УКРАЇНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО: ЗАЗОМБОВАНЕ,

ЧИ В ГІПНОТИЧНОМУ СНІ?

Серед багатоголосого гамору книжкового ярмарку раптом почув поряд себе: “А–ааа… Знову про кучмономіку… Це вже не актуально!”

Репліку виголосив молодий чоловік, з презирством на обличчі розглядаючи різнокольорові обкладинки двох томів книги “Кучмізм і кучмономіка” (Частина перша: Документальна оповідь про афери корумпованої влади, Частина друга: Рука Москви в Україні).

1. Кучмізм живе і процвітає

На жаль, чи не переважна більшість громадян України, так само, як цей молодий чоловік, не хоче бачити актуальності проблеми кучмізму і кучмономіки. Адже йдеться не про якісь абстрактні чи архаїчні поняття певного відрізка часу, що лише формально пов’язані з ім’ям конкретної особи і тому призначені на забуття разом із відходом цієї особи з політичної арени.

Йдеться про такі системні, суспільно значимі явища, конструкції і тенденції в сфері управління державою, які нині, після усунення їх автора з крісла президента, продовжують активно розвиватися  його послідовниками–кучмістами.  Легковажне ставлення до цих явищ, нерозуміння їх суті й механізмів реалізації може мати катастрофічні наслідки для України і Українського Народу.

Слово кучмономіка зявилося в українській лексиці в 1994 році в статтях Євгена Ґолибарда, опублікованих газетою “Вечірній Київ”. Автор тодішніх публікацій виставив цей термін на протиставлення всесвітньо відомому термінові рейганоміка, під яким розумівся комплекс оздоровчих заходів, що спричинили піднесення економіки США під час президентства Рональда Рейгана.

Натомість зі словом кучмономіка були пов’язані заходи, що від початку діяльності Леоніда Кучми на посаді прем’єр–міністра, а потім і президента, призвели до руйнування народного господарства України в ім’я швидкого збагачення вузького кола осіб за рахунок всієї Нації.

І хоча пограбування й штучне збіднення цілої Нації відбувалося потім впродовж понад 12 років у всіх на очах, тим не менше, нині психологія юрби спрацювала безвідмовно, у кращих совєцьких традиціях: якщо Кучма вже не президент, то й кучмізму з кучмономікою вже немає, і нема про що говорити.

Проте саме зараз варто про це говорити. Варто тому, що створена кучмівською командою система влади в Україні –– тобто кучмізм –– немов ракова пухлина, перейшла у наступну стадію розвитку й паразитування на організмі нашої Батьківщини.

Кучмізм і кучмономіка –– що це за явища? Чим характеризуються, у чому полягають, які засади визначають зміст, прояви і наслідки цих явищ?

Здавалося б, у нас всіх є можливість зрозуміти те, що відбувається в нашому суспільстві, перед нашими очима, у наш час (і за нашої участі!). Зрозуміти й не лише дати оцінку цим явищам, а й визначити своє ставлення до них, свою громадянську позицію і особисту лінію поведінки.

Адже зло не існує само по собі, воно не висить у повітрі, а живе й діє через конкретних носіїв зла –– злочинців, тобто тих осіб, котрі чинять зло. Існують і живуть серед нас теоретики, системотехніки і проектувальники зла та злочинних схем, активно працюють організатори, координатори й виконавці злочинних проектів, програм, концепцій і схем.

Аналізуючи чинники, рушійні сили й дійових осіб кучмізму і кучмономіки, їх інтенції, наміри і здобутки, доходимо висновку, що кучмізм –– це злочинна система поступового, послідовного, неухильного перетворення Української незалежної Держави –– держави Українців –– у територію з невизначеним статусом, з наступною ліквідацією суверенності й державної самостійності Української Нації на користь Росії.

Головними напрямками розвитку кучмізму як системи і відповідної діяльності кучмістів було, є і буде, якщо Український Народ цього не змінить :

1. Усунення українського національного стрижня з державної внутрішньої і зовнішньої політики. Це стало однією з головних засад ідеології кучмізму відколи у своїй першій інаугураційній промові у Верховній Раді Л. Кучма пообіцяв надати російській мові статус офіційної. Витіснення мови Титульної Нації мовою ворога –– це потужний засіб ліквідації Нації.

“Гарант” нинішній, який проголосив себе відданим сином “гаранта” попереднього, також доклався до створення сприятливих умов для подальшого зміцнення позицій проросійських сил в Україні й до перетворення мовного питання у потужний важіль впливу Росії на українське суспільство.

2. Антиукраїнська, а точніше –– проросійська, промосковська, проімперська кадрова політика. Присутність ворожої руки Москви на високих щаблях влади, у державних інституціях, установах і службах, навіть у тих, що мали б опікуватися національною безпекою України, також є невід’ємним елементом кучмізму.

3. Всебічна дискредитація Українців як Титульної Нації, обмеження можливостей їх самореалізації. Натомість створення спеціального режиму сприяння для неконтрольованого поширення в Україні російської імперської ідеології, релігії, російських книжок виданих в Росії, російської преси, радіо, телебачення, пропаганди і відповідних проросійських структур.

4. Свідоме ігнорування вищими посадовцями держави фактів провокаційного нахабства з боку російського війська і флоту, що базуються на території України (захоплення українських маяків і навігаційного обладнання, афера Тузли, висадка десанту біля Феодосії, підбурювання громадян України до антиукраїнських виступів, втручання у внутрішні справи України, розгортання на нашій території російських освітніх і пропагандистських структур тощо).

5. Криміналізація і корумпування правоохоронних органів, державного апарату, втягування у кримінальні оборудки значної частини населення, руйнування моральних засад у відносинах між членами суспільства, нищення правди, виправдовування злочинів і злочинців.

6. Удосконалення совєцької системи бюрократичного узалежнення громадян од примх влади і можновладців. Відокремлення громадян–виборців від реального впливу на діяльність державних органів. Використання протестної (переважно проросійської) частини електорату для провокаційних антиукраїнських мітингів, демонстрацій, акцій в інтересах партій і організацій кучмівської орієнтації.

7. Використання судів як інструментів захисту інтересів корумпованої влади. Використання системи корумпованого судочинства як засобу виправдовування і легітимізації злочинців у статусі державних службовців.

У цих умовах порада звертатися до суду чи прокуратури по захист порушених прав сприймається як знущання, а “демократичний” плюралізм думок у ЗМІ існує, переважно, лише для виправдання існуючого безладдя, безнародовладдя і для прикриття безсовісних маніпуляцій скорумпованих політиканів.

Тому й кучмономіку можемо визначити, як систему злочинного визискування українського національного господарства скорумпованими можновладцями на користь Росії та її п’ятої колони в Україні для власного збагачення.

Головні напрями і засоби розвитку кучмономіки:

1. Створення і постійне удосконалення потужного тіньового сектора економіки за рахунок: а) привілеїв для обраних (і відданих); б) юридичної невизначеності й постійної зміни законів, правил і вимог у сфері господарчої діяльності; в) корупційних і корпоративно–корупційних зв’язків та “дахів” прикриття.

2. Імітація начебто позитивних змін у системі господарювання, які залишаються на рівні промов, декларацій, програм і лукавої державної статистики.

3. Створення режиму сприяння для російського бізнесу в Україні. Нині російські компанії, за різними оцінками, контролюють понад 60 % українського ринку, особливо комфортно почуваючи себе в інформаційній, енергетичній, агропереробній, фінансово–інвестиційній галузях.

Корумпована державна верхівка України зрадливо приховує від Українського народу той факт, що велика частка власності російських компаній на території України (в тому числі у стратегічних галузях) становить пряму загрозу для національної безпеки нашої держави.

Фактично створено передумови для можливого втручання Москви “на захист національних інтересів Росії й Росіян” в Україні.

4. Майже повне ігнорування вітчизняного економічного, зокрема виробничого потенціалу (ресурсів, інтелекту, досвіду), використання застарілих технологій, пригнічення волі народу в його прагненні до самодостатності (особливо у галузях видобутку і використання вітчизняних енергоносіїв).

За наслідками діяльності кучмістів, котрі й нині продовжують цілком успішно і послідовно удосконалювати систему кучмізму і кучмономіки, чітко видно мету апологетів і прихильників цієї злочинної системи: створення і реалізація умов для повернення України до складу російської імперії. В тому числі: шляхом створення конфліктів на етнічній чи псевдоетнічній основі й розчленування єдиної унітарної Української Держави на регіони, з наступним відділенням регіональних утворень на користь Росії.

І це не марне припущення. Це цілком вірогідний варіант розвитку подій за схемою випробуваною в Молдові на прикладі самопроголошеної, так званої Придністровської республіки. “Республіки”, яка, на очах всього світу, реалізуючи російську імперську ідею й підступну кремлівську технологію, через провокації та референдуми чітко прямує до входження у склад Росії.

Дивовижно, але факт: в незалежній Україні, на разі, панівною є не українська ідея, а ідея російська.

Це є факт, який не хочуть визнати деякі наші націонал–демократи. Не хочуть визнати, що в Україні досі немає чітко сформульованої і всім відомої Української Національної Ідеї.

Коли Леонід Кучма проголосив, що “українська національна ідея не спрацювала”, це викликало спалах обурення у рядах прогресивної української інтелігенції. Але нині скажіть спасибі Л. Кучмі за те, що він пожалів вас і висловився помірковано, і злагодив ситуацію, підсолодивши гірку пілюлю.

Позаяк суть справи –– і мабуть це публічна таємниця –– полягає в тому, що Української Національної Ідеї (яка не спрацювала) просто не існує. А як сказано у Еклесіяста (Когелета, Проповідника), “Криве не може стати прямим, і того, що бракує, не можна полічити” (Проп 1, 15).

2. Національна Ідея

Практична політика (а не та, що у підручниках з політології) часом суттєво заважає мислити аналітично і стратегічно. У наш дивовижний час безладу,  торжества брехні й невігластва не бракує ані політиків, ані політологів, котрі до цього самого безладу мають пряме відношення. Позаяк у безладі почуваються комфортніше, маючи більше можливостей для самореалізації через псевдонаукову ерудицію.

Бо й якже інакше? Адже ані в політиці, ані в політології, ані в логіці політичної діяльності в Україні немає ані правил (в їх буквальному розумінні), ані чітких законів (як, наприклад, у фізиці).

Як справедливо стверджує видатний польський політичний і громадський діяч світового рівня Адам Міхнік, “Політика –– це техніка реалізації певних намірів, мистецтво досягати того, що можливо у цій ситуації, за цих умов і обмежень… Всяке розмежування між добром і злом, справедливістю й несправедливістю, лежить поза сферою політики. Політика і мораль протягом століть належали до двох різних світів”.

Отже, політика (як різновид людської діяльності) і політологія (як дещо приполітичне, з претензією називатися наукою) не підпорядковуються не лише законам фізичним, а й моральним. А якщо політики не визнають Десяти Заповідей Божих, то вони й юридичні норми ігноруватимуть (в тому числі й ті, що самі вони до законодавства впровадили).

Звідси й безлад, й брак оптимістичних перспектив, бо безморальне законодавство і безморальниі механізми його застосування не можуть мати жодного позитивного впливу на національну культуру. А поготів марно сподіватися, що Україну врятують нинішні успішні політики, деякі з яких  мають практичний кримінальний досвід не лише у сфері великого бізнесу. 

То що його робити врешті–решт?

Спочатку треба зробити дві речі, що їх почали, але недотямили завершити на початку 90–х років минулого століття:

1. Сформулювати Національну Ідею, оголосити й розтиражувати її в поясненнях і коментарях на зібраннях, конференціях, з’їздах, мітингах тощо.

2. Підняти Національну Ідею на рівень Національного Прапора, зробити її загальнонаціональним гаслом, формулою Національної Мети, викликом часу, дороговказом для всіх патріотів України незалежно від національності.

Та політична сила, яка підніме Національну Ідею як гасло на своєму прапорі, та сила й стане на чолі Нації і буде в її авангарді впродовж історично тривалого періоду.

П’ятнадцять років –– це цілком достатній час, щоб не лише вдосталь наробити спроб і помилок у сфері національного будівництва (тобто будівництва Національної Держави, якого –– і якої –– на разі ми не бачимо). П’ятнадцять років –– це достатньо великий час, щоб перестати боятися і навчитися говорити правду.

Говорити правду вимагає від нас кров пролита Ґеоргієм Ґонгадзе, Вячеславом Чорноволом і кров тих мільйонів убитих і мільйонів ненароджених, що стали жертвами злочинної проросійської системи в Україні.

Правду говорить мій колега, прекрасний український письменник і трибун  Володимир Яворівський: “Після пройденого п’ятнадцятирічного шляху, ми, Українці, не лукавмо перед собою: до боротьби за свободу ми ще й не бралися.”

Бо фундаментальна правда полягає в тому, що не може існувати Держава, якщо вона не національна. Не може існувати Національна Держава, якщо в ній не панує Титульна Нація. І в будь–якій державі ніколи не пануватиме Титульна Нація, якщо ця Нація не об’єдналася навколо Національної Ідеї. Це є абсолютний, всесвітній і Божий Закон.

І тому, у повній відповідності з цим Законом, існує Німеччина для Німців, Італія для Італійців, Румунія для Румунів, Індія для Індусів, Китай для Китайців і т.д. і т.п., в тому числі Росія –– для Росіян. З цього правила існує, мабуть, лише один виняток на цілому світі: Україна ще не стала Україною для Українців.

Не стала з причини абсурдної сумирності Українців, їх дивовижної м’якохарактерності, що межує із дурістю: вклоняємося ворогові, демонструємо йому свою толерантність і водночас до ножа сваримось між своїми.

Україна не стала Україною для Українців з причини запозиченої від Росіян пихатості й взаємного поборювання там, де давно потрібно прагнути стати не гетьманами, а солдатами, поєднаними в обороні Вітчизни спільною Національною Ідеєю: “Україна –– для Українців!”

Так само, як Естонія існує, перед усім, для Естонців, Латвія для Латишів й Литва для Литовців. І не чутно там Росіян, а тим більше якихось “русскіх блоков” та їхніх вимог щодо мови і особливих прав. І там не дуже видно Росіян в інформаційному просторі, в бізнесовій сфері, на книжковому ринку, а тим більше –– у сфері політичних впливів. Бо у кожній державі є чітко визначене місце для Титульної Нації, яка у себе вдома, а потім вже відповідні місця для національних меншин.

Там тихо, і мирно, і всі вони тісно співробітничають з НАТО і ЄС, і Росія вимушена шанувати Прибалтів. І тому там ніхто не імітує “державотворення”, не надимає впродовж трьох місяців мильних бульбашок навколо створення “каоліції”, не грається у дитячі забавки дорослих людей навколо таких “документів”, як Універсал національної єдності або сумнозвісний Меморандум Ющенка–Януковича. Ці суто українські перли “державотворення” увійшли в історію як документальні свідчення національної ганьби і зради інтересів Української Нації.

“Україна –– для Українців!” Невідкладно маємо проголосити це гасло, як чітку, однозначну, патріотичну формулу єднання Нації. У цьому гаслі немає жодного шовінізму чи приниження інших Націй.

Добре відомо, що чи не найбільшими й послідовнішими патріотами Української Держави є якраз члени національних меншин –– Кримські Татари, Поляки, Болгари, Мадяри, Німці та ін. –– всіх не перелічиш. Для них Україна –– рідна мати! Її незалежності вони прагнуть і хочуть її захищати.

 Але з цього правила є один виняток: частина Росіян, що мешкають в Україні, а також певна частина зманкуртизованих (у тому числі: КаГеБезованих) Українців люто ненавидять нашу незалежність від Росії й чинять все можливе, щоб загальмувати або й зовсім припинити процес будівництва незалежної Національної Держави Українців. П’ята колона, колона колаборантів і зрадників є, існує й чимдалі організованіше діє в Україні згідно з кремлівським імперським сценарієм.

А тому в Українців залишилося зовсім мало часу на організацію потужної, суспільно вагомої сили, яка візьме на себе всю відповідальність за долю України. І тут вже навряд чи можна розраховувати на те, що створення опозиції у її парламентській, європейській формі може бути –– у даних конкретних умовах, за нинішнього складу Верховної Ради, Уряду і президентської адміністрації –– дієвим інструментом раціонального (партнернського) вирішення проблем Української Нації і Держави.

Опозиція –– у її європейському розумінні –– зовсім не пасує до держави, де провідну роль у керівництві грають зрадники національних інтересів і верховоди кримінального капіталу. Тут вже не до протокольної етики і класичної дипломатії. В повітрі пахне порохом битви, а не парфумами аристократичного салону, де можна дозволити собі дискусії між інтелектуалами високого виховання.

А тому треба терміново гуртувати народ, чесно і відверто сказати правду –– “Україна в небезпеці!” –– і створювати загальнонаціональний рух патріотів–захисників. Центром тяжіння інтенцій народу, його позитивних очікувань і концентруючою силою згуртування має стати БЮТ –– Блок Юлії Тимошенко –– єдина політична сила, яка послідовно і безкомпромісно стоїть на позиціях захисту національних інтересів України.

Запорукою чесності намірів БЮТ і сумлінності їх здійснення в інтересах Українців, всіх патріотів України незалежно від національності, є команда, кожен член якої не має зерна неправди за собою: Левко Лук’яненко, Володимир Яворівський, Олександр Турчинов, Микола Томенко, Андрій Шевченко, Олег Білорус, Андрій Шкіль, Віктор Терен та багато–багато інших імен, добре відомих в Україні й світі. Це люди української національної культури і усвідомлення свого патріотичного обов’язку перед Нацією.

“Україна –– для Українців!” –– це бойовий клич на захист Національної Гідності, заклик на піднесення з колін самоприниження, пропозиція до перемоги над собою і над власним боягузтвом.

Маємо усвідомити собі важливість психологічного переходу від царедворного “Ющенко –– так!” до громадянського “Ми у себе вдома!”, від “Я тєбє русскім язиком говорю!” до “Я не бажаю слухати мову агресора!”, від звички погоджуватися з явними підступами, провокаціями і брехнею до визнання своєї національної самоідентичності, гідності, шляхетності й гонору.

Знову зацитую Адама Міхніка: “Нічого в Україні не вдасться зробити без національного самовизначення… Головне, потрібно не забувати про роль національної культури для визначення історичної перспективи. Попри зростання ВВП та збільшення бюджетних надходжень, саме культура визначає імідж країни у світі.”

Культура народу починається з самоповаги членів суспільства до своєї національної тотожності, до мови Титульної Нації, її традицій, з осягнення історичного досвіду і висновків з нього, а отже з чіткого усвідомлення ворогів своєї Нації і визначення свого відношення до них.

Російсько–імперська пропаганда (однаково: чи царська, чи большевицько–комуністична, чи нинішня) завжди підсовувала Українцям готових ворогів –– Поляків, Турків, Татар, Німців, Євреїв, “осіб кавказької національності” (чого вартий лише сам цей вираз!), та ін. Тоді як самих себе Росіяни завжди подавали Українцям виключно як “старших братів”, що ніколи не заважало цим “старшим братам” гнобити, експлуатувати, принижувати, надурювати, мордувати й знищувати Українців, яких вони не визнають Нацією. Причому, впродовж понад трьох століть й донині, іззовні й зсередини.

Тому гасло “Україна –– для Українців!” є надзвичайно актуальним тут і зараз, коли Москва вже так багато зробила для ліквідації незалежності нашої Батьківщини і поспішає зробити ще більше, щоб якомога швидше ліквідувати Україну як суверенну Державу.

Українці повинні прокинутися з гіпнотичного сну та нарешті скинути з себе зазомбованість і міфи, нав’язані нам кремлівськими розробниками антиукраїнських сценаріїв.

Віталій КОРЖ

народний депутат України

(фракція БЮТ)