Ода українським бур’янам

Рішення є!
Ода українським бур’янам

 

 

 

 

«Вівці мої, вівці! Вівці та барани! Хто ж вас буде пасти, як мене не стане…»

Ці слова відомої гуцульської пісні згадалися мені, коли у тисячний раз проїжджаючи рідною Чернігівщиною, із сумом дивився на поля геть порослі бур’янами, а подекуди й кількалітніми чагарниками.

Величезні масиви землі нашої, майже водночас із набуттям незалежності України, також стали незалежними од обробітку і давно «гуляють» не лише на Чернігівщині. Прикро це. І зовсім не по–хазяйськи.

Важко знайти більш наочну й переконливішу рекламу нашої безгосподарності. Це знають, бачать і про це говорять мільйони наших громадян, але поки що ситуація залишається незмінною…

Ідея раціонального використання сільськогосподарських територій, що впродовж тривалого часу не обробляються, виникла у моїй депутатській команді з «подачі» помічниці Ніни Слєдовської.

Разом із пані Ніною, досвідченим юристом, депутатом районної Ради, ми не лише провели вивчення проблеми, а й розробили технологічну схему розвитку робіт у певній ніші нашого аграрного сектора.

Схема дуже проста і побудована на використанні власних можливостей сільських мешканців й ресурсів зарослого бур’янами простору, який нині не обробляється, і який ми пропонуємо «обробляти» за допомогою тварин сільськогосподарського призначення.

От тільки не треба тут одразу вибухати саркастичними зауваженнями. Адже всі ми не можемо обійти один із основних законів технології:

«Структура обробляючого інструмента повинна бути адекватною структурі оброблюваного матеріалу».

А яку структуру оброблюваних матеріалів маємо у вигляді багатолітніх заростей на полях? Маємо повний набір: низькоросле різнотрав’я, високорослі бур’яни, кущі, поросль молодих дерев.

Отже й структура «інструментів» повинна бути відповідною: вівці, кози, верблюди.

Не поспішайте лякатися верблюдів в Україні, бо гірших умов життя, ніж вони мають у Казахстані, де річна амплітуда температури повітря становить 80 градусів (від +40о С влітку до –40о С взимку), їм годі очікувати.

Із козами також все ясно: невибаглива тварина дає молоко, що має лікувальні властивості, та особливу нитку прядива, що високо поціновується знавцями.

Порослі різнотрав’ям та низькорослими бур’янами землі – це прекрасні, даремні харчі передусім для овець. Впродовж тривалого історичного періоду Україна інтенсивно займалась вирощуванням овець і Чернігівщина займала у цій справі не останнє місце. У селян була своя вовна, своє м’ясо.

Нині селяни переважно втратили традиції й навички у вирощуванні цих невибагливих тварин, хоча держава надає непогані дотації: 8 грн. за 1 кг вовни, 100 грн. за кожну прирощену вівцематку. Та й сама вовна в ціні: 1 кг – до 8 грн. Баранина також не залежується на прилавках. На базарі в Чернігові вона коштує не менше 25 грн. за 1 кг.

Вівці – тварини дійсно невибагливі, знаходять собі їжу на пасовищі навіть після великої рогатої худоби, майже завжди дають приплід з двох ягняток водночас.

Один знайомий господар розповів, що утримуючи 1000 голів овець, за рік отримав від держави допомогу в понад 75 тис. грн., реалізував до 4000 кг вовни, близько 20000 кг м’яса.

Із промислової точки зору, у вівці високо цінуються всі органи: шлунок використовується в молочно–переробній промисловості, кишки – для виготовлення смачних ковбасок мисливських, залози і жовч – для медицини, не кажучи вже про ніжну, теплу овчину. Крім того, під час випасання вівці розпушують верхній шар ґрунту і угноюють його.

Пам’ятаю зі свого сільського досвіду, як колгосп що розвалювався, очолив колишній офіцер. Чоловік енергійний і діловий, він організував громаду для участі в його «овечій програмі», яка мала підняти зруйноване господарство.

Випросив кредит, закупив молодих овець і роздав їх по дворах – по 3, 6 чи 9 голів (хто на що погодився) з розрахунку: 2 вівці – повернути колективному господарству, а третя залишається господарю. На третій рік по селах вже забагатілого господарства проклали тверде покриття доріг, вулиці вночі освітлювались, у селян завелися гроші, а села причепурилися. Вівці витягли господарство і сільську громаду зі, здавалося б, безнадійного становища.

На верблюдах зупинятися не буду, лише нагадаю, що їх розведення не більш екзотичне, ніж вирощування страусів, мода на які призвела нині до значного збільшення страусиних ферм в Україні.

У здійсненні ідеї розвитку господарств за рахунок вівцеверблюдного тваринництва мають бути, перед усім, зацікавлені молоді люди. На жаль, за дотеперішньою інерцією, навіть наше традиційне тваринництво, що будувалося переважно на великій рогатій худобі й свинях, відчуває кадровий голод.

За даними Асоціації «Укрм’ясопродукт», ця галузь практично не поповнювалася молодими спеціалістами впродовж кількох останніх років. І це при тому, що 65 % працівників тваринництва – це особи віком понад 50 років.

«Хто вас буде пасти, як мене не стане…» ЗМІ переповнені інформацією екологів про шкідливість їжі, одягу і матеріалів, виготовлених із синтетичних компонентів, тоді як вартість деяких із них вже перевищує ціну натуральних.

Чи традиційний овечий кожух українця слід привозити лише з Туреччини? Чи ми й надалі будемо ігнорувати наші природні ресурси, які лежать буквально під ногами, навіть якщо вони зневажливо називаються бур’янами?

Віталій КОРЖ,
народний депутат України
(фракція БЮТ)