Чи й надалі вішатимуть макарони?

Ісус Христос попереджав про фальшивих пророків, але якраз це Його попередження проігноровано тими, хто вважає, що їм дозволено панувати не лише над людьми, а й над істиною.

 

Час од часу доводиться чути немов рефрен: «Журналістика – це друга продажна професія після проституції».

Звичайно, пресово–, радіо– і теле– віщаючий народ ображається на таке непохвальне визначення. Ображається звичайно, а водночас так само узвичаєно, не без грошової «допомоги», дехто з них продовжує щодня у тому самому дусі – беручи на себе повноваження пророків, розповідають нам, що буде завтра, висмоктуючи інформацію із свого вказівного пальця.

І тому далеко не завжди доводиться почути або прочитати аргументований, побудований виключно на фактах, кваліфікований огляд подій з логічними висновками і чітко сформульованими тенденціями. Замість цього – суцільні пророцтва, після яких події розвиваються з точністю до навпаки.

Раніше пророчу функцію виконували комуністи «на чолі з ленінським Центральним Комітетом і особисто його Генеральним секретарем…» (цитата з офіційних документів, де цей фрагмент був фактично обов’язковим у 1957–1987 роках).

КПСС (вона ж – ВКПб) завжди «знала», що має бути і віщала про те саме – від «Побєда коммунізма нєізбєжна» – часів Леніна до «Нинєшнєє поколєніє совєцкіх людей будєт жіть прі комунізмє» – часів Хрущова–Брежнєва. Якими були результати цих пророцтв, добре пам’ятають всі, хто наприкінці 80–х намагався щось «дістати», бігаючи по магазинах, в яких можна було побачити лише порожні полиці.

Нині цю пророчу функцію взяли на себе деякі працівники масмедій та ті, кого вони запрошують в ефір і на сторінки видань: політики, політологи та різноманітні «експерти».

Звичайно, у самих запрошеннях до мікрофону ще немає нічого поганого. Погане починається тоді, коли ведучий вимагає від запрошеного спрогнозувати, що буде завтра, післязавтра або «в разі, якщо…»

І тоді «експерт», інколи після традиційного на вступі «Мені здається, що…», починає розгортати перед слухачами (глядачами, читачами) панораму власних пророцтв щодо завтрашніх подій; наприклад, які рішення прийме чи не прийме Верховна Рада, які шанси має той чи інший кандидат, чого слід чекати від уряду, Президента, тих чи інших посадових осіб тощо. Йому, бачите, так «здається».

Причому, зверніть увагу: зміст прогнозу, як і емоційний тон висловлювань «експерта» чітко визначається не об’єктивними критеріями, а його партійною або фракційною приналежністю, а точніше – тими тактичними настановами, що їх ухвалено в корпоративній групі, до якої він належить.

Наприклад, якщо в середовищі регіоналів ухвалено, щоб за будь–якої можливості паплюжити лідера БЮТ і звинувачувати її у всіх минулих та майбутніх гріхах (про які «експерти», звичайно, «знають краще», ніж сама лідер і незалежно від того, чи ці гріхи в минулому мали місце насправді, а тим більше, чи є підстави припускати про їх можливість у майбутньому), то й кожен запрошений до мікрофону регіонал із особливою наполегливістю «прогнозуватиме», не шкодуючи чорної фарби.

На жаль, сучасна журналістика, зокрема у сфері публіцистики (а особливо відтоді, як у столицю прийшли великі донецькі гроші разом із їх власниками), майже вся побудована на цій грі «у прогнозування».

При цьому нас намагаються переконати, що цей «прогнозувальний формат», який часто спостерігаємо  в передачах і газетних матеріалах, є дуже демократичною і прогресивною формою контакту зі слухачем (глядачем, читачем); особливо, якщо в передачі (публікації) беруть участь кілька або кільканадцять запрошених осіб, а надто – коли запрошено ще й масовку.

Тоді як насправді, оця діалогово–полемічна гра учасників «у прогнозування», прикриваючись начебто плюралізмом, відбувається не так для встановлення істини, як для самої гри.

І хоча гра відбувається в інформаційному просторі ЗМІ, а глядачі (слухачі, читачі) відповідно сприймають це як розвагу, як таке собі шоу, вони поступово звикають до того, що дійові особи і виконавці цієї гри не лише в теле чи радіостудії, а й в урядових, парламентських та інших високих апартаментах мають право продовжувати цю веселу гру. Гру «в управління державою».  

А в такому «форматі» вже не так важливо, хто говорить правду, бо тоді вже йдеться не про правду, а про те, хто краще «зіграє» свою роль у цьому шоу, тобто хто емоційніше і артистичніше переконає публіку в тому, що саме він – саме оцей «експерт» – має рацію.

Та й самим «акторам» – усім цим шуфричам, кисельовим, стецівим, чечетовим, богословським, симоненкам, мірошниченкам, чорноволам тощо – вочевидь добре грається у такому шоу. З того, як вони себе поводять, що говорять і як говорять, можна зробити висновок, що мабуть вони вважають себе героями спектаклю, в якому вони дуже подобаються глядачам. Мабуть їм так «здається».

У кожному разі, вони прямо зі шкіри лізуть, намагаючись якомога витонченіше й дошкульніше зачепити ненависну їм лідера БЮТ, абсолютно не турбуючись про аргументацію, не маючи жодних підстав для своїх тверджень, а особливо – для чорних пророцтв на майбутнє.

І при цьому вони нічим не ризикують. Бо хто там із глядачів (слухачів, читачів) документально фіксуватиме їх «пророцтва», щоб потім порівняти з наступними подіями та фактами і схопити за руку банальних брехунів і провокаторів? В тому числі брехунів і провокаторів, які приховуються за іміджем журналістів, фахівців з права, експертів з політології чи недоторканних політиків.

А треба було б спіймати на слові й схопити за язик такого «пророка» та спитати його: За чиї тридцять срібняків ти так старанно намагаєшся вимазати брудом добре ім’я іншої людини і при цьому плюндруєш власну совість?

Як типовий приклад таких численних старань, варто тут процитувати лише один фрагмент із висловлювань відомого автора, який, маючи звання «Заслуженого журналіста України», лауреата кількох конкурсів і премій за правозахисну діяльність, досвід публікацій у понад 70 виданнях та вищу відзнаку НРУ «За заслуги перед українським народом» ІІ ступеня, оприлюднив 2 березня 2006 року на першій сторінці всеукраїнського тижневика такі «перли» свого пророцтва:

«Юлія Тимошенко вже давно страждає манією величі. Думає, що зі своїми 15 відсотками підтримки здебільшого ошуканих людей вона знову зможе стати Прем’єр–міністром. Я вже об’їздив шість західноукраїнських областей і знаю, що люди її не сприймають.

Щодо нашої партії, то ми стали в певному сенсі заручниками великої війни, яку БЮТ веде з «Нашою Україною». А ще Тимошенко боїться, що в парламенті Пора–ПРП і блок Костенка–Плюща будуть перешкодою для її ймовірної коаліції з Януковичем. Цим вона першою завдає удар по майбутній «помаранчевій коаліції», по створенню майбутнього «помаранчевого уряду».

А взагалі Тимошенко і мораль – несумісні поняття. Я не думаю, що її вчинок негативно вплине на передвиборні позиції Пори–ПРП чи блоку Костенка–Плюща. Навпаки, коли люди бачать, як Юлія Тимошенко нехтує «ідеалами Майдану», то це їх відштовхує».

Отаке воно пророцтво. Пророцтво, з претензією на такий високий рівень поінформованості «експерта», що він тут виступає не лише як журналіст, а й як психіатр, який впевнено ставить діагноз щодо манії величі, як телепат–екстрасенс, котрий знає, про що думає об’єкт його неприхованої ненависті й чого вона боїться, як фахівець з питань моралі, як соціолог, котрий дає оцінку електоральним настроям в кількох областях України, як астролог й, звичайно, як видатний стратег у галузі ведення політичних війн.

Як з цього приводу сказано у класика: «Страшне перо – не в гусака»…

Не називаю цього видання (а тим більше – імені автора) лише тому, що шкода цього тридцятишестилітнього чоловіка, який, можливо, колись подорослішає і засоромиться цих своїх огидних і несправедливих звинувачень.

Звинувачень у формі нині так популярних «пророцтв» та ще й на адресу людини, яка абсолютно не заслуговує на таку вбивчу характеристику, а тим більше – з боку заслуженого журналіста. Журналіста, чий авторитет мабуть вплинув на волевиявлення певної частини виборців, а отже завдав не лише моральної, а й політичної шкоди.

Причому, шкоди не лише одній людині, а й всьому суспільству.

На жаль, наведений приклад є досить типовим. І як після цього не згадати про визначення журналістської професії, як другої продажної?

У мене є конкретна пропозиція. При всій моїй величезній повазі до журналістів і до журналістики, пропоную і вимагаю заборонити використовувати припущення, як таку собі безвідповідальну «аргументацію» у виступах тих, хто користується правом публічного висловлювання своєї точки зору. Пропоную всім журналістам і тим, кого вони залучають до виступу, спиратися не на припущення («мені здається»), а лише на документальні факти.

Зрештою, це вимога, яка стосується не лише учасників інформаційного поля, а й всіх людей, бо це є елементарне правило етики, правило поведінки кожної чесної, а отже моральної людини.

Не забуваймо, що в кожній добре організованій системі працюють методи і факти, а в погано організованій – характери і припущення. Бо там, де працюють припущення, там вже не можуть працювати ані закони, ані елементарні правила співжиття.

До речі, чи ви помітили, що Юлія Тимошенко завжди приходить до радіо– чи телестудії з товстою текою документів? А потім, відповідаючи на запитання ведучих, вона цитує ці офіційні документи, а не займається припущеннями.

На жаль, в Україні ще багато таких, котрі своїми характерами і припущеннями намагаються споганити життя суспільства, навішуючи макарони брехні на вуха довірливих громадян.

 

 

Віталій КОРЖ,

народний депутат України

 (фракція БЮТ)