У церкві треба сидіти і мислити в реальному часі

Точка зору

У церкві треба сидіти і мислити в реальному часі

Нещодавнє святкування 1020–ої річниці Хрещення Русі, яке нагадало про прагнення патріотичного українського суспільства до створення Національної Помісної Церкви, спонукало мене у черговий раз звернути увагу громадськості на дві дріб’язкові (на перший погляд) недоречності, які суттєво впливають на здійснення зазначеного прагнення.

Перше, що впадає у вічі під час відвідування християнських храмів, це суттєва різниця у створенні умов для перебування вірних у святині.

Перебуваючи за кордоном, із приємністю помічав, що у багатьох храмах збудованих у різні часи, встановлено зручні лави для сидіння. Водночас залишається достатньо місця всім охочим постояти. Причому, йдеться про храми різних конфесій. Приємні враження для мене справило нещодавнє перебування у дружній, братній нам Болгарії.

Також в Україні, в католицьких храмах, синагогах, приміщеннях протестантських зібрань для вірних підготовлені зручні лави, як правило, з пюпітрами (а подекуди й з поличками) для книг та із спеціальним зручним опертям внизу для стояння на колінах. Натомість у православних церквах у нас вірним пропонують голу долівку, найчастіше – кам’яну чи цементну.

Здавалося б, вся Церква Христова, не зважаючи на конфесійні відмінності – тим паче в наш цивілізований час – має бути зацікавлена у створенні умов, які сприяють зручному, комфортному перебуванні людини, яка прийшла до святині у духовній потребі. Бо прийшла передусім до Бога, а не до людей.

Звичайно, умови створюють люди, але чи саме таких дискомфортних умов хоче Бог для людей віруючих у Його храмі? Наприклад, третя Заповідь Божа попереджає і напоумлює: «Пам’ятай, щоб день святий святкував!»

І от приходять православні віруючі в неділю до церкви, щоб святий день святкувати, а їм навіть сісти нема де. Чи це по–Божому? Адже коли хтось запрошує до себе гостей, хіба не подбає про те, щоб гостям було зручно сидіти? Чи можна собі уявити, щоб хтось запросив друзів на свій день народження і примусив їх стояти? Чи це було б нормально?

А чому тоді вважається за нормальне, що люди святкують Різдво Божого Сина у церкві стоячи? Нерідко можна навіть почути від людей, що повертаються з церкви: «Оце відстояла Службу Божу, а тепер йду додому трохи відпочити». Отже, виявляється, що святий день святкувати – для багатьох означає відстояти; неначе – відпрацювати. А якщо свято треба відпрацювати, чи відстояти, тоді яке ж це свято?!

А що з цього приводу нам пояснює сам Бог у Його Слові?

Апостол Павло у Першому Посланні до Коринтян цілих чотири розділи присвячує повчанню на тему поведінки віруючих у храмі Божому (1 Кор 11–14).

Зокрема звертає на себе увагу цікавий фрагмент чотирнадцятого розділу цього Послання, взятий нами з класичного видання «Святе Письмо Старого та Нового Завіту» у виданні Українського Біблійного Товариства (1 Кор 14, 26–30):

26. Що ж, брати? Коли ви сходитеся, а той має пісню, той навчання, той об’явлення, той мову, той пояснення – все хай буде для збудування!
27. Коли хтось говорить мовами, нехай буде їх двоє, а щонайбільше троє, і нехай один пояснює, і то по черзі.
28. Коли ж немає кому пояснити, нехай мовчить у церкві; нехай собі і Богові говорить.
29. Що ж до пророків, то нехай двох або трьох говорить, інші ж нехай розсуджують.
30. А як комусь з присутніх дано об’явлення, хай він перший мовчить.

Як бачимо, св. Апостол Павло чітко розклав всі елементи порядку під час літургійних зібрань під виразним гаслом: «…все хай буде для збудування!»

Причому, для збудування психологічної злагоди та інтелектуального осмислення інформації, що її виголошують у церкві, потрібно навіть мовчання. Мовчання, якщо немає кому пояснити і, навіть мовчання того чоловіка, якому Бог послав особливу благодать об’явлення. Апостол особливо наголошує тут на великій вартості мовчання, підкреслюючи, що навіть та, обрана Богом особа, яка отримує виняткове одзначення благодаттю об’явлення, повинна нам дати приклад належної поведінки у мовчанні.

А тепер уявімо собі: як це все відбувалося за часів св. Апостола Павла і як має бути нині? Тобто, «Коли ви сходитеся» – як це реально повинно відбуватись в сенсі розташування християн в часі й просторі?

Ну от якщо трапилось, наприклад, що на нашому зібранні одному було дано об’явлення, а тому мусив мовчати, а для інших – немає кому пояснити і вони також мовчали й лише кожен собі і Богові говорить. Якщо перевести на сучасні православні традиції, коли у церкві немає де сісти, то уявімо собі ситуацію: зібралася парафія на літургію і стоять мовчки. Кожен собі і Богові говорить. Якщо цей, доведений до абсурду, метод спілкування мовчанням поширити на все наше життя (адже Бог з’являється і керує нами не лише у храмі Божому), то дуже оригінальними й цікавими для психіатрів були б наші наукові конференції, семінари, виробничі наради і різноманітні збори.

Хоча, звичайно, ніколи не втратить своєї актуальності гасло «Слово – срібло, мовчання золото!» і завжди зберігатиме глибокий сенс думка, закладена у прислів’я «Хто мовчить, той двох навчить!». Щоправда, вже наприкінці ХХ століття з’явилося й таке: «Краще мовчати й видаватися тупуватим, ніж почати говорити і розвіяти всі сумніви з цього приводу».

Отже, помовчимо. Але ж якось треба все таки зрозуміти самим і пояснити іншим, що ми в цій ситуації повинні надалі робити, не доводячи до абсурду.

У всесвітньо відомому виданні «BIBLIA to jest Pismo Święte Starego i Nowego Testamentu» (1975 р.) означений вище фрагмент вміщує цікаву деталь (тут і далі – підкреслення моє, В. К.):

28. A jeśliby nie było nikogo, kto by wykładał, nich milczą w zborze, niech mówią samym sobie i Bogu.
29. A co do proroków, to niech mówią dwaj albo trzej, a inni niech osądzają;
30. Lecz jeśliby ktoś inny z siedzących otrzymał objawienie, pierwszy niech milczy.
Підкреслену відмінність знаходимо також у виданні «Pismo Święte Nowego Testamentu», w opracowaniu Zespołu biblistów polskich z inicjatywy Benedyktynów Tyneckich (Wyd–wo Pallotinum, Poznań–Warszawa, 1982):
30. Gdy zaś komuś innemu z siedzących dane będzie objawienie, pierwszy niech zamilknie!

Отже, стосовно мовчання (milczenia), – справа зрозуміла і остаточна в рекомендації: або niech milczy (нехай мовчить), або niech zamilknie (нехай замовкне).

Проте, зверніть увагу: в наведених текстах з’явився один неначе дріб’язковий, але суттєвий елемент: jeśliby ktoś inny z siedzących (якщо б хтось інший з тих що сидять)…або komuś innemu z siedzących (комусь іншому з тих, котрі сидять)… Люди добрі, так це ж пряма вказівка на те, що у храмі Божому треба сидіти! Сидіти, а не стояти!

А зрештою, хіба Бог, створюючи цю модель виду homo sapiens (людина мисляча), як особу вільну, не розраховував передусім на її мислення, розмірковування, на її працю над собою, у першу чергу для вдосконалення духовного та інтелектуального?

Чи може стояння у православних церквах краще сприяє поглибленню людської свідомості й комунікації з Богом? Мабуть, навпаки – тупцювати на місці під час Служби Божої й відганяти від себе думки про втому і біль у ногах, – все це не дуже сприяє розсудливості й наверненню на шлях істини.

Отож повернемося до істини, а саме до видання «Новий Заповіт Господа й Спасителя нашого Ісуса Христа» (із грецької на українську наново перекладений; ювілейне видання з нагоди Тисячоліття християнства в Україні. Спільнота Гедеонові браття, 1988 р.). Тут знаходимо фрагмент, який нас цікавить найбільше:

30. Коли ж відкриття буде іншому з тих, хто сидить, –– нехай перший замовкне!

31. Бо можете пророкувати ви всі по одному –– щоб училися всі й усі тішилися!

Оце воно якраз і є: щоб всі сиділи, всі училися й всі тішилися!

Отже, згідно з настановами Святого Письма, наведення порядку в українських православних храмах вимагає встановлення у церквах відповідних місць для сидіння, щоб вірні Православної Церкви почувалися вільними і ніщо не стояло на заваді їх розсудливості, духовним розмірковуванням і спілкуванню з Богом.

І все це хай буде для збудування!

Друге, що впадає у вічі під час відвідання православних храмів, – це, м’яко кажучи, своєрідне відношення до виміру часу, а точніше – до організації життя за двома календарями водночас(!).

Згадаймо нещодавні події, які з неминучістю відбудуться знову, якщо ми не змінимо їх очевидної абсурдності. Новий 2008 рік настав у ніч на 1 січня й щодо цього, здавалося б, не може бути жодних сумнівів хоча б тому, що цей факт офіційно підтвердив сам Президент України. Зрештою, факт настання Нового 2008 року зафіксовано не лише в Україні, а й в усіх країнах світу. Але ми, перед усім, розмірковуємо про логіку подій в Україні, більшість громадян якої – а Президент України зокрема – схиляється до дотримання православних традицій.

А православна традиція, як відомо, досі не визнає Нового року за григоріанським календарем, який в країнах Європи прийнято до вжитку ще у XVI столітті.

Православна Церква досі будує організацію своєї літургійної і душпастирської діяльності на юліанському календарі, згідно з яким, до вечірньої зорі 6 січня за григоріанським календарем триває, так званий, Малий піст, а потім у ніч на 7 січня народжується Син Божий Ісус Христос.

І тоді свято Різдва Христового урочисто святкує вся Українська Держава, позаяк Свято Різдва зазначено в календарі й народ того дня 7 січня йде не до праці, а до церкви, до рідних і близьких, а дітей веде до вертепу, де, як співаємо в одній з колядок, «в стайні убогій поміж бидляти лежить у яслах Боже Дитятко». Люди радіють, поздоровляють одне одного…

Люди добрі, але ж ви щойно, тиждень тому, вже відсвяткували свято настання чергового, нового, 2008 року після Різдва Христового! Відсвяткували настання Нового року, не святкуючи перед цим Різдва, але визнаючи, що цей 2008 рік настав… після Р. Х. А тому, як виявляється, впродовж першого тижня Нового року черговий Новий рік набув цих прав майже по всьому світі, але не в Україні. Бо Україна ще не вшанувала Різдва, ще формально має дотримуватись посту, очікуючи приходу Сина Божого після Святвечора 6 січня 2008 року після… Різдва Христового (?!?).

Люди добрі, чи ви розумієте, що відбувається за вашою участю?!

Хіба це є нормальним, коли ціла країна живе за двома календарями водночас, а якщо чесно, то впродовж тривалого періоду посеред календарного року фактично не дотримується жодного календаря, перебуваючи якби між ними?! Посилання на Церкву, на так звані «християнські традиції», нічого не пояснюють і ні в чому не переконують. Бо тут ми бачимо наочний приклад лицемірства і самообману. Адже всі віруючі планують свій час, ходять на роботу, вчаться, узгоджують ділові й інші зустрічі, народжують дітей та святкують всі свої дні народження за григоріанським календарем, в якому роблять один виняток – не святкують Дня Народження Бога.

Навіть православні священики фактично живуть за двома календарями: із паствою і поза храмом спілкуються в межах загальноприйнятого григоріанського календаря, а Служби Божі, Священні Літургії та головні Свята – Різдво і Воскресіння Христове відправляють за архаїчним юліанським календарем.

Чи це розумно, чи це зручно, чи це раціонально, чи цьому є логічне пояснення?

Жодні пояснення тут не можуть виправдати очевидного абсурду і очевидної брехні. Чи може це горілка під смажене порося (у розпал посту з приводу очікування Різдва Христового! – з вечора 31 грудня за григоріанським календарем) повинна переконувати всіх в дотриманні національних традицій та виправдати наше байдуже і бездумне ставлення до Бога, до нас самих і до часу, в якому організовуємо суспільне життя і життя кожного з нас!?

Нікчемна (хоча й знову таки – «традиційна») спроба виправдати це безглуздя здійснюється щороку 13 січня фактом святкування Старого Нового (чи Нового Старого?!) року після Р. Х. Але ця спроба лише посилює абсурдність ситуації.

Для ділових людей цей двокалендарний абсурд завдає лише прикрості. Тому що весь цивілізований світ од 22 грудня припиняє роботу і відбуває на двотижневі різдвяні канікули до 6 січня, тоді як в Україні розкручується напівофіційна інерція неробства, яка триває фактично до 14 січня, тобто до отого з перевернутою логікою Новостарого (чи Старонового?) року.

Абсурдність ситуації є очевидною, як і її негативні наслідки. Проте ніхто, на разі, чомусь не збирається цю ситуацію змінювати. Тоді як небезпечно–суперечливий «вінегрет» (зліплений із православного посту з горілкою під смажене порося та незрозумілим Різдвом після Нового року без Різдва, але зі «староновими» традиціями, що нагадують нам про що завгодно, тільки не про християнську епоху) надалі дивує і насторожує собою весь цивілізований світ.

Цей продукт ментальності – навколо «свого» Різдва і «свого» Новоріччя – характеризує нас, як людей, які й самі поки що не визначились, а отже від нас можна чекати різних несподіванок. Очевидно, що ця обставина, попри всі старання політиків, не додає нам авторитету на світовій арені.

Але мене особисто насторожує також те, що національно–патріотична Українська Православна Церква Київського Патріархату, здається, ніяк не наважиться відірватися від зазначеної календарної архаїки, якої вперто тримається Московська Церква в Україні. Проте ми всі добре розуміємо, що існування Нації за двома календарями, за одним з яких, під рефрен про канонічність, фактично відбувається активне втручання іншої держави в організацію життя в Україні, є не лише гальмом на шляху нашого руху до Європи, а й переконливим доказом нашої залежності від Москви. Очевидно, що в цих умовах не мають жодного сенсу будь–які розмови про створення в Україні єдиної Помісної Церкви.

А тому, прагнучи посприяти зміцненню авторитету Української Православної Церкви Київського Патріархату в сучасному світі, пропоную розглянути питання про доцільність переходу нашої Церкви на єдиний григоріанський календар, а також розпочати облаштування православних храмів і каплиць Української Православної Церкви Київського Патріархату лавами для сидіння. Не маю жодного сумніву, що попри можливі (скоріш за все – цілком вірогідні) злосливі коментарі супротивників, впровадження цих заходів сприятиме зміцненню позицій патріотичної Української Православної Церкви Київського Патріархату, додасть ентузіазму віруючим і буде дієвим кроком на шляху до її цілковитого визнання.

Віталій КОРЖ,
народний депутат України
(фракція БЮТ)