Україну вели до кризи давно, послідовно і неухильно.

Точка зору

Україну вели до кризи давно, послідовно і неухильно.

Бо економікою не повинні керувати неуки і злочинці.

У дивовижний час живемо. У життя входить нове покоління, котре здатне прочитати Шекспіра в оригіналі, проте так само, як і нинішнє привладне покоління, воно не дуже уявляє собі причини і наслідки системної кризи у власній Батьківщині, а поготів – шляхи виходу із цієї хвороби.

Та що вже вимагати від молоді, коли й посивілі мудреці наші товчуться на місці, кожен по-своєму усвідомлюючи однакову для всіх реальність.

Воно й логічно. Бо так само, як наші керманичі перетягували ковдру повноважень кожен на себе впродовж сімнадцяти років, потихеньку нагромаджуючи особисті статки під подекуди цікаву полеміку на тему розбудови України, так і «приїхали» туди, куди торували дорогу – у кризу.

Хоча по-правді, «приїхали» не стільки керманичі, скільки ми – простий люд.

Адже відомо, що коли в державі згортається власне виробництво для створення ринкової ніші виробам імпортним, а інженери-конструктори, верстатники-росточувальники та слюсарі-інструментальники вимушені ставати торговельниками з перепродажу цього імпорту на базарі, натомість зростає попит на бухгалтерів, юристів, менеджерів, консультантів з реклами і франчайзінгу та інших офісних працівників фінансового «сервісу» за межами виробництва, а вищі навчальні заклади замість інженерних спеціальностей починають масово готувати політологів, соціологів, культурологів, психологів та їм подібних «базікологів», то на таку Націю безумовно чекатимуть сумні перспективи.

Зауважу, що цей процес трансформації національного господарства з економіки виробничої на перепродувальну відбувався не сам по собі. Цим процесом управляли. Управляли політики, керівники держави.

Всесвітньо відомий економіст, дипломат, державний діяч, академік Олег Білорус у передмові до книги Євгена Ґолибарда «Організаційно-господарча перебудова промислового підприємства», виданій ще 1991 року, якраз перед набуттям Україною незалежності, чітко сформулював принципове правило управління:

«У добре організованій системі працюють наукові методи з врахуванням інтересів всіх осіб на основі фактів, натомість в погано організованій системі працюють характери керівників у їх інтересах на основі суб’єктивних оцінок і припущень».

Отже, або методи аналізу фактів у суспільному інтересі, або характери і припущення в інтересах вузького кола. Таким чином, випереджаючи час, відомий фахівець з проблем глобалізації подав тоді це правило як попередження і програмну настанову.

Це попередження прозвучало тоді, як чітка альтернатива в точці вибору шляхів руху України: або чітке визначення стратегії розвитку національного господарства в інтересах суспільства на основі моралі, або створення системи беззаконня шляхом привласнення суспільних ресурсів вузьким колом осіб.

Нині вже очевидно, що впродовж 17 років Україну вели керманичі, переважна більшість яких не володіла фундаментальними і сучасними знаннями про економіку. А тому, набравши прискорення руху у хибному напрямку від «мотора» характерів політичних керівників і їх вимог на основі припущень і суб’єктивних оцінок, Україна залишила десь далеко позаду мораль, наукові методи і людей науки.

Згадуючи людей науки, я маю на увазі зовсім не тих осіб із дипломами кандидатів, докторів, званнями професорів та академіків, котрі ці ступені та звання нині носять як генеральські зірочки на погонах, так і не навчившись стріляти чи ходити по компасу.

Маю на увазі тих науковців, хто професійно володіючи мистецтвом раціонального управління економікою, був відкинутий на маргінес, щоб не заважали «характерам» вільно рухатись по шляху нахабної прихватизації й так званого первісного нагромадження капіталу, під час якого кримінальна діяльність набула поширення і характеру легальної діяльності.

А щоб створити в масах «пересічних» українців ілюзію використання методів ринкової економіки, вітчизняні прихватизатори посилалися не на досвід Польщі, яка впевнено посувалася шляхом реформ, долаючи труднощі власних помилок, а на досвід Росії. Росії, яка тим часом поступово інфільтрувалася в економіку і політику нашої держави своїми комерційними структурами і агентурою, створюючи осередки впливу і дестабілізації не лише в інформаційному полі, а й в органах державного управління.

Нинішні «танці» навколо виходу з кризи є послідовним продовженням тих самих тенденцій, коли брак методів та ігнорування фактів у черговий раз виводить на авансцену суспільного театру політиків-крикунів, здатних лише демонструвати характер.

Уряд під керівництвом Юлії Тимошенко, як тільки може, в несамовитих умовах постійного організаційного і психологічного деструктивного тиску, намагається латати дірки в економіці держави, а впливові політики, продовжуючи гру у сумнівну демократію, товчуться на місці й ще активніше перетягують на себе ту саму ковдру впливу на господарчі процеси.

Не треба посилатися на світову кризу. Не треба, бо ця господарча хвороба має в кожній країні свої симптоми і свою «клінічну картину», що підтверджується індивідуальністю застосовуваних методів і засобів лікування економіки в кожній країні.

Зокрема в науково-технічно, виробничо і фінансово розвинутій Японії запропоновано простий спосіб зрушення національного господарства з мертвої кризової точки. Держава бере кредит МВФ і ділить його на всіх громадян. Кожен японець отримає від держави 125 доларів (в перерахуванні на йєни) і на ці гроші повинен купити будь-які вітчизняні товари.

Таким чином японська нація солідарно «запускає» маховик вітчизняного товарно-грошового обігу, причому, не якогось там знеособленого (загального), а саме власного вітчизняного (національного, внутрішнього) господарства.

Такий простий методичний прийом є достатньо ефективним, позаяк в Японії існує розвинутий і досить збалансований вітчизняний ринок, на якому переважають товари саме японського виробництва. Отже японці мають можливість автономізуватися від світової кризи, задовольняючись необхідним оптимумом, без жодних суспільних трагедій.

Можливості застосування подібного підходу розглядають також в країнах Скандинавії, де політична стабільність, яка базується на ментальному фундаменті традиційної стриманості й громадянської злагоди людей півночі, дає можливість урядам у будь-який момент автономізувати економіку, перевівши стрілку на колію мінімальної самодостатності.

Чи можливо застосувати подібний метод в Україні? І так, і ні.

Винятково сприятливі природо-кліматичні умови, великі площі родючих земель і величезний ринок робочих рук, здавалося б, мали сприяти запуску українського маховика, особливо враховуючи постійно зростаючий попит на світовому ринку харчових продуктів, але…

Але куди підуть українські громадяни зі своїми 125-ма доларами (тобто 1125 грн.)? Якщо, звичайно, до кожного з громадян «дійдуть» ті гроші в умовах суцільної корумпованості…

Підуть у супермаркети купувати імпортні товари, активізуючи виробництво і товарообіг зовсім НЕ вітчизняного походження і НЕ в українських національних інтересах. Бо український сектор в українській економіці є надто малим для збудження загальнонаціонального господарчого механізму.

До речі, хто зараз може сказати, яку частку нині має на вітчизняному ринку національний виробник загалом, і державний (керований державою) зокрема? Бо якщо сектор керований державою через відповідні галузеві міністерства становить лише 50%, тоді чому Кабмін має відповідати за всі 100%?

А хто в нинішній системі досконало побудованих корупційних схем відповідає за приватний тіньовий сектор – цю ракову пухлину в національному господарстві?

Показово, що керівники-власники саме приватних підприємств виставляють мітингувати перед Кабміном своїх безробітних працівників, щоб вони вимагали від держави вирішити проблеми цих власників.

Перехід у приватний сектор – це великий ризик, але передусім – велика спокуса швидко збагатіти, маючи в руках всі важелі управління виробництвом і фінансами. Так от, щодо збагатіти, – заперечень не буває. Але коли раптом настає отой факт ризику, на який свідомо наражався підприємець йдучи у приватне плавання, тоді – ой-йой-йой, гвалт, спасай мене, державо!!!

А де твої обов’язкові резерви «на чорний день», де отой «загашник», який в будь-якій ситуації допоможе тобі пережити хворобу «на малих обертах», не втративши довіру клієнтів і зберегти власний колектив працьовитих фахівців?

Ти що, вчора народився і не знаєш, що працюєш в ринковій системі, тобто системі постійних змін попиту і пропозиції? Не знаєш, що врешті життя має обов’язкові повороти долі, до яких треба бути готовим кожному, а підприємцю – особливо?

Чи тебе не вчили, що перманентні кризи – це як періодичні епідемії грипу? А може ти не вчився, а тільки купив диплом? Нині це модно: від рефератів, курсових, дипломних і аж до дисертацій та звань академіків… Об’яви – на кожному стовпі.

Мабуть все таки знав. Знав, але все одно «набирав темп», хапав кредити, наражаючись на ризик, щоб тільки все одразу – «хата», авто і «все як у людей» – імпортне, з євроремонтом, євробудівництвом…

Далеко не всі наші громадяни ставили собі просте, але дуже важливе запитання: а скільки нашого товару має бути в нашій країні? Тим більше, коли йдеться про елементарні харчі. У нас що: корови не дояться, свині не ростуть, землі мало? Так ні – завозь із-за кордону якусь «курятину», фрукти і овочі, якщо не з Китаю, то з Єгипту... Чому і навіщо це?!

Процитую ще один фрагмент із іншої книжки Євгена Ґолибарда «Що і як реформувати», виданої 1995 року:

«Зовнішньою причиною зростання цін на товари є імпорт. Ця причина має кілька негативних наслідків.

По-перше, імпортні товари несуть у собі інші пропорції в системі оплати праці. Трудящі інших країн, як правило, мають набагато вищу зарплатню, а тому їх товари вартісніші.

По-друге, митний бар’єр держави, через який проходить товар, дозволяє державі отримувати мито (тобто податок кордону), латати дірки свого бюджету, але за рахунок підвищення цін на ці товари для нас.

По-третє, при наявності на внутрішньому ринку імпортних товарів, вітчизняні продуценти намагаються зменшити розрив між цінами на свої товари і імпортними, а тому відповідно піднімають ціни на вітчизняні і навіть кількісно зменшують виробництво при тому ж самому обсязі реалізації у вартісному вимірі. Тоді ціни знову підвищуються і багато підприємств-продуцентів опиняються на межі закриття.»

Це було надруковано у першій половині 90-х років, але хіба це не нагадує подій із відомих нам нещодавніх вітчизняних реалій?

Або виробляй своє дешеве, або вирішуй проблему «виробляння» валюти для купівлі дорогого чужого. Якщо відмовляємося від використання сучасних методів створення новацій, а отже від розробки та виготовлення власних сучасних виробів і організаційних рішень, то треба десь взяти валюту для закупівлі імпорту.

Валюту можна «виробити» лише трьома способами: а) поїхати заробляти в зону використання валюти (4 млн. українців так і зробили); б) продавати за валюту наші національні багатства; в) брати валютні кредити, які потім треба повертати з відсотками.

Як бачимо всі три способи є ризикованими. Вони збіднюють економіку, але нажаль, лише вони застосовуються в нашому господарстві, бо наші керманичі відмовились від використання інтелектуальних можливостей українців для створення вітчизняних сучасних якісних виробів у національних інтересах.

Нинішню кризу інфіковано в Україну давно. Інфіковано в процесі тривалої діяльності спочатку так званих СП, потім – ФПГ, а нині ще й глобальні процеси «додали куті меду».

Ну добре, нехай певна частина імпортних товарів – зокрема побутової техніки – упродовж якогось першого періоду може бути кращою ніж вітчизняні. Але навіщо мало не всю економіку (і навічно?!) переводити на імпорт?

Згадаймо, як встала на ноги Японія: з початку 60-х почала скуповувати патенти, створила власні науково-проектні структури в усіх корпораціях і державних інституціях, творчо використала нині відомий у всьому світі комплекс методів функціонально-вартісного аналізу (Laurence D. Miles. Techniquse of Value Analysis and Engineering) для економізації всіх виробів і послуг, внаслідок чого на початку 80-х стала панівною на світових ринках, тримаючи в руках половину світових кредитів(!).

І все це – виключно за рахунок розвитку власного виробництва і внутрішнього ринку. Саме внутрішній ринок став базою і відправною точкою для економічної експансії Японії у світі. Дещо пізніше і в менших масштабах цей досвід використала Південна Корея, а в деяких галузях – наша сусідка Польща.

Бо внутрішній ринок – це поняття не лише господарче, а й ментальне. Воно стосується не лише організації економіки держави, а передусім – способу мислення. Способу мислення кожної окремої особи і всієї Нації.

Якщо Нація і кожен її член усвідомлює, що найголовнішим, найважливішим і найневичерпнішим ресурсом людини є її власний розум (а тим більше – колективний розум Нації), тоді не шукає кредитів за бугром, а мобілізує мозок (мізки!) Нації.

Люди добрі! Адже все, що вже створено людством, воно буквально «вийняте» з голови! І все що буде створено, це буде спочатку при-ду-ма-но!

Чи може українці дурніші ніж японці, а тому не здатні придумати (якщо вже забули), як треба реалізувати на практиці оце «свій до свого по своє»? Чому використання цього відомого галицького гасла має краще виходити у японців, ніж у його авторів?

Причина настільки ж банальна, наскільки вона корупційно-кримінальна: своє виробництво (від наукової розробки і проектування до випробувань готової продукції та її реалізації) знаходиться під пильним оком тисяч людей, а імпортний контракт з його «комерційною таємницею» щодо розпродажу національних багатств – це справа двох людей по обидва боки кордону («А всє другіє вопроси ми порєшаєм…»).

Тому імпорт – це, крім всього іншого, спосіб швидкого і безпосереднього збагачення окремих і небагатьох за рахунок опосередкованого і тривалого збіднення багатьох. Імпорт – в постсовєцьких умовах – це двигун корупції.

Україна з її недостатньою часткою власного виробництва, наразі залишається надійним ринком збуту імпортних товарів, а отже мільйонери надалі багатітимуть по обидва боки українського кордону. І відповідно, залишатимуться безробітні, як логічний наслідок заміщення товарів вітчизняного виробництва (тобто НЕвиробництва) товарами імпортними.

Така економіка абсурду, існуючи впродовж тривалого часу, не мала і не могла мати перспектив. Гратися з вогнем на бочці з порохом, звичайно можна, але сумний наслідок гри – це лише справа часу.

Тому не треба зараз вірити керманичам-невігласам, які перед кожними виборами будують вилами по воді прожекти про повернення наших закордонних заробітчан на Батьківщину, проливаючи крокодилові сльози з приводу нещасної долі сучасних остарбайтерів, що покинули в Україні своїх жінок і голодних дітей.

Та які там остарбайтери?! Якщо не враховувати підвищення соціальних стандартів і відповідних заходів, що їх здійснив уряд Ю. Тимошенко в 2005 і 2008 роках, держава впродовж 17 років не зробила нічого суттєвого навіть для тих, хто нікуди не виїхав, а намагається в цій державі працювати.

У людей була надія на 5 млн. робочих місць, обіцяних В. Ющенком в його програмі «Десять кроків назустріч людям». Відомо: не зробив жодного. І вже не зробить.

Світова криза тут ні до чого. В умовах України вона стосується передусім бізнесменів-власників гірничо-металургійного та хімічного комплексів, які працювали на зовнішній ринок, тобто заробляли собі на стороні й частково сплачували в Україні податки зі своїх прибутків.

Через корупційні схеми вони прихватизували для власного збагачення загальнонародну власність, створену потом і кров’ю кількох поколінь, поставивши сотні тисяч робітників в залежність від світової кон’юнктури, «запаковуючи» свої рахунки в офшорах, але практично нічого не роблячи для модернізації й підвищення конкуренційності та самодостатності цих підприємств.

А нині ці мільярдери і їхні «рупори» найбільше галасують, водночас виставляючи себе єдино вірними «професіоналами». Хлопці непогано влаштувалися…

Як нам нині виходити з кризи?

Передовсім, – заспокоїтися, не панікувати і всім суспільством через ЗМІ ухвалити мораторій на катастрофічні прогнози і чорні припущення. Не можемо собі нині дозволити гратися у «А що, як…», бо вигребти з багна на чисті води можемо лише тоді, коли будемо гребти всі й в одному напрямку.

Для юридичних осіб замість податку на прибуток треба ввести одну норму єдиного податку від обсягу реалізації: 10% – до бюджету державного, 10% – до місцевого. Всі інші податки треба скасувати на термін двох років. Розподіл сум податків по напрямках фінансування витрат (в пенсійний фонд, страховий, інноваційний, стабілізаційний тощо) і відповідні перерахування повинні виконуватися банками самостійно за місцем розрахункового рахунку підприємства (організації) на підставі існуючої структури розподілу податків.

Зарубіжний досвід треба використовувати лише з позиції принципового правила управління. Тобто характери повинні підпорядковуватись раціональним рішенням на основі методів аналізу фактів, а припущення взагалі не можуть враховуватися в суспільному інтересі.

Треба пам’ятати, що формальним зовнішнім носієм кризи був долар США, тісно пов’язаний із американською системою господарювання, із її традиційно ризиковою, кредитозалежною системою організації життя. Системою, в якій під оманливим гаслом «Гроші роблять гроші!» значна частина фінансових потоків оберталася по власних орбітах, незалежно від виробництва і ринку товарів.

Цю систему США розповсюджували на цілий світ в процесі глобалізації, маючи прибутки від довірливих неуків. Внаслідок цього від кризи найбільше постраждали саме ті країни, які, надто обмеживши своє виробництво для власного споживання, втягнулися в міжнародні кредитно-фінансові спекуляції.

Треба терміново прийняти Закон «Про прискорену процедуру (впродовж двох тижнів) реєстрації приватних підприємств із загальною чисельністю працівників до 10 осіб», заздалегідь на користь підприємців встановивши в цьому законі санкції, які автоматично накладаються на чиновників, з вини яких цей закон порушено.

Треба терміново прийняти Закон «Про безоплатне надання наділів землі (з розрахунку одного гектара на одну сім’ю) для створення хуторів і освоєння виробництва на вільних площах сільськогосподарського призначення».

Цим законом передбачити, що родина володіє землею лише за умови самостійного господарювання і аграрного використання землі, без права її перепродажу, але з правом передачі у родовий спадок (Проект «Родова садиба»). А також терміново відновити систему сільської кооперації.

Між іншим, селяни, з якими регулярно зустрічаюся в моїх поїздках на виборчий округ, живо обговорюють стан справ у їх господарствах, але я не почув жодних закидів на адресу Кабміну. Люди не нарікають на кризу, а шукають шляхи самотужки виходити з неї. Вони нічого не вимагають, а лише пропонують.

Земля-матінка не бажає знати що воно таке корупція і не зважає на мильні бульбашки політиканів-окозамилювачів. Вона щедро збагатить врожаєм і нагодує всіх – грішних і праведних, неуків і освічених.

Серед освічених хотів би звернути увагу на Ігоря Скляра з Харкова, який пропонує організувати дійовий інструмент наповнення бюджету – державну товарно-інформаційну біржу, яка водночас стане важливим чинником у подоланні безробіття. Він вважає, що держава повинна формувати фінанси не за рахунок вигадування нових податків, а шляхом створення державних підприємств, в яких праця творчих колективів створить дохід, достатній для того, щоб забезпечити прожитковий мінімум всім своїм громадянам.

Так, в перспективі, рано чи пізно держава мусить повернутися лицем до творчих колективів і методів економізації (Value Analysis and Engineering) в інтересах всіх членів суспільства.

Здавалося б, державні діячі (а передусім – президент і парламент) повинні прислухатись до численних пропозицій, що надходять нині звідусіль на тему виходу з кризи. Але в цю кризу нас так довго, так старанно і так послідовно заводили керманичі із совдепівськими методами управління, самопринизливою ментальністю і антиукраїнськими настроями, що вже не видно можливостей реформуватися верхам, коли знизу вже пахне революцією.

Щоб гребти всім і в одному напрямку, потрібна суспільна злагода. На жаль, дотеперішні чільники України вже так потужно розхитали корабель, що команда не слухає ані капітана, ані боцмана, ані старшин…

Віталій КОРЖ,

народний депутат України,

канд. економ. наук