Епістолярій

У цьому і є проблема –

свідомо і відповідально сприймати факти

Моя стаття «Старість треба поважати, а не використовувати людей похилого віку для політичних спекуляцій» була надрукована в «Голосі України» від 14 грудня 2007 року. І от раптом, через півроку, в цьому поважному виданні («ГУ» від 6 червня 2008 року) з’являється допис пана Михайла Мартинця під промовистим заголовком «Хто дав право публічно дискримінувати пенсіонерів?».

Нагадаю, що в моїй публікації, на підставі узагальнення відомих фактів зловживання дещо обмеженими можливостями літніх людей з боку організаторів і учасників виборчого процесу, було зазначено (цитую):

«Моральний аспект проблеми цілком зрозумілий: для людей похилого віку треба створити умови достойного життя, а не по–злодійському використовувати їх старість для збільшення голосів на виборах в інтересах певної політичної сили.

Я пропоную просте і справедливе організаційне рішення: надати право голосувати лише на виборчій дільниці, тобто всім тим, хто незалежно від віку, за своїм станом здоров’я здатен самостійно прийти на виборчу дільницю у день виборів і проголосувати.

Дайте спокій хворим і престарілим! Не треба їх штучно втягувати у виборчий процес, якщо у них немає можливості чи бажання в ньому брати участь. Зрештою, навіть здорова молода людина має право не голосувати зовсім. І ніхто до неї не їде з урною для голосування.»

На жаль, пан Мартинець, по–своєму перекрутивши мою пропозицію та факти на яких вона ґрунтується, повідомляє на всю Україну таке:

«І ось знайшовся нинішній «демократ», який сумнівається щодо доцільності участі у виборах «людей віком… 70–90 років». На його думку, «досконалість свідомості, працездатність і здатність вільно орієнтуватися в суспільних процесах» у цих людей не зберігається (крім, певна річ, у нього, пана Коржа)… Яка ж усе таки совість у чоловіка…»

Як автор статті, я задоволений, що редакція нашої парламентської газети отримала відгук на мою публікацію, а отже дехто з читачів не залишився байдужий до моєї пропозиції. Але тут постають два питання:

а) локальне: Чи цей відгук є типовим щодо сприйняття основною масою читачів? Тобто, чи саме такий негативний відгук – це правило, чи виняток?

б) принципове: Чи свідомість і психофізична активність престарілих людей (у тому числі їх реальна можливість відповідати за власні вчинки!), а отже й свідома здатність до активної участі у суспільних процесах є завжди достатньою? Чи завжди і в кожному випадку суспільство може довірити престарілим людям (із природно–віковими обмеженими можливостями) брати відповідальність за суспільно важливі рішення?

На перше питання відповідь проста, бо зумовлюється простою статистикою. Наклад газети становить 161 000 примірників, кожен з яких прочитується не менше ніж однією особою. А отже один негативний відгук із близько двохсот тисяч читачів – це виняток, а не правило. Позитивних відгуків – як усних, так і письмових – я отримав сотні.

А от щодо другого питання, – справа складніша. Перед усім тому, що попри його цілковиту очевидність, воно ще ніколи не ставилося, а отже, як кожне нове, майже обов’язково може викликати суперечливі реакції. Особливо, якщо це питання розглядати з позицій гіпертрофованої комуно–більшовицької гуманності, яка нічого спільного не має зі справжнім гуманізмом, а виражається відомою формулою Йосипа Сталіна: «Лєс рубят – щєпкі лєтят!»

Мовляв, нічого страшного, якщо серед мільйонів «ворогів народу» (а цифра у кілька мільйонів була заздалегідь поставлена цим комуністичним садистом від імені більшовицької партії як завдання, як план дії органів НКВД) попадуться й цілком невинні люди… Вождь легко оперував мільйонами, а тому в совєцькій системі концентраційних таборів ГУЛАГу ніколи не бракувало рабів.

Причому, тоді ніхто не зважав на вік зека, а тим більше на його біографію, заслуги, інтелект, творчі можливості, бойові нагороди. Зек був рабом і мав возити тачку з породою на руднику, або пиляти і валити ліс у тайзі. Для ослаблих, хворих, престарілих не було жодної поблажливості.

Нині, коли шанобливе ставлення до людей в незалежній Україні спирається на персональний підхід до оцінки реальних можливостей кожної особи, з урахуванням її бажань, прагнень, заслуг (а головне – її прав і свобод), великого значення набуває питання суспільної активності та відповідальності кожного громадянина держави.

В якій сфері суспільної діяльності та в якій формі (індивідуальній чи колективній) цю активність хоче і може виявити конкретна особа – це право її особистого вибору. Зрештою, засади ринкової економіки вже сприйняті переважною більшістю населення і особливо активно використовуються молоддю.

Інша справа – люди старші. Як правило (з відомих вікових природних причин), їм важко підтримувати високий рівень психофізіологічної активності, необхідний для активної участі у суспільному житті. Із тих самих причин цей рівень впродовж старіння постійно знижується, прямуючи до завершення життя. Про це досі не прийнято говорити, але це стосується кожного – без жодного винятку.

То чи доцільно, чи гуманно залучати престарілих людей до участі в політичних процесах, зокрема у виборах та в інших подібних заходах?

Не я ставлю це запитання. Його ставить перед нами саме життя. У тому числі й тоді, коли безсовісні політики купують голоси престарілих людей для свого «успіху» на виборах, або коли «інтелігентні» злодії за безцінь видурюють квартири у престарілих.

У цьому і є проблема – свідомо і відповідально сприймати факти. Замість пустопорожнього базікання про дискримінацію, треба організувати захист престарілих, а не використовувати їх немічність.

 Віталій КОРЖ,

народний депутат України

 (фракція БЮТ)