Газ – це привід. Суть – в позиції громадян України: патріотичній або антиукраїнській.

Енергозалежність

Верхня частина айсберга

Газ – це привід. Суть – в позиції громадян України: патріотичній або антиукраїнській.

День 13 січня 2009 року став значущою віхою в новітній історії Української Держави. Саме того дня з трибуни Верховної ради України устами народних депутатів Сергія Соболева (фракція БЮТ) і Тараса Стецьківа (фракція НУ-НС) на підставі документально обґрунтованих фактів було чітко викладено суть енергетичної проблеми в контексті міждержавних стосунків України з Російською Федерацією.

А суть її така:

Впродовж 2006-2007 років лише кілька осіб у вищому керівництві держави знали про справжні параметри, ціни й розрахунки, а головне – маршрути фінансових потоків стосовно енергопостачання, зокрема й за газ з російської труби. І ці особи мають пряме відношення до організації і проведення фінансових афер. Тоді як громадянам України навішували локшину на вуха брехливою пропагандою про «братню» Росію.

Правду про величезні фінансові афери на енергетичному ринку почав відкривати Уряд на чолі з Ю. Тимошенко, коли прийшовши до влади, раптом, на початку січня 2008 року, виявив, що попередній уряд так званих «професіоналів» під керівництвом В. Януковича залишив Україну з боргами, які складали майже 10 мільярдів гривень!

Тоді ж, всупереч запевненням В. Януковича і М. Азарова, виявилося, що станом на початок 2008 року в українських газосховищах фактично знаходився газ обсягом близько 20 мільярдів кубів, який належав не Україні, а приватним компаніям, тісно пов’язаним з Росією: „РосУкрЕнерго”, „Укргазенерго” і РАО „Газпром”. Тоді як українського газу там було лише близько 3 млрд. м. куб.

Україна вступала в 2008 рік без будь-яких гарантій пережити зиму, але саме тоді, на чолі з В. Януковичем, всупереч Конституції, було сформовано так званий опозиційний уряд, який, за підтримки Секретаріату президента, почав активно нападати на діючий Кабмін, постійно звинувачувати його у непрофесіоналізмі.

Уряд Юлії Тимошенко впродовж 2008 року повністю розрахувався за газ з російської труби і впевнено вступив у зиму із запасом, маючи у вітчизняних газосховищах 16 млрд. кубів газу, який повністю належить державі. Україна нині забезпечена власним газом до кінця зими.

Крім того, Уряд Ю. Тимошенко добився, що на сьогоднішній день рішеннями суду України визнана угода 2003 року, яка безпосередньо прив’язувала ціну на газ до ціни на транзит газу.

На жаль, багато фінансових і майнових маніпуляцій (і прямих махінацій!) здійснюються за підтримки і під прикриттям Секретаріату президента України, всупереч позиції Уряду. і з порушенням монопольного законодавства України.

Сьогодні вже відомо, 75 відсотків вартості обласних газових компаній в Україні належать одній людині (що є прямим порушенням антимонопольного законодавства). Вони належать співвласникові «РосУкрЕнерго» і «Укргазенерго» пану Дмитру Фірташу, фінансові інтереси якого тісно пов’язують з паном Віктором Ющенком.

До самого останнього дня, до 31 грудня 2008 року, під час українсько-російських переговорів, російська сторона відмовлялася підписувати контракт на постачання газу в Україну, посилаючись на нібито борги з боку України. А коли 31 грудня Україна сплатила борги, нам відразу назвали ціну у 250 доларів при незмінній дотеперішній ставці транзиту за газ в Європу по території України.

Причому, Україна досі бере за транспорт російського газу в Європу 1,7 долара за тисячу кубів, тоді як середня ставка транзиту в Європі складає 7 доларів. До того ж, за зберігання свого газу в наших підземних сховищах приватні компанії „РосУкренерго” і „Укртрансгаз” платили од 2 до 8 доларів за тисячу кубів, тоді як в Німеччині цей тариф становить 26 доларів.

Коли члени української делегації нагадали російській стороні про ці факти, з російського боку почали називати ціну на газ для близької і «братньої» України на рівні 413, 450, а пізніше 470 доларів за тисячу кубів газу. Тоді як для «небратньої» далекої Німеччини ціна газу на 2009 рік становить близько 280 доларів за тисячу кубів.

Оприлюднення цих фактів у стінах українського парламенту викликало хвилю обурення депутатів з фракції Партії Регіонів, виступи яких були сповнені злісних інсинуацій, безпідставних звинувачень, перекручень і підозрілих натяків на адресу діючого Уряду, який вони називали непрофесійним, а тому вимагали його звільнення.

Подальше голосування депутатів з ключових питань газової проблеми лише підтвердило давно відомий і очевидний факт небезпечного поділу парламенту України (що є певним відображенням настроїв у всьому суспільстві) на дві антагоністичні частини: патріотичну і антиукраїнську. Цей поділ чимдалі набуває характеру справжнього розколу держави, на догоду північно-східному сусідові.

Бо одна частина громадян України, в національних інтересах Українського Народу, прагне докласти зусиль до побудови Незалежної Української Держави, шукає шляхів розв’язання проблем і створення суспільства Справедливості на основі Правди, Моралі й Фактів.

Натомість інша частина громадян України ностальгує за колишнім СССР, хоче повернення України в «обійми» Москви, а тому фактично не підтримує ідеї і практики побудови незалежної Української Держави, будь-який привід використовує для антиукраїнських виступів, сіє неспокій у суспільстві й активно працює на шкоду національним інтересам України.

Фактично ми маємо в Україні потужний фронт антиукраїнських колаборантів, найбільш активною провідною політичною силою яких є керівний склад Партії Регіонів, що утворили так званий опозиційний уряд, основною формою діяльності якого впродовж ось вже понад року є постійне намагання дискредитувати кожний крок Кабінету Міністрів на чолі з Ю. Тимошенко.

Як бачимо, позиція і дії ПР чітко спрямовані на підтримку прагнень Москви, яка давно і послідовно веде політичну, економічну та інформаційно-ідеологічну війну проти України, використовуючи антиукраїнські настрої та різного роду «громадські організації», як наприклад «Союз советских офицеров», «Русский фронт», «Искра» тощо.

І хоча все це відбувається на очах мільйонів громадян України, багато хто з них не може, не хоче або боїться повірити в цю очевидність. І саме це (тобто те, що дуже часто називають ментальністю, тобто способом мислення) якраз і є найбільшою небезпекою для сьогодення і майбутнього нашої Батьківщини.

Бо якщо ми бачимо очевидну неправду, підступність та несправедливість і при цьому ховаємо голову в пісок, тоді мусимо знати, що потім саме нам прийдеться відповідати за наслідки активної діяльності Зла в нашому суспільстві. Тим більше, що багато хто з наших громадян досі не навчився відрізняти правду від очевидної брехні.

Проблема постачання газу з Росії – це лише частина величезного айсберга ворожості на шляху державного корабля України.

А тому, після того всього, про що ми з вами наслухались про ситуацію щодо енергоносіїв, тепла і холоду, треба вже зробити висновки і переходити до роботи. Отже, які напрошуються висновки і яку роботу треба розгортати.

По-перше, перестаньмо молитися на газ із Росії, а погляньмо на наші власні можливості.

Бо ці багаторічні «молитви» (наприклад, у моїй Чернігівській області) призвели до того, що повністю ліквідовано два потужних торфобрикетних заводи, які забезпечували надійним паливом кілька областей України. Під час тих «молитов» про газ люди вклали величезні гроші у газифікацію, дехто вже зруйнував печі в хатах, а нині нема газу.

І це при тому, що наявні поклади торфу на Чернігівщині надійно забезпечують потреби двох областей на найближчі сто п’ятдесят років. Треба негайно відновити діяльність торфобрикетних заводів, про що я вже б’ю у всі дзвони ось вже третій рік поспіль!

По-друге: перегляд фінансових стосунків з Росією. Ну скажіть, скільки ще треба мерзнути, щоб набратися мужності й рішучості перейняти досвід країн Балтії, їх патріотичну позицію у стосунках з Росією.

До речі, днями отримав пропозицію з Естонії про використання їх досвіду енергозабезпечення, особливо там, де немає газопостачання.

Газово-фінансові справи – це лише один із елементів тиску з боку Москви. Бо постачання російського газу в Україну, транспортування російського газу через територію України, перебування російських військ на території України, російська присутність в мас-медіях України і на концертних сценах, в системі книговидання і книгорозповсюдження, мови і культури, питання НАТО і російської мови в Україні тощо – за цими та іншими напрямками діяльності стоять фінансово-політичні інтереси, в яких перевага і привілеї досі надавалися російській стороні.

А тому По-третє, ліквідація «РосУкрЕнерго» – щодо якого (від самого початку існування цього ганебного утворення) Юлія Тимошенко говорила про його корупційне походження і який на очах у всього світу жирує за рахунок Українського народу – ліквідація цього так званого посередника – це справа нашої національної гідності.

По-четверте: наші власні поклади нафти і газу в Україні. Про ці поклади добре знають в Москві, а президент України робить вигляд, що він про них не знає. Щоправда, шило вилізло з мішка, коли під «омофором» гаранта, уряд В. Януковича в 2007 році провів оборудку з «Венко-Прикерченська». Якби не своєчасне втручання нинішнього Уряду Ю. Тимошенко, то невдовзі Росія продавала б нам наш газ з нашого родовища.

Невеличка брошурка, яка називається «Власних покладів нафти та газу Україні вистачить на сотні років!» – це лише мала частка інформації про вітчизняні енергетичні можливості, які чекають на їх патріотичне використання.

По-п’яте: розвиток малої вітроенергетики. Не треба гігантських проектів і конструкцій! Наприклад, для водогонів і освітлення ферм вистачить перевірених часом старих відомих установок з минулого століття.

По-шосте, виробничий аспект. Щоб повернутися обличчям до самозабезпечення по вищевказаним напрямкам діяльності, необхідно виробляти відповідне устаткування, апаратуру, машини і установки. Отож треба цьому радіти як знахідці у пору кризи і рецесії. Є велика робота для сотень тисяч працівників.

По-сьоме: треба врешті перейти від оподаткування прибутку до оподаткування обсягу реалізації. Адже й їжакові зрозуміло: якщо оподатковується прибуток, то стає вигідним показувати його у найменших обсягах, щоб відповідно платити менше податків. А звідси – й подвійна бухгалтерія, й тіньовий оборот. Натомість обсяг реалізації «трансформувати» набагато важче, адже він контролюється на всіх етапах обороту. При цьому навіть вигідніше для держави зменшити податки, щоб стимулювати підприємницьку ініціативу.

І останнє – Контроль. Навколо реалізації будь-яких добрих і ефективних ідей в Україні практично майже завжди з’являються бажаючі й собі урвати шматочок пирога.

Тому вважаю, що ми всі вже давно визріли для того, щоб нарешті створити в державі Комітет Народного Контролю, надавши йому необхідні повноваження. Зокрема й для того, щоб деякі хитруни не грілися собі під пальмами на далеких екзотичних островах за рахунок того, що ми мерзнемо.

Віталій КОРЖ,
народний депутат України
(фракція БЮТ)