Голос народу

Голос народу

Народних обранців криза не стосується?

У моїй депутатській пошті побільшало листів, що їх зміст можна було б узагальнити питанням винесеним у заголовок цього матеріалу.

Один з моїх постійних дописувачів із Ріпкинського району Чернігівщини, пан В. Кононенко, наводить приклад колишнього прем’єр-міністра Латвії, котрий нині, у зв’язку із кризою, звернувся з пропозицією зменшити собі пенсію до рівня середньої по країні. Мовляв, соромно отримувати привілейований дохід, коли більшість людей потерпає від нестатків і безробіття.

Отож мій дописувач «переводить стрілки» на народних депутатів України і пропонує, щоб особи, добре відомі з участі в різних «шустерних свободах» та інших політичних телешоу, підтримали ініціативу заслуженого пенсіонера Латвії.

Тим більше, що як пише В. Кононенко, – «Сьогодні хліб в Ріпках знову подорожчав на 30 копійок і нині коштує 3 грн. 20 коп. Хай вже подорожчали імпортні товари, куплені за валюту. А до чого тут хліб?

Бідні селяни виростили рекордний врожай, за копійки його продають, а хліб росте у ціні. Де логіка? Звичайний грабунок серед білого дня. (…) У кризі, як і в лазні, всі мають бути однакові, щоб спільними зусиллями із кризи вибратись.»

Слушне зауваження! Тільки от деякі можновладці на місцях «вибираються» досить оригінально, впроваджуючи інші, зовсім не антикризові заходи. Зокрема днями в ряді районів відправлено у двотижневі відпустки «за свій рахунок» половину медиків і всіх працівників культури.

У такий спосіб районне і обласне начальство сподівається відрапортувати «наверх», що немає заборгованості по зарплаті. Просто чудово, як за часів сталінізму: «Нєт чєловєка – нєт проблєм!» Немає зарплати – немає й заборгованості!

От тільки з чого, з яких джерел платитимуть за комунальні послуги і за подорожчаний хліб оці «засвійрахунні відпускники»?

Тут таки інше повідомлення: районна влада закриває шкільний спортзал для відвідування дорослими і дітьми у вечірні позанавчальні години, позаяк немає грошей на сплату за електроенергію.

З одного боку – ніби антигуманно. Але ж, люди добрі, за кожне задоволення треба платити. Цей абсолютний закон ніхто не може скасувати, навіть Верховна Рада. Отже платити треба за оренду спортзалу, за тепло і електроенергію, якщо ми цим користуємося. Бо хтось інший працює на те, щоб було тепло і світло.

А те, що не платили досі, а криза нам вказала на цей прорахунок, то треба робити належні висновки, а не ремствувати з приводу втрати докризових благодійних можливостей.

Якщо відійти від емоцій і спекуляцій, що їх нині вистачає навколо цієї теми, а спокійно зосередитись на реаліях, то дійдемо логічного висновку, що криза – витверезуюча система умов, яка висуває певні вимоги для наведення порядку в організації нашого суспільного життя.

Криза вимагає від нас проведення таких заходів, які повинні відновити баланс між власними ресурсами і їх раціональним використанням, між попитом і пропозицією, між виробництвом і споживанням, між імпортом і експортом, доходами і витратами тощо.

Адже чому виникла криза? Якщо відповісти на це питання без зайвих подробиць, а з принципових позиції, то криза виникла з причини брехні. Виникла тому, що маса брехні перевищила фактичні можливості механізму життєдіяльності суспільства.

Криза – це суспільно-економічна хвороба. В Україні ця хвороба існувала з середини 1990-х років, знаходилась у неявному стані й поступово розвивалася. Розвивалася на догоду владним і привладним «родинам», сформованим в приватних бізнесових інтересах обмеженого кола осіб.

Ця кризова хвороба полягала (й надалі полягає) в тому, що замість збалансованого товарно-грошового механізму, побудованого на фундаменті самодостатнього внутрішнього ринку із залученням інтересів всіх членів суспільства, в Україні використовується кланово-олігархічна модель управління державою з одночасним обмеженням можливостей місцевого самоврядування.

Криза вилізла як шило з мішка, коли зменшення попиту на експортні поставки відповідно зменшило доходи бюджету, а «серцева недостатність» продуктивно-виробничої частини внутрішнього ринку не була здатна заповнити вакуум.

На мій погляд, однією з причин такої ситуації є принципове збереження архаїчної постсовєцької моделі управління господарством України. Моделі, яка створена шляхом перенесення совєцької адміністративної піраміди в ринкові умови. В результаті – значна частина економічних важелів знаходиться в приватних руках, з їх корпоративними інтересами, що часто-густо суперечать інтересам держави і народу.

Криза в Україні – це наслідок слів і вчинків не лише тих сотень нинішніх мільярдерів, хто не дуже тримаючись правди, совісті й порядності, хапав, крав і прихватизовував, а й тих мільйонів наївних та лінивих розумом «пересічних» громадян, котрі досі вірять словам пишномовних політиканів-прихватизаторів, а не фактам їх «роботи».

Так, це очевидна правда, що засідання українського парламенту в нинішній кризовий період часом ще більше нагадують балаган. Але подивіться й дослухайтеся уважніше до цього дійства. І тоді зрозумієте, що попри емоційне протистояння і загострення дискусії, відбувається чимдалі чіткіше розмежування між тими, хто тримається правди, та тими, хто цю правду намагається замазати і спотворити брудною фарбою брехні.

Наприклад, виступає один із чільних представників так званої «опозиції» і в надцятий раз повторює ту саму заяложену мантру: все дуже погано, далі буде ще гірше, бо нинішній Уряд непрофесійний, а от ми – регіонали – професіонали, а тому дайте нам владу і ми вас виведемо з кризи.

За ним виступає бютівець А. Шкіль і цілком резонно зауважує: панове регіонали, якщо знаєте, як вийти з кризи, то подайте свою програму виходу з кризи, чи бодай пропозиції на цю тему. Не лякайте народ, не пророкуйте погіршення, а подавайте конкретні проекти! Чи може вважаєте Україну чужою для себе державою і радієте, якщо буде гірше?

Пропонуйте, бо інакше ваші обіцянки – це лише кіт у мішку, а реально вам йдеться про те, щоб знову сісти біля державних ресурсів і знову прокручувати антиукраїнські афери на кшталт «РосУкрЕнерго» чи «Венко Прикерченська», як це було в 2007 році за попереднього уряду.

І таких прикладів загострення протистояння у Верховній Раді між істиною і неправдою наразі стало ще більше ніж у минулому році, коли парламент дуже часто бував заблокований і не працював взагалі.

Тому бачу в нинішньому внутрішньополітичному протистоянні певні позитивні тенденції. Бачу їх також в тому, що чимдалі більше прозрівають виборці, котрі в листах, соціологічних опитуваннях, інтерактивному спілкуванні на радіо і телебаченні починають глибше розуміти причини цього тотального безладу в країні, що його в народі називають «балоганом», головним завданням якого є формула, проста як картоплина: «Роби бедлам, доводь до абсурду і все вали на Уряд Ю. Тимошенко!»

Абсурд – очевидний: понад 70% промисловості, аграрного сектора та інфраструктури знаходиться в приватних руках олігархів та їх підручних.

Але провину за результати свого приватного господарювання, за те, що вони нині зупиняють виробництво і виганяють людей на вулиці, ці приватні власники (професіонали!) перекладають на Кабмін, та ще й вимагають бюджетних грошей на підтримання на плаву їхніх приватних підприємств за державний (тобто за наш з вами) кошт.

А тут – весна. І знову традиційне, ще з комуністичних часів, а нині освячене олігархічною командою «вєсєннєє наступлєніє трудящіхся». Зарплату цим «трудящімся» олігархи не платять, проте, як повідомив радіослухач із Харкова, пропонують по 80 гривень на день за участь в акціях протесту в Києві перед Кабміном.

І важливо не те, проти чого протестуватимуть безробітні, а те, для вигоди чиїх «спонсорів» потрібні ці акції протесту.

Отож і робіть висновки. Бо брехня – це також категорія економічна, цілком конкретна, яка має свою вартість. Причому, брехня має дві прямо протилежні вартості: одну – для тих хто її виробляє і пускає в обіг, але зовсім іншу для тих, хто її споживає.

Бо ті, хто бездумно «ковтає» брехню, дають заробляти на брехні її авторам. Багато хто з тих, хто повірив (і, на жаль, продовжують вірити!) брехунам, нині потерпають від нестатків і безробіття.

Саме брехливий бізнес і бізнес на брехні стали головною причиною кризи в Україні. Взяти хоча б, для прикладу, масштабну фінансово-банківську аферу, що од грудня продовжується за активної участі Національного банку…

На закінчення, повертаючись до запитання в заголовку цього матеріалу і звертаючи це запитання до мене особисто, відповідаю: вже кілька років поспіль (а тим більше – не чекаючи заклику колишнього прем’єра Латвії), майже всю свою депутатську заробітну платню я віддаю з благодійною метою на потреби людей.

Справа ця делікатна, а тому не можу нікого закликати використовувати мій досвід. Кожен вирішує сам.

Хоча, звичайно, ті хто мають не лише свої шахти, заводи і пароплави, а й вілли у Середземномор’ї, ті можуть собі дозволити більш широкі благодійні жести…

Віталій КОРЖ,
народний депутат України
фракція БЮТ