Проблема нашої наївності

Логіка фактів

Проблема нашої наївності

Москва відверто і наступально прагне зміцнити окупаційну присутність Росії на теренах нашої Батьківщини, а тому рішуче і послідовно, за підтримки своїх агентів впливу в Україні, крокує до цієї мети.

Натомість Київ упродовж сімнадцяти років демонструє перед північно-східною сусідкою своє боягузтво і нерішучість – якості, що найбільш яскраво виявляються в питаннях енергозабезпечення та перебування Чорноморського флоту Росії в Україні.

Щодо енергозабезпечення, – тут все більш-менш зрозуміло: нинішнє ТНБ (Товариство з Необмеженою Безвідповідальністю) на чолі зі своїм гарантуючим Почесним Головою «Їхньої України» давно і успішно займається лобіюванням російських інтересів в Україні за рахунок інтересів Українського Народу.

Варто ще раз нагадати хоча б два переконливі приклади цієї специфічної діяльності «гаранта».

Перший: досі ще діє ющенково-путінський спекулятивний проект під умовною назвою «РосУкрЕнерго», в якому осідають гроші оспіваних президентом В. Ющенком «малих українців», окрадених на користь тих, чиї «руки нічого не крали».

Другий: Афера з наданням 16 тис. квадратних кілометрів українського шельфу в розпорядження кількох дівчаток, котрі володіють «капіталом», якого не вистачить навіть на купівлю одного не дуже сучасного автомобіля.

Варто також нагадати про величезне обурення громадянина В. Ющенка, коли прем’єр-міністр Ю. Тимошенко відкрила суспільству ці афери. Причому, не лише обурився, а й рішуче став на захист аферистів.

Це лише невеличка частинка вершини величезного корупційно-мафіозного айсберга, що будувався ще за часів Л. Кучми і досі спокійно пливе в океані брехні за течією, що її створюють кваліфіковані «океанологи» у столицях обох держав.

І хоча справжні океанологи і геологи давно б’ють у всі можливі дзвони з приводу марнування часу замість розробки в Україні власних родовищ нафти і газу, ці акустичні прояви наукового ентузіазму не викликають адекватної патріотичної реакції у тих, кому й так непогано «крапає» з існуючих фінансових схем.

А тому, із дивовижною регулярністю, щороку восени в Україні постає проблема енергозабезпечення. Тобто проблема енергозабезпечення не з українських джерел, а виключно за рахунок постачання з Росії.

Впродовж минулих 17 років вже виросло ціле покоління (можна навіть сказати, що утворилася своєрідна галузь) експертів і коментаторів, котрі спеціалізуються на підготовці, обробці та інтерпретації інформації про газонафтові стосунки між професійною енергожебрачкою Україною і «великодушною благодійницею» Росією.

Але, як ви розумієте, апетит приходить під час їжі. А тому Росія щороку збільшує свої претензії до України, використовуючи всі фактори тиску.

Нині одним із потужних факторів тиску Росії на Україну став русифікований Крим і російський Чорноморський флот.

Причому, кремлівське керівництво є цілком відвертим у своїх ультимативних вимогах: якщо Київ наполягатиме на виведенні ЧФ Росії з Криму в 2017 році, то українці мерзнутимуть уже з цього року. А на додаток ще й втратять робочі місця, бо нова підвищена ціна на газ із Росії (в тому числі: на перекуплений Москвою туркменський) практично зупинить ряд металургійних і хімічних підприємств в Україні.

Шантажистам «білокам’яної» підіграють «гаранти» з ТНБ, які не так щоб дуже впевнено брешуть, але й всієї правди не говорять. У тому числі й щодо діючої Угоди між Російською Федерацією і Україною про статус та умови перебування ЧФ РФ на території України (тут і далі: виділення моє – В. К.).

Цю Угоду ратифіковано Законом України № 547–14 від 24.03.1999 р. водночас із ратифікацією двох інших Угод: Про параметри поділу Чорноморського флоту (колишнього СССР) та Про взаємні розрахунки у зв’язку з поділом та перебуванням ЧФ РФ на території України.

Цікаво, що у банку даних Верховної Ради України ми знайшли лише російський текст Угоди про статус та умови перебування…, а тому надалі цитуватиму фрагменти цього міждержавного документу в моєму перекладі на українську.

Зокрема у цій Угоді зазначено таке:

«Ст. 4.1. Загальна чисельність особового складу, кількості кораблів, суден, озброєнь і військової техніки ЧФ РФ, що перебувають на території України, не перевищуватимуть рівнів, визначених в Угоді про параметри поділу…»

Тут одразу виникає кілька запитань: Чи це угода між рівноправними суб’єктами міжнародного права, чи обіцянка для наївних? Що це означає – «що перебувають.. не перевищуватимуть»? Де тут слова про чіткі зобов’язання не збільшувати і не перевищувати, де тут чіткі цифри цих рівнів? Чому немає цих важливих цифр саме тут, у цій Угоді, де йдеться про статус і перебування іноземного війська на нашій території, а не десь там в інших документах?

В Угоді таких зобов’язань немає.

Проте проблема полягає не стільки у лексичних особливостях формулювання Угоди, скільки у її виконанні. Але чи хтось в Україні нині може бути певним, що «не перевищують рівнів»?

«Ст. 4.2. Російська Сторона щорічно, до 1 січня, згідно із узгодженим Сторонами переліком, інформує Українську Сторону про загальну чисельність особового складу і основне озброєння ЧФ РФ на території України.»

І знову питання: Чому написано у формі невизначеної констатації – «інформує», а не «має обов’язок інформувати»? Чи насправді інформує щорічно до 1 січня? Чому навіть дуже високі посадові особи Української Держави, військові експерти і журналісти не мають повної і вичерпної інформації про «чисельність… і основне озброєння ЧФ РФ»? І що воно таке основне? Отже, ще має бути якесь додаткове – яке?

«Ст. 5. Російська Сторона зобов’язується (нарешті!) не мати ядерної зброї у складі ЧФ РФ на території України.»

Дуже добре! Проте чи Росія виконує це зобов’язання фактично? Чи хто-небудь контролює виконання цього зобов’язання настільки чітко, що ми можемо мати певність і спокій?

До речі, щодо виконання зобов’язань.

Як мені вдалося встановити у бесідах із моїми колегами у Верховній Раді, народними депутатами України, які мали і мають безпосереднє відношення до проблем, пов’язаних із перебуванням ЧФ РФ на території України, Російська Сторона ніяких інформаційних звітів, передбачених статтею 4.2 цієї Угоди, «щорічно, до 1 січня, згідно із узгодженим Сторонами переліком» не надає, не допускає жодних представників українських компетентних органів на територію та акваторію у місцях дислокації російських військових формувань для перевірки виконання цієї Угоди.

Тому можемо лише здогадуватися, скільки й чого там у них є на нашій території й чи їхнє зобов’язання «не мати ядерної зброї у складі ЧФ РФ на території України» насправді виконується.

А чи пам’ятаєте нещодавнє дуже суворе й рішуче рішення РНБО при Президенті В. Ющенку про обов’язкове проведення інвентаризації об’єктів і земельних площ, що використовуються військовими формуваннями ЧФ РФ на території України?

Ну і що, провели? Отож-бо! Керівництво ТНБ надалі демонструє перед північно-східною сусідкою своє боягузтво і нерішучість.

«Ст. 6.1. Військові формування Росії… не допускають втручання у внутрішні справи України.»

Як бачимо, тут також немає чітких зобов’язань, а лише якась дивна, невизначена констатація. А тим часом саме у севастопольській типографії ЧФ РФ друкуються численні видання відверто антиукраїнського змісту. Саме в органах ЧФ РФ знаходять підтримку і заохочення проросійські організації Криму, які не приховують мети своєї діяльності під гаслом «Крим – з Росією!»

«Ст. 8.2. Військові формування проводять навчання та інші заходи бойової і оперативної підготовки у межах навчальних центрів, полігонів… стрільбищ… за узгодженням із компетентними органами України…»

Ще й як проводять! Чого варта несподівана і відверто демонстративна висадка російського десанту в районі Феодосії, далеко за межами навчальних центрів і полігонів, причому, без будь-якого узгодження з органами України.

Це досить яскравий приклад виконання Угоди.

Далі у цій Ст. 8.2. читаємо:

«Військові кораблі й судна військових формувань… можуть здійснювати плавання у територіальних водах України… з попереднім повідомленням компетентних органів України…»

Як на практиці «виконується» цей пункт Угоди, бачимо на прикладі бойового походу групи кораблів ЧФ РФ до берегів Грузії. Особливо враховуючи нещодавній Указ президента В. Ющенка, в якому фактично дублюється наведений пункт Угоди.

«Ст. 8.5. Порядок використання… системи навігаційно-гідрографічного забезпечення безпеки плавання у Чорному і Азовському морях визначається окремою угодою.»

Та немає ніякої окремої угоди! Натомість є нахабне захоплення російським військом українських маяків разом із системами навігаційно-гідрографічного забезпечення! І що? Чи обурився наш «гарант» на це відверте нахабство російського окупаційного війська?

Ні, начальник ТНБ показово промовчав. Лише кілька активістів українського Студентського Братства намагалися пікетувати маяки після їх захоплення росіянами, тоді як вищий офіціоз України, разом із народним президентом В. Ющенком і його РНБО, набрав у рот води.

А може вони промовчали не через нерішучість, а свідомо і солідарно підтримуючи агресивну політику Росії в Криму і, у такий спосіб, привчаючи Український Народ до думки про реальність і неминучість анексії цієї частини України Росією?

Повертаючись до ст. 8.5., зазначу, що оцей хитрий лексично-бюрократичний маневр – «визначається окремою угодою» кілька разів використовується у тексті Угоди про статус та перебування… та в інших угодах між Україною і Росією.

Зокрема у цій Угоді про статус та перебування… знаходимо, що окремою угодою десь там має визначатися «реконструкція і будівництво радіоелектронних об’єктів ЧФ» (Ст. 10.1), за іншою окремою угодою – Україна повинна забезпечити російському війську «виділення радіочастотного ресурсу» (Ст. 10.2), за іншою окремою – «розвиток соціально-економічної інфраструктури ЧФ у Криму» (ст. 14.2), за окремою – «використання громадянами Росії (військовослужбовцями РФ та членами їх сімей) соціальних об’єктів України» (Ст. 22), за окремою – «порядок фінансових розрахунків…»

Як відомо, лукавий ховається у дрібницях. Наприклад, у такій собі «дрібниці»:

«Ст. 11. Особи, що входять до складу військових формувань (Росії на території України) можуть у своїй військовій формі перебувати поза місцями їх дислокації, згідно з порядком, діючим у Збройних Силах Росії.»

Носити військові однострої Росії «поза місцями їх дислокації» – це по всій території України. Отже російські вояки мають право всім своїм виглядом наочно демонструвати в Україні символ своєї потуги там, де вони хочуть і так, як вважають за слушне.

Адже «згідно з порядком, діючим у Збройних Силах Росії» вони не лише однострої, а й зброю можуть носити. Тим більше, що питання носіння зброї не визначено навіть жодною «окремою угодою».

Додайте до цього відому тезу В. Путіна (яка знайшла своє відображення у діючій військовій доктрині Росії) про захист росіян за кордонами Росії і картина можливих перспектив для України буде повнішою.

Взагалі, за цією Угодою про статус… російські військові в Україні багато чого можуть. Зокрема можуть здійснювати «пересування… важкої техніки ЧФ РФ, включно з гусеничними машинами… поза узгодженими маршрутами» (Ст. 12.3), не кажучи вже про те, що «перевезення військових формувань, озброєнь, військової техніки, осіб що їх супроводжують… в інтересах ЧФ РФ здійснюються у пріоритетному порядку» (Ст. 15.1).

Цей пріоритетний порядок також стосується кримінальної відповідальності (тобто – безвідповідальності) військовослужбовців Росії перед законодавством України.

Бо, наприклад, Ст. 19.2б Угоди про статус… звільняє від кримінальної відповідальності «у випадку здійснення особами, що входять до складу військових формувань (Росії на теренах України), злочинів під час виконання службових обов’язків у місцях дислокації військових формувань».

Отже, коли військовий підрозділ ЧФ РФ, порушуючи будь-які правові норми, самовільно («під час виконання службових обов’язків»?!) захопив український маяк разом із навігаційним обладнанням та електростанцією, що забезпечує струмом не лише роботу маяка, а й рибальського селища поряд, – цей факт не розцінюється як порушення законів України(?!) і не підлягає юрисдикції компетентних органів України(?!).

Маю на увазі конкретний факт, коли після зазначеного захоплення, військовослужбовці РФ не тільки повиганяли українських службовців (доглядачів маяка), а й вимагали від мешканців селища сплати за електроенергію від електростанції, яку самі захопили(?!).

А щоб у вас не було жодних сумнівів щодо перспектив статусу і умов перебування ЧФ Росії на території України після 28 травня 2017 року, Ст. 20.1 цієї Угоди зазначає:

«Українська Сторона зберігає за особами, що входять до складу військових формувань, та членами їх сімей право власності на їхнє нерухоме майно (житлові будинки, дачні й садові будівлі, гаражі тощо).»

Як бачимо, це лише корінному народові Криму – кримським татарам – влада України створює перешкоди, що унеможливлюють їх нормальне влаштування і пристойне життя у власному домі. Тоді як громадяни Росії мають можливість осісти в Україні всерйоз і надовго, облаштуватися житловими будинками, дачними й садовими будівлями, гаражами тощо і зовсім не забивати собі голову проблемами виведення ЧФ.

Тим більше, що й зараз ці громадяни іншої держави вже перебувають в Україні у привілейованому становищі – адже згідно із Ст. 17 цієї дивовижної Угоди про статус і перебування…, «особам, що входять до складу військових формувань (Росії в Україні), сплачується грошове утримання і заробітна плата в національній валюті України»(!).

Потрібні коментарі?

Треба щоб кожен громадянин України уважно прочитав цю Угоду, цей типовий зразок так званого «стратегічного партнерства», «добросусідства» та «братерської взаємоповаги у міждержавних відносинах», про які ми постійно чуємо з вуст високих посадовців.

Тут побіжно розглянуто лише одну Угоду, що її укладено з Росією. А ще ж є багато інших угод… Можете зайти на сайт www.zakon.rada.gov.ua і скласти власне враження.

Є цілком очевидним, що Москва відверто і наступально прагне зміцнити окупаційну присутність Росії на теренах нашої Батьківщини за рахунок нашої наївності. У тому числі: за рахунок нашої наївної віри у «вождя-гаранта», який нічого не гарантував, не гарантує і гарантувати не збирається.

Як отак послухати наших речників, то в Україні – суцільні миротворці та миролюбці. Але скажіть, поклавши руку на серце, чи ви вірите у можливість мирного розв’язання проблеми окупаційного війська Росії в українському Криму?

Як вважаєте, кого сьогодні більше в Україні: чи тих, хто здатен захищати незалежність і територіальну цілісність нашої Батьківщини до останньої краплі крові, чи тих, хто керується принципом боягузів – «Не тратьте, куме, сили; опускайтеся на дно»?

Хто в Україні готовий захищати наш Крим від іноземної агресії, яка «тихою сапою» давно набирає обертів?

Віталій КОРЖ,
народний депутат України
(фракція БЮТ)