Чому ми товчемося на місці, посуваючись назад?

Тему задали читачі

Чому ми товчемося на місці, посуваючись назад?

Питання, винесене у заголовок, поставив не я. Його поставила у листі до мене група пенсіонерів-патріотів із міста Ужгорода, точку зору яких записав власноручно пан С. Ф. Готько.

Причому, ці чоловіки мають за плечима солідні знання і багатий життєвий досвід. І саме тому не можуть ані зрозуміти, ані погодитись із тим розгнузданим безладдям, безглуздям і безвідповідальністю державних мужів на високих владних посадах в Україні, що не лише ми, а й весь цивілізований світ спостерігає впродовж ось вже понад сімнадцять років поспіль.

Дописувачі поставили мені сім конкретних запитань з проханням відповісти через газету «Голос України», яку вони регулярно читають. А запитання такі:

«1. Чому газета Верховної Ради України (України!) займає таку непатріотичну позицію, коли, прикриваючись принципами плюралізму і демократії, надає сторінки симоненкам, грачам, азаровим і їм подібним для антипатріотичних, антиукраїнських публікацій? Де наша державна патріотична позиція і пропаганда, де оті – по відношенню до національної гідності – «преференції», про які полюбляє говорити пан В. Ющенко?

2. Роз’ясніть нам, чому більшість публікацій, виступів на радіо й телебаченні – це суцільна критика всіх і вся, тоді як дуже мало подається позитивних, патріотичних, оптимістичних прикладів нормальної роботи на благо України. І чому в цьому плані мало чути голоси лідерів української інтелектуальної еліти – В. Яворівського, П. Мовчана, Б. Олійника та ін.?

3. Чому мовчить Президент і СБУ, коли проти України активно «працюють» вітренки та інші проросійські організації, а якийсь Грач забороняє кримським школярам запалювати свічки у пам’ять про Голодомор?

4. Навіщо депутати-законодавці від КПУ і ПР продовжують вперто, провокаційно і демонстративно порушувати законодавство України, виступаючи в українському парламенті мовою іншої держави? Це що – демонстрація їх вірнопідданості Росії?

5. Чому столиця України має такого мера, за якого соромно, що він такий є?

6. Коли нарешті скасуєте депутатські привілеї і недоторканість? Чому син Януковича – мільйонер, та й депутатську зарплату має в розмірі 800 грн. на день(!), а ми, пропрацювавши понад 45 років, маємо по 800–960 грн. на місяць?

7. Доки будемо втрачати нашу національну гідність і принижуватися перед Росією, її трубою, Чорноморським флотом Росії в Україні, претензіями на Крим, нахабством лужкових, затуліних та їм подібних? Коли нарешті насправді почнемо будувати нормальне сьогодення і світле майбутнє України в інтересах Українського Народу?»

Питання гострі й актуальні, а головне, на що звертають увагу автори листа, – вони залишаються актуальними ось вже вісімнадцятий рік поспіль! Треба вже нарешті навести лад у державі й упорядкувати ситуацію в інтересах України та її громадян – вимагають дописувачі.

Подібних листів у моїй пошті досить багато. Отож мушу відповісти, як я розумію нинішню ситуацію та причини, що призвели до неї.

Як відомо, впродовж сімнадцяти років в Україні майже нічого не зроблено в інтересах України і Українського Народу. Не зроблено, бо в цьому напрямі майже нічого не робилося.

Натомість багато зроблено в інтересах совєцько–комуністичної і постсовєцької бюрократії, їх сімей, нащадків і прибічників їх «кола». А серед прибічників вистачає осіб із кримінальним минулим.

Впродовж цих років народилося і виросло ціле покоління нових людей, які не знають, що воно за диво – майнові сертифікати, кожен з яких давав право власникові сертифіката (так було написано на тих сертифікатах і так постійно нагадувала офіційна пропаганда) на отримання однієї п’ятидесятимільйонної частки у процесі приватизації загальнодержавного майна, створеного кількома поколіннями в умовах комуністичної диктатури.

Афера з сертифікатами була першою великою перемогою згуртованої постсовєцької бюрократії: приватизацію для всіх було перетворено на прихватизацію для обмеженого кола «своїх». Тоді як абсолютна більшість так званих «маленьких українців» банально втратили «кожен своє право».

Це був перший етап будівництва корупції у формі державної мафії, довіреним членам якої давалося право створювати власні підприємства, що фінансувалися з державного бюджету.

Справа створення потужної корупційної системи почалася за панування президента Л. Кравчука і прем’єр-міністра Л. Кучми (яскраво «розквітнувши», наприклад, в афері «ЧМП–Бласко») і розвинулася за часів панування президента Л. Кучми. Варто нагадати про трастові афери та афери пов’язані з «Градобанком», банком «Україна», заводом «Авіант», що випускав знамениті антонівські літаки, деякі моделі яких досі виготовляють в Росії за українськими кресленнями і технологічною документацією.

Ця корупційна система набула динамічного вдосконалення у наш час, коли панує відомий фахівець з організації фінансових потоків В. Ющенко з його відомим балоганом.

Досить нагадати про їх нещодавні «досягнення»: сумнозвісну українсько-російську газову угоду із включенням посередника «РосУкрЕнерго», аферу з так званою компанією «Венко Прикерченська», якій, з легкої руки «компанії» Янукович–Ющенко, було майже за безцінь віддано шматок українського нафтогазового шельфу площею 16 тис. квадратних кілометрів(!).

Пам’ятаємо й про заблокування на початку 2008 року урядової програми «Український прорив», у відповідності із якою Кабінет Міністрів України на чолі з Ю. Тимошенко намагався активізувати внутрішній український ринок і, таким чином, унезалежнитись від наступаючої світової кризи.

Звичайно, можна навести тисячі фактів корупції, більшість з яких добре відома і висвітлювалась у засобах масової інформації.

Чого варта хоча б остання аферистична «гра» з курсом гривні на тлі валютної подачки отриманої від МВФ!

Але я нагадав про деякі з них лише для того, щоб звернути увагу на очевидну тенденцію вдосконалення державної злочинності. Тенденцію, що розвивається на наших очах шляхом безсовісного визискування національного багатства великої центральноєвропейської країни в інтересах збагачення купки кланових сімей, з одночасним збідненням цілого народу.

Успішний розвиток цієї тенденції (тобто функціонування і вдосконалення державної злочинності) забезпечується відповідно корумпованими судами, в яких майже не залишилося правосуддя, як такого, і суддів, які дотримуються права.

А щоб остаточно довести ситуацію в Україні до повного абсурду, безнадії, розчарування і безвиході, корумпована влада «забезпечила» нам такі кордони і таку армію, за якими нас вже можна взяти голими руками.

Натомість з’явилася ціла армія придворних політологів, експертів, аналітиків та інших «фахівців», котрі із серйозним виразом на обличчі пояснюють нам, що в Україні все відбувається у правильному напрямку, логічно, цілком послідовно і на щось краще ми (тобто ті «ми», яких наш «гарант» називає «маленькими українцями» – мабуть для того, щоб вважатися великим) поки що не заслуговуємо.

І от із цим останнім твердженням, якщо відверто, то треба, значною мірою, погодитись. Погодитись із тим, що не заслуговуємо. Не заслужили, бо не вибороли. А боротися треба починати з себе.

Адже розвиток і стабілізація корупції, як легітимізованої державою системи централізованої злочинності, є достатньо очевидними для того, щоб всі і кожен міг усвідомити цей діагноз на загальнонародному рівні, зробити відповідні висновки і здійснити належні кроки спрямовані на ліквідацію хвороби.

Здійснити це можна досить просто. Достатньо на чергових виборах зробити ставку на ту по-справжньому патріотичну політичну силу, яка дійсно здатна об’єднати Український Народ на спільній ідеї і вивести Україну з нинішнього глухого кута, куди нас завели всі ці «руки, які нічого не крали».

І от саме тут починаються проблеми. Бо в Україні саме тому офіційно існує близько 190 партій і понад 200 релігійних напрямків, що в українському суспільстві немає спільного, або хоча б зближеного, національно об’єднавчого розуміння того, що відбувається з нами, що чинять з нами і за нашої участі та підтримки.

Не хочу повторювати цей примітив – «Бідні, бо дурні». Вважаю, що ми нещасні через власну безвідповідальність і лінощі, через небажання самостійно, чесно і тверезо оцінювати та усвідомлювати себе: себе – як Націю, себе – як спільноту за місцем проживання, себе кожного – як особу.

Чи насправді заслуговуємо гідного ставлення до себе – як Нації, до себе – як спільноти за місцем проживання, до себе кожного – як особи? Чи ми довели собі й світові, що варті гідного, шанобливого ставлення до себе?

Спробували довести один раз під час Помаранчевої революції, продемонструвавши прекрасний оптимістичний виняток із сумного правила багаторічної нікчемності. А далі? А далі почали молитися на ідола, якого самі собі поставили.

Нещодавно отримав листа зі Львова від пана Юрія Панича, котрий – дуже наступальний у своїх переконаннях – стверджує: «Це Ви виступаєте проти народу, а не Президент! Вибори і тільки вибори!».

Тому мене втішило останнє запитання від групи ветеранів з Ужгорода: «Коли нарешті насправді почнемо будувати нормальне сьогодення і світле майбутнє України в інтересах Українського Народу?» Основою цього запитання є цілком слушне твердження про те, що ще не починали будувати, а отже треба вже, нарешті…

Люди зрозуміли, що досі було багато красивих слів із уст високоповажних ораторів, але державний (національний!) віз стоїть без руху. А головне: вже відомо, хто є брехун. А це вже немало, бо є елементом усвідомлення.

Тому, відповідаючи на запитання ветеранів, можу запевнити, що ми (ми всі, а не тільки начальники в столиці) почнемо будувати нормальне сьогодення і світле майбутнє України в інтересах Українського Народу тоді, коли оце усвідомлення, а особливо усвідомлення власної відповідальності за свою долю і долю Батьківщини стане обов’язковим елементом життя кожного громадянина.

Саме тоді, коли кожен буде переконаний, що від його голосу, поведінки і суспільної позиції залежатиме майбутнє держави і його особисто, тоді народ обере тих, кому насправді можна вірити, хто годен бути партнером для всіх громадян, хто здатен до кінця боротися за Правду і Справедливість.

Щоб обрати достойних нашої довіри, треба вміти взяти на себе відповідальність за наслідки свого вибору. Нам з вами не подобається багато хто з нинішніх верховодів України. Але ж це ми самі посадовили їх у високі крісла, а тому повинні нести відповідальність за їх діяльність!

І тому нинішнє розгнуздане безладдя, безглуздя і безвідповідальність державних мужів на високих владних посадах в Україні – це ніщо інше, як тільки наслідок вибору громадян України!

Коли нині, під час поїздок по селах, виборці звертаються до мене з претензіями подібними до наведених вище, я завжди ставлю конкретне запитання: «Скільки у вас проголосувало за БЮТ?» Кажуть: «Тридцять!» «Добре, – кажу – я готовий вам відповідати і взяти на себе відповідальність на тридцять відсотків. А стосовно відповідальності на інші сімдесят відсотків, звертайтеся до тих, кому ви віддали ці голоси».

Адже сьогодні кожен може зрозуміти просту річ: якби громадяни віддали за БЮТ хоча б 51 % голосів, не було б і половини тих проблем, що їх ми так болісно переживаємо впродовж року. Хоча б тому, що було б прийнято програму «Український прорив». Тоді б було більше чути голоси лідерів української інтелектуальної еліти – В. Яворівського, П. Мовчана, Б. Олійника та інших.

Щоб нарешті насправді почати будувати нормальне сьогодення і світле майбутнє, треба щоб так звані пересічні громадяни України спочатку усвідомили свою відповідальність і зробили висновки з власних помилок.

Віталій КОРЖ,
народний депутат України
фракція БЮТ