Культура і ми

Культура і ми

Слухаючи концерт і думаючи про Україну

Слово культура походить від лат. cultura – обробіток (зокрема землі, рослин тощо); культивувати – вирощувати, випещувати, виношувати, намагатися створити. А звідси й слово культ – обожнювання, поклоніння, огортання любов’ю, прихилення серцем, носіння у думці, серці й душі тощо.

Коли говоримо про культуру, коли вимовляємо це чудове, прекрасне слово, за яким стоїть величезне багатство створене творчою працею, натхненням, чистотою помислів і почуттів мільйонів самовідданих сердець, чи завжди усвідомлюємо наш обов’язок перед культурою Української Нації?

Бо культура – це величезний комплекс особистих і суспільних переконань, конкретних вмінь, багатюще розмаїття яскравих елементів фольклору, традицій, вірувань, виховних ідеалів, способу мислення (ментальності).

Кожна Нація має свій, своєрідний комплекс елементів у системі культура; комплекс, що формує і визначає національний характер суспільства та відповідну організацію життя.

Наприклад, увесь світ знає, що для Німецької Нації основою національного характеру й організації життя є ordnung (порядок). Тобто передусім: акуратність, дисциплінованість, чітка зібраність й дотримання встановлених норм поведінки для всіх громадян держави. Як головну засаду держави, цей порядок закріплено в першому рядку Національного Гімну: «Німеччина, Німеччина – понад усе!»

Саме ordnung сприяє тому, що впродовж віків Німці традиційно йдуть попереду в розвитку філософської та інженерної думки, промисловості (особливо – машинобудування й приладобудування), мають менше проблем з економікою.

Вони легко і швидко згуртовуються навколо Національної Ідеї й методів її реалізації, без великого спротиву стійко переносять труднощі, що постають перед ними на особистому, регіональному, крайовому рівнях.

А щоб ordnung існував завжди, працює німецька система виховання, в якій обов’язковим є культивування акуратності, дисципліни і патріотизму на індивідуальному й колективному рівнях.

Зокрема історично традиційним для Німців, обов’язковим і дієвим елементом виховання дисципліни (в тому числі: дисципліни мислення), відповідальності й патріотичного виховання є хоровий спів.

Співання у шкільному хорі, виконання німецької хорової класики закладає у дитячу й підліткову психіку гармонію, необхідні емоційні почуття й усвідомлення національної гідності Німців. А тому німецька молодь меншою мірою піддається впливові пустопорожньої, бездумної й вульгарної попси та іншим негативним проявам антикультури.

Про це я думав, сидячи у просторій залі будинку культури маловідомого широкому загалові села; у залі, якій щодо зручності, внутрішнього інтер’єру та естетичності могли б позаздрити концертні зали відомих міст України.

Але те, що я чув зі сцени, ніяк не відповідало її солідному (претензійному – в кращому розумінні цього слова) облаштуванню.

Адже що ми чуємо передусім, на що звертаємо увагу (особливо, коли йдеться про якийсь виступ чи культурно-мистецький захід) в першу чергу? Відомо: на мову.

Мова – це візитна картка кожної людини, а поготів – суспільства. Вже після кількох промовлених речень – навіть якщо слухаємо незнайому людину – ми можемо зробити досить точний висновок про її культурний рівень, а нерідко й про її уподобання, переконання, принципи.

Ще більше підстав для культурологічних висновків маємо тоді, коли людина співає, а надто – виносить свій спів на сцену, на широку авдиторію, прагнучи подарувати іншим людям багатство свого серця.

Ну й яке ж багатство серця і якої культури дарували зі сцени того святкового дня в цьому українському селі? Якщо без емоцій, мовою сухої статистики, то підсумок такий: 11 з 16 виконаних пісень (тобто майже 70%) були російські. Отже, не елементи української культури тут були головними.

Я не можу мати претензій до цих чудових, працьовитих селян, котрі од ранку до вечора пораються аби звести кінці з кінцями у наш складний час, та ще й самодіяльно виходять на сцену. Слава їм і хвала!

Натомість маю серйозні претензії до нашої нинішньої держави, а конкретно до тих державних службовців, які, за своєю посадою, мали б відповідати за піднесення з колін в Україні нашої української культури, але насправді навіть не беруться за це відповідати.

Щоб організувати помпезний святковий концерт в Національному палаці «Україна» або в столичній Національній опері, наразі не треба ані великого розуму, ані особливих клопотів: склав список учасників, викликав потрібних професійних виконавців під виділені гроші згідно із затвердженим кошторисом, та й складай собі звіт про «значний внесок у розвиток культури».

Дехто за такий бюрократичний «розвиток» навіть звання Заслуженого діяча культури отримав.

А тим часом народ у сільських клубах сам собі дає раду, що в умовах відсутності належної державної (національної!) політики у сфері культури призводить до наслідків, які зі справжньою українською культурою не мають нічого спільного.

Ось лише деякі фрагменти тих одинадцяти російських пісень, що їх довелося почути зі сцени в українському селі у виконанні окремих солістів і дуетів: «вот она любовь, окаянная», «пам-пара-ра… она во мне горит днем и ночью», «буду с тобой, когда погаснут звезды… я приду к тебе, когда захочеш», «а ты по жизни моей прошел… грустно, тем не менее», «заморочила мне голову… возьми себе», «ты улетишь, прилечу на крыльях я», «ну и пусть, будет нелегким мой путь», «ягода малина», «там за речкой голубой», «еще у нас свинья опоросилася… приедешь ты, я буду незамужняя»…

Дивовижно, але оце повідомлення про опорос свині та перспективу сімейного стану викликало чи не найбільший ажіотаж присутніх у залі, які зустріли закінчення пісні зливою оплесків і схвальними вигуками «браво!».

Так і не второпав, чи це стосувалося свині, чи прозорої обіцянки дочекатися свого коханого.

Не буду коментувати ці фрагменти і не берусь обговорювати тему про почуття, що їх викликають твори з подібними словами, проспіваними мовою іншої держави, провідники якої досі не хочуть визнавати ані наших кордонів, ані нашої незалежності. Нехай коментують читачі.

Але подумалося: шкода, що на цьому концерті у звичайному українському селі не було нашого «гаранта» або хоча б міністра культури України з усією колегією відповідальних (і почасти Заслужених) працівників цього міністерства. Цікаво, про що б вони тут думали, як реагували б?

Дуже сумніваюсь, чи усвідомлюють ці відповідальні (за посадою) пані й панове той факт, що вакуум, створений їх культурно-освітньою діяльністю-бездіяльністю на широких теренах сіл і містечок по всій Україні, одразу заповнюється так званою поп-культурою та продукцією «третьої категорії культурологічної свіжості», що працює проти розвитку нашої вітчизняної культури і освіти, в тому числі – проти основи нашої національної культури – української мови.

Нинішній рівень організації культурного дозвілля на селі залишено на відкуп місцевих ентузіастів на чолі із завклубом, якому доводиться більше думати про шматок хліба, ніж про організацію роботи гуртків. А тому сценарій, програма концерту і репертуар переважно обмежуються «поп-стандартом»: пані середнього віку співають на мікрофон під бомбовий акомпанемент клавішного інструменту з потужними колонками, за якими й голосів не дуже чутно.

Чи хоч в одному зі ста сіл можна почути виступ місцевого скрипаля, піаніста чи саксофоніста, ансамблю народних інструментів, хору з класичним репертуаром, побачити циркові номери?

І ви ще дивуєтеся тому, що нинішня молодь «потонула» в алкоголі, тютюні, наркотиках, сексі й матерщині, а старші – у ностальгічних споминах про совєцькі часи розвинутого комуністичного маразму…

Тоді як та сама суха статистика свідчить, що оцей «ефект потонення» набув найбільшого поширення в районах, де панує російська мова, особливо на Донбасі. Там тобі й найбільший в Україні кримінал, там найбільше хворих на туберкульоз, СНІД, наркоманів, алкоголіків.

А отже ті, хто гаряче обстоює і вимагає надання російській мові в Україні державного статусу, добре знають про що їм йдеться: про те, щоб культивувати оте «потонення».

Натомість Українцям треба спочатку навчитися культивувати й обожнювати своє, українське. Звичайно, якщо усвідомлюємо наш обов’язок перед культурою Української Нації.

Віталій КОРЖ,
народний депутат України
(фракція БЮТ)