання обіцяних соціальних програм. Велику допомогу в цій роботі надають п’ять місцевих підприємств, керівники яких є членами партії ВО «Батьківщина». Вони плідно працюють і ведуть велику громадську роботу.
Музейне життя Юрія Дахна
Проїхали якихось 30 км на північний захід від Чернігова і опинилися в селі Москалі, перша писемна згадка про яке відноситься до 1508 року. Місцева традиція пов’язує назву з нащадками переселенців з Московщини, які ще на початку XVIII ст. за часів гетьмана І. Мазепи осіли тут. Нині у селі 45 дворів і 90 мешканців. Зрештою, за всю історію села в ньому ніколи не було більше 120 дворів.
Окрасою села є сім’я Юрія Дахна і його хазяйновитої дружини Галини. Ця родина утворила і утримує власними силами справжній етнографічний музей, в якому лише одних білих вишиваних старовинних сорочок зберігається близько 30. А ще багато інших зразків одягу, взуття, домашнього начиння, старовинне устаткування та інструменти для різних видів домашньої та ремісничої роботи, прялки, навіть є ткацький верстат у цілком робочому стані.
А що вже рушників та подушок із химерними візерунками, шитвом та мереживом – не полічити. На стінах – старовинні ікони і картини, на столі – борщ щойно з печі, та й до борщу…
Гостинні господарі, які не лише у свята, а й щодня природно і просто вбираються у вишиті сорочки, сукні, кептарики, а то ще й у кунтуші, весело продемонстрували нам мистецькі та кулінарні продукти власного виробництва, напої і мед, а потім внесли до хати… баян і поставили мені на коліна: грайте!
А я й не дуже пручався. Одягнув ремені на плечі й розтягнув міхи цього зеленого перламутрового дива. Імпровізований концерт народної пісні за участю всіх присутніх тривав із перервою на десерт і на серйозні розмови, аж поки ніч за вікном остаточно вкрила село ковдрою суцільної темряви…
На зворотньому шляху, вдивляючись у стовбури дерев, що у світлі фар одне за одним виринали з негустого туману, думав я про те, як би підтримати цю чудову українську родину сільських ентузіастів, які попри скруту, не дають загинути національній пам’яті, зберігаючи красу і переконливі свідоцтва високої культури наших предків.
Народ все бачить, але питає: чому?
Ріпкинський район простягнувся на 78 км вздовж кордону з Білоруссю. Річка Сож, кучеряво викручуючись на всі боки через кожні 2–3 кілометри, спливає од білоруського Гомеля на півночі й прибуває до маленького українського села Скиток, а далі вже визначає своїми берегами українсько–білоруський кордон спочатку сама, а потім, біля Лоєва, впадаючи у води Дніпра.
Тече в його водах повз Радуль і Любеч, а далі – під єдиним в районі залізничним мостом біля міста чорнобильських атомників Славутич, розташованого на трасі Чернігів–Овруч.
…Офіс партії ВО «Батьківщина» і БЮТ ще здалеку вітає нас великим білим прапором з червоним сердечком, під яким на нас чекає керівник районної парторганізації Валерій Кононенко.
В однокімнатному «офісі», який до того ж виконує функції громадської приймальні народного депутата України, на мене вже чекають кілька осіб. Зокрема голова Смолигівської сільради Людмила Брагида, громадський активіст Микола Македонов і голова сільгосппідприємства Сергій Ольховик. Представив і я моїх помічників – Ніну Слєдовську і Євгена Ґолибарда, розповів про себе, виклав моє бачення партнерської співпраці, як основи вирішення всіх проблем.
Сьогодні я вперше приймаю виборців БЮТ у цьому районі, а тому намагаюся поближче познайомитись з активом, увійти в конкретику тутешньої ситуації. Водночас інформую присутніх про порядок нашої подальшої спільної роботи, вирішую деякі кадрові питання.
Зокрема після співбесіди, за рекомендацією Валерія Кононенка, обираю Павла Манька своїм помічником–консультантом у Ріпкинському районі. Щоправда, хлопець ще дуже молодий, щойно після закінчення економічного університету, але видно, що мабуть беручкий… Побачимо в ділі.
А поки що мене закидали питаннями про те, що відбувається у верхніх ешелонах влади: Чому Верховна Рада «працює» як мокре горить? Чому наш гарант весь час «наїжджає» на прем’єр–міністра, що вже аж дивно й смішно? Чому, попри численні обіцянки боротьби з корупцією, досі нікого не притягли до відповідальності, а тим часом багаті стають багатшими й дехто «заробляє» по кілька мільярдів доларів на рік? Чому знову почалися розмови про нову Конституцію, коли й стару ще не навчилися належно виконувати? Що це раптом і звідки взялися мільярдні борги за газ і чому знову газові афери на рівному місці?… Питання сипалися як дощ.
Відповідав, пояснював і запитував сам. От наприклад, скажіть мені, хто перший кинувся до банку за грошима, що їх вперше за 17 років почав серйозно повертати уряд Юлії Тимошенко? Правильно: навипередки побігли й створили черги, а затим і створили невдоволення та почали пліткувати ті, хто й перед тим був всім невдоволений, хто давно не вірить у щасливе майбутнє незалежної України, хто на виборах голосував зовсім не за БЮТ, а нині поширює брехливі чутки – «Юлю знову знімуть з посади й на тому закінчаться всі виплати».
Попередній уряд Януковича–Азарова півтора року керував економікою держави без жодної програми, ніхто не знав чим той уряд фактично займався (хіба що аж тепер із мішка раптом вилізло «шило» боргів перед Росією), розкрутив інфляцію до 22 відсотків… І було тихо. Всі мовчали. Не було жодних претензій.
Нині прийшов уряд з готовою програмою «Український прорив», яку оприлюднив ще перед виборами, й тепер відкрито і прозоро керує господарством держави і успішно втілює цю програму. Проте саме на цей уряд (який вперше за 17 років новітньої історії України має коаліційну більшість в парламенті, а отже, здавалося б, мав би працювати спокійно, ритмічно, без втручання ззовні в його діяльність) мало не щодня падають звинувачення, якісь дивні вимоги, сумнівні претензії та не дуже етичні вказівки, які створюють певні перешкоди на шляху нормальної діяльності уряду.
А водночас ті – вчорашні – замість працювати, безперешкодно бавляться у сесійній залі Верховної Ради в дитячі гумові кульки, розкручуючи штучно створену ними «проблему» НАТО, знову влаштовують сепаратистське шоу в Сєверодонецьку, вкотре порушують засмальцьоване «питання російської мови», обливають брудом новий уряд, який ще й трьох місяців не встиг нормально пропрацювати.
Вважаю, що нині кожен громадянин України має можливість самостійно зробити висновки з того, що відбувається, а головне – хто тут головний фігурант і кому це вигідно. Тому за все те, що нині відбувається, я можу відповідати від імені нашої політичної сили лише на ті 32% довіри, що її підтвердили громадяни своїми голосами на виборах…
Ситуація банальна і залишається принципово незмінною з совєцьких часів, тобто за відомою діалектично суперечливою формулою: «у центрі й на місцях». Тобто коли все дуже гарно виглядає на словах тих, хто має себе в «центрі», але зовсім інакше це бачимо з точки зору тих, хто знаходиться «на місцях»…*)
Поки дорослі дяді–депутати найбільшої фракції Верховної Ради бавилися дитячою грою у надувні кульки та «проблему» НАТО, я вирішив ближче познайомитись з мешканцями нового для мене виборчого округу № 212. Отже, після відвідин Чернігівського району, приїхав входити в конкретику фактів на місцях у Ріпкинському й Городнянському…
Колеги володіють ситуацією
Зустріч із головою Ріпкинської райради Юрієм Лемешком і в. о. голови райдержадміністрації Риммою Олексенко залишила у мене приємне враження. Римма Михайлівна спокійно, чітко і впевнено виклала свою позицію в основних напрямках управління районом, розповіла про головні проблеми і методи їх вирішення, та що вже вдалося зробити. Юрій Іванович, тактовно надаючи висловитись колежанці, час од часу доповнював інформацію, образно домальовуючи загальну картину.
Коли люди добре знають свою справу в подробицях, з ними цікаво спілкуватися. Бо знають, що на порядку денному стоїть питання газифікації, зокрема й сіл четвертої чорнобильської зони Скитьки і Смолигівка, мешканці яких згідні своїм коштом підвести газ до осель, лише просять, щоб їм довели трубу до села.
Знають, що сільгоспвиробники вимагають повернути скасований попереднім урядом порядок авансування за майбутню агропродукцію для закупівлі палива і запчастин, з наступним остаточним розрахунком після збирання врожаю. Вимагають також ввести дотацію на селітру. Нині центнер цього добрива вже коштує 250 грн. Ціна «кусається», але як же без добрив?
Водночас серця керівників району болять від того, що земля «гуляє». Вже й деревами подекуди поросла, але надалі мало бажаючих взятися за солідне господарювання в цих непевних умовах.
Мені було приємно переконатися, що й в Ріпкинському районі добре знають Віктора Лазара – цього чудового господарника, фахівця, новатора, ініціатора багатьох добрих справ в агросекторі Чернігівщини. Його програма відродження українського села чекає на підтримку на крайовому рівні. Розповів і я про програму «Дати вудку!», що народилася в моїй команді, про перші відгуки на мої спроби впровадження цієї програми.
Зрозуміло, що розмова точилася здебільшого навколо питання про землю. Нинішній порядок надання землі в оренду передбачає таку величезну кількість процедур, що коли почати зараз, навесні, то якраз до наступної зими вдасться оформити. Отака вона реальність порівняння точок зору в центрі й на місцях.
До того ж, одним із болючих місць є не лише земля сільськогосподарська, а й промислова. Наприклад, головним бюджетоутворюючим підприємством, яке охоплює 33% виробничих потужностей Ріпкинського району, є ТОВ «Папернянський кар’єр скляних пісків», що добуває сировину із вмістом двоокису кремнію (SiO2) до 99,6%. Золотий пісок! На ньому працює скляна промисловість, а тому не лише вітчизняні, а й партнери з Білорусі, Молдови та Болгарії охоче використовують папернянську сировину, попит на яку постійно зростає. Підприємство з року на рік нарощує потужності, але…
Римма Олексенко: «Але цей кар’єр ніяк не може отримати земельної ділянки площею 0, 99 га для подальшого видобутку сировини, яка потрібна всім. У минулому році підприємство вже простояло півтора місяця і понесло збитки на суму 400 тис. грн. через те, що не було підписано розпорядження голови обласної держадміністрації.
Цього року знову повторюється та сама історія і підприємство може от–от зупинитися, бо з грудня 2007 року, відколи подали всі необхідні документи, ми чекаємо відповіді на наш запит і відповідного рішення обладміністрації. І це при тому, що підприємство запланувало цього року побудувати цех збагачення піску вартістю 12 млн. євро.»
Отже, на рівні області дехто вже почуває себе «в центрі», ігноруючи реальні економічні інтереси держави і працівників «на місцях». А поки що «місцевий» кар’єр забезпечує 130 робочих місць при середній зарплатні 1400 грн. на місяць, а цех збагачення додасть ще 60 робочих місць.
Крім того, підприємство зараз прокладає газопровід на три села і вже вклало 2,5 млн. грн. у розробку техдокументації. Проте всі намічені соціальні програми можуть бути припинені разом із припиненням видобування піску.
І як ви гадаєте, у чому причина?
Юрій Лемешко: «Нині земля надається лише на конкурсних засадах, через аукціон. І це правильно, якщо йдеться про альтернативні пропозиції. Але які можуть бути альтернативи, коли кар’єр один, на ньому працює один господар, якому щороку потрібно прирощувати додаткову ділянку замість вже виробленої?
Або ось треба прокласти лінію електропередач. Який може бути аукціон, коли єдиною організацією, яка здатна це зробити, є Обленерго?
І друга проблема – тендерна еквілібристика. Заплати за участь в тендері понад 5 тис. грн., а потім виявиться, що викинув гроші на вітер.
Оці два питання: земля і тендери (перед усім, на паливо) найболючіші для життя району. Завтра не буде чим заправити машину швидкої допомоги або шкільний автобус, бо фінансове життя зупиниться.»
Як бачимо, класичний совєцький метод доведення доброї ідеї до повного абсурду продовжує залишатися дієвим інструментом гальмування нормальної економіки і розвитку корупції. Знову все впирається у небажання конкретного чиновника «у центрі» (навіть якщо в обласному) взяти на себе відповідальність за позитивне вирішення питання «на місцях».
Який же вихід із цієї ситуації? Вважаю, що настав час принципово змінити наші дотеперішні, переважно емоційні підходи до оцінки кадрів і ведення кадрової політики загалом. Посади, премії і ордени слід давати не за імідж і не за відданість начальнику чи параграфу, а за рівень життя людей, за виконання планів виробництва та соціально–економічного розвитку, а особливо за масштаби збільшення робочих місць. Бо, здається, саме це було головним у передвиборній програмі Віктора Ющенка.
Який прикметник до «ЖИТТЯ…»?
Які б добрі наміри не були у народного депутата, а здійснити їх можна лише у партнерській співпраці з усіма зацікавленими.
Щоправда, зацікавленість буває різна. Тому де б не доводилося розмовляти про спільні справи, я не лише намагався зрозуміти суть проблеми, а й визначити, якщо можна так сказати, ступінь меркантильності співбесідників.
Бо попри мою постійну готовність допомогти матеріально, впевнений, що в нашій сучасній Україні бракує не грошей, а моральності, совісті й культури загалом.
Саме про культуру моралі та про проблеми інформаційної галузі відбулася розмова під час моєї зустрічі за імпровізованим «круглим столом» в редакції Ріпкинської районної газети «ЖИТТЯ Полісся».
Як і всі «районки», газета переживає складні часи. Нині тонна жидачівського паперу вже коштує понад 4200 грн., а тому заступниця головного редактора Світлана Тризна з трудом зберігає оптимізм на майбутнє, особливо тому, що основний контингент читачів – люди похилого віку. І це при тому, що Ріпкинська районна друкарня є однією з небагатьох, яка збереглися до сьогоднішнього дня з тих ще совєцьких часів.
Поки що немає підстав вважати, що може відбутися кардинальна зміна ситуації. Чисельність населення району становить 32,2 тис. осіб, з яких 16,7 тис. осіб (51,9%) мешкають в селах. Кількість померлих за минулий рік становить 993 особи, тоді як народилося лише 209 (отже чисельність померлих в 4,8 рази випереджає народжуваність).
А перспективи? Шлюбів у 2007 році зареєстровано в районі 207, розлучень – 88. Отакі вони й перспективи.
Та й ті мешканці, які ще на цвинтар не збираються, мають не дуже великі можливості для отримання повної і достовірної інформації. Бо в багатьох місцях на Чернігівщині загалом, а в прикордонних населених пунктах Ріпкинщини зокрема, немає прийому обласного телебачення. Близько 500 населених пунктів Чернігівщини не мають дротового радіомовлення, а кількість абонентів радіо впродовж десяти останніх років скоротилася на 51%.
Тому одним з основних завдань є будівництво телевізійної вежі в м. Любеч, яка покращить транслювання передач національних каналів.
Газета «ЖИТТЯ Полісся», заснована у сумнопам’ятному голодоморному 1932 році, виходить нині один раз на тиждень на восьми сторінках формату А3, з яких дві сторінки вміщують програми телепередач, остання сторінка – реклама і оголошення.
Судячи з телепрограм, частка російськомовних передач, що пропонуються глядачам Ріпкинського району в загальному асортименті телебачення становить понад 65%. Причому телепрограми російських і білоруських каналів (БТ, ОНТ, ЛАД, Россия, НТВ, ТРК Украина) займають цілу сторінку газети.
Газета вміщує багато інформації про діяльність органів місцевого самоврядування, поради громадянам, які хочуть заснувати свій бізнес, роз’яснення пенсіонерам про перерахунок пенсій, деякі цікаві подробиці про зміни на товарному ринку, нариси і замальовки з сільського життя, справи шкільні й спортивні в районі тощо.
Для столичних мешканців, яким пощастить прочитати цю газету, буде цікаво дізнатися, що нещодавно змінився власник ВАТ «Чернігівський молокозавод» – основний закупівельник молокопродукції в районі і одразу зменшив закупівельні ціни на молоко з 1,8 грн. за літр до 1,4 грн. Інші закупівельники також знизили свої закупівельні ціни. В той час як ціни на молокопродукти у магазинах і крамницях порівняно з осінніми збільшилися у півтора рази.
Очевидною є явна змова молокопереробників, яка не має економічного підґрунтя, а за нею й відповідна реакція торгівлі, господарі якої також роблять відповідні «накрутки». Газета закликає селян створювати спілки (асоціації) молокоздавачів за прикладом селян Сосницького району, де молокоспілка «В’юнка» вже добилася чималих успіхів у справі захисту своїх законних прав на ринку молока.
Як завжди у подібних випадках, я прийшов до редакції з Київським тортом, а тому жвава розмова продовжилася за чашкою кави. На прощання ми жартівливо побажали журналістам уточнити назву газети, поставивши у логотипі перед словом ЖИТТЯ прикметник, який би відповідав на питання: яке воно, нинішнє… Я б сказав, що обнадійливе. Бо познайомився з людьми, які не втрачають надії, добре працюють і оптимістично дивляться у майбутнє.
Конкретика партнерства у Городні
В кабінеті голови Городнянської райради зібрався представницький кворум: сам господар – Олександр Верхуша, виконуючий обов’язки голови райдержадміністрації Володимир Чорномаз, його заступник микола Кравченко, керівник партійної організації ВО «Батьківщина» Петро Верхуша, кореспондент районної газети «НОВИНИ Городнянщини» Михайло Єрмоленко, міський голова Городні Андрій Богдан, працівники адміністрації, підприємці.
З усього видно, що до зустрічі зі мною, як з народним депутатом України тут приготувалися фундаментально, бо голова райради почав з чітко сформульованих пропозицій:
«Ми хочемо, що б наше з Вами партнерство мало цілком зрозумілі обриси. Працюємо кожен на своєму рівні: ми забезпечуємо вирішення питань на рівні нашої відповідальності, а Ви – на столичному.
Нам не треба допомагати в сенсі «де гроші взяти». Натомість те, що Ви можете поставити питання перед Кабінетом Міністрів, а також відстояти наші ініціативи, добитися щодо включення наших програм розвитку в певних галузевих і територіальних аспектах, нас дуже цікавить.
Ми не можемо постійно розраховувати на таку форму прямого фінансування, у якій ми отримали гроші безпосередньо від Вас, Віталію Терентійовичу, на реконструкцію нашого Городнянського історико–краєзнавчого музею. Ми Вам дуже–дуже вдячні за ці 20 тис. грн., завдяки яким ми змогли повним ходом розгорнути ремонтно–будівельні роботи у залах майбутнього музею. Ми розуміємо, що це виняток з правила, хоча ми знаємо, що Ви в особливий спосіб завжди намагаєтесь докластися до збереження нашої історичної, культурної й духовної національної спадщини.
Натомість ми будемо звертатися до Вас по допомогу у вирішенні принципових проблем: внесення змін до окремих законопроектів… Наприклад, оця «наша» Тендерна Палата давно у всіх стоїть кісткою поперек горла.
Наш міський голова Андрій Богдан був на зустрічі з Юлією Володимирівною, вона все занотувала, обіцяла розібратися з цим тендерним абсурдом, але ж ми бачимо, як там, у верхах, саботують виконання її рішень…
Отже, ми будемо давати Вам своє бачення проблем, а Ви вже там оформлюватимете їх і просуватимете необхідним чином в загальнонаціональних інтересах. Гадаю, що така форма співпраці, за рахунок зближення інтересів «верхів» і низів» буде тільки на користь всім.»
На додаток до сказаного, Олександр Іванович передав мені перелік об’єктів, розвиток яких потребує першочергової підтримки, зокрема щодо газифікації сіл, де проекти вже розроблено, будівництво доріг, реконструкції газорозподільної станції яка знаходиться у сусідньому Щорському районі, а наслідки її експлуатації відчувають села Городнянщини.
Інша проблема – великоваговий автотранспорт з Росії й Білорусі прямує безпосередньо через райцентр, який не має відповідних умов для пропуску величезного транзитного потоку машин, що нерідко призводить до аварій і жертв. Мешканці обурюються, виходять з протестами, загрожують перекрити магістраль. Ясно, що необхідно побудувати об’їзну дорогу…
І таких проблем, пропозицій, скарг і вимог нагромадилося досить багато. Аякже інакше – на те воно й місцеве самоврядування. Саме життя давно вимагає перерозподілу повноважень (і відповідних фінансових потоків) зі столичного «центру» на районні «місця».
Зрештою, про це пише Городнянська міськрайонна газета «НОВИНИ Городнянщини», яка заснована 4 травня 1917 року, коли тут ще не відчувалося жодних революцій, а розмірений плин життя відбувався у дусі національних традицій.
Нині дух дещо інший, бо попри майже столітнє гасло «Землю – селянам!», проблема землі набула ще гостріших граней, бо вже на першій сторінці впадає в очі зачіпний заголовок актуального матеріалу: «Де будемо випасати корів?»
Йдеться про введення з нового року нових умов надання сільськими радами земельних ділянок власникам корів для сіножатей та пасовищ. Для цього на рівні кожної сільради має бути виготовлена і затверджена у районному відділі земельних ресурсів відповідна технічна документація, встановлені межі, порядок користування, має бути визначено розмір оплати за оренду, укладені договори…
Отже не лише на рівні влади району, а й в сільських громадах Городнянського району формується цілком ринкове розуміння конкретики партнерства.
Нині в запасі сільрад району перебуває 7 тис. гектарів пасовищ і сінокосів, а у населення району – 5782 корови, тобто тільки на самих землях запасу в середньому на одну корову припадає по 1,2 гектара. Ніби має вистачити всім. Але от як увійти селянинові у незвичні для нього ринкові відносини з сільрадою? Питання…
А от деякі відповіді щодо ситуації на «коров’ячому» ринку можна знайти на останній сторінці газети, де в розділі «купимо» я нарахував аж одинадцять оголошень з пропозиціями–бажаннями придбати телят, лошат, поросят. Народ хоче випасати і розмножувати.
Газета й мене не забула. Точніше мою помічницю–консультанта по Чернігівщині Ніну Слєдовську, яка нещодавно проводила прийом громадян Городянського району, коли я саме перебував у відрядженні в Брюсселі. Фотознімок і коротка нотатка були непоганою преамбулою до мого нинішнього приїзду.
Але найбільше мені сподобався матеріал під заголовком «Громадська акція: Що вас хвилює, запитайте у голови», в якому голова Городнянської райради Олександр Верхуша відповів на 14 досить складних і конкретних запитань виборців.
А дещо раніше, зі своєрідним звітом, не менш чітко і вичерпно відповідаючи на запитання городян, на сторінках газети виступив міський голова Андрій Богдан.
З усього видно, що місцеві Голови таки мають голови, а це вселяє надію на добрі перспективи.
Віталій КОРЖ,
народний депутат України
(фракція БЮТ)
| 
