ПИТАННЯ НАТО – ЦЕ ПИТАННЯ ІСНУВАННЯ УКРАЇНИ

Поставимо це питання чіткіше: Чи ми хочемо, щоб наша Батьківщина стала насправді незалежною і багатою державою, в якій добре і безпечно живеться громадянам та яку шанують у світі?

 

На початку хочу нагадати п’ять незаперечних й добре відомих істин, про які чомусь часто забувають.

По–перше, не існує такого поняття як незалежність сама по собі; незалежність може бути лише як незалежність від когось конкретного.

По–друге, багатою може бути лише та держава, де немає такого виду державної злочинності, як корупція, і де демократичний уряд слідкує за чесним розподілом та використанням національних ресурсів: землі, води, корисних копалин і людського інтелектуального потенціалу.

По–третє, добре живеться лише в таких державах, де громадяни беруть активну участь в формуванні владних структур, а влада дисципліновано виконує волю громадян в інтересах всього суспільства.

По–четверте, безпечно живеться в таких державах, де кожен громадянин має спокійну впевненість, що його особисту безпеку і безпеку його країни надійно захищають відповідні силові структури. А головне – де патріотичні громадяни і патріотична влада завжди готові стати на захист своїх національних інтересів.

По–п’яте, у світі завжди (завжди!) користувалися авторитетом і пошаною сильні держави, очолювані розсудливими, мудрими й гуманними політиками; натомість зневагою і презирством оточували дурнів і слабаків.

 

Структура стратегічної «любові»

 

А тепер запитаймо себе: Чи Україна є насправді незалежною державою? Чи корупція державних чиновників із криміналітетом не з’їдає національне багатство дійсно багатої на всі ресурси України? Чи добре і безпечно живеться громадянам в нашій державі? Чи вистачає у громадян України патріотизму, тобто такої справжньої самовідданої любові до своєї країни, що вони будь–коли готові стати на захист своєї Батьківщини?

Всі ці питання і відповіді на них найтіснішим чином пов’язані з однією проблемою – проблемою наших стосунків з Росією. Росією, більшість населення якої, на чолі з її керівництвом, де–факто не хоче визнавати Україну незалежною державою. Бо по–перше, Росія не вважає Українців здатними дати собі раду, а по–друге, Україна потрібна Росії як колонія, як велике джерело ресурсів, про які в Москві подекуди знають більше, ніж хочуть знати в Києві.

А звідси й всі наслідки такої «любові» з боку так званого «старшого брата», як ще донедавна називали Росію комуно–шовіністичні кремлівські ідеологи на чолі з їхнім комуністичним Політбюро.

І нині ця «любов», з якою Москва, за підтримки антипатріотичного керівництва в Києві, ось вже сімнадцятий рік поспіль шантажує Україну за допомогою нафтогазового крана і веде відверту антиукраїнську кампанію пропагандистськими, економічними, дипломатичними і – що гріха таїти – розвідувальними методами, набирає щоразу екстремістичніших і відверто зневажливих форм.

Все частіше Росія вдається до прямих провокацій, як от висадка десанту батальйону морської піхоти під Феодосією, побудова дамби в Керченській протоці з метою змити наш острів Тузла, захоплення наших маяків із навігаційним обладнанням, організовує антиукраїнські виступи, втручаючись у виконання Україною міжнародних зобов’язань, як це було минулого літа з блокуванням навчань Україна–НАТО, тихою сапою посилює свою окупаційну присутність і антиукраїнську підривну діяльність в Криму…

Чого варта лише нахабна відмова Росії відповідати за нещодавну екологічну катастрофу в районі Керчі, не кажучи вже про повне ігнорування розгляду і нормалізації російсько–українських стосунків з таких проблем міждержавних відносин, як визнання голодомору геноцидом, встановлення кордонів, повернення вкладів громадян України, що їх Москва вкрала за допомогою відомої афери з Ощадбанку, повернення в Україну вивезених до Росії творів українського мистецтва, історичних документів та документів про сталінські репресії, в яких постраждали мільйони Українців тощо.

І при цьому нині тижня не проходить, щоб якийсь високий російський посадовець не висловив свого «фе» щодо України. Втручання Росії в справи України, на жаль, давно стало нормою.

Але ще ніколи російське втручання в наші справи не було таким категоричним, таким антиукраїнським, таким неприховано агресивним, як нині, коли Україна заявила про своє бажання тіснішого співробітництва з НАТО.

Російська Державна Дума організувала спеціальні слухання з цього приводу, на яких поливала брудом і погрозами нашу Батьківщину як хотіла, особливо старався відомий антиукраїнський шовініст Костянтин Затулін.

Посол Росії в Україні В. Чорномирдін безапеляційно заявив, що громадяни України не хочуть в НАТО, а щойно обраний на посаду президента Росії Д. Медвєдєв виступив із прямою погрозою «вжити відповідних заходів», якщо Україна підтвердить своє бажання вступити до НАТО. Відповідним чином висловився і нинішній президент Росії В. Путін на саміті НАТО в Бухаресті.

Але в цьому змаганні нахабства і погроз всіх «переплюнув» міністр закордонних справ Росії С. Лавров: «Ми застосуємо всі необхідні заходи, щоб не допустити вступу України до НАТО!».

Керівні особи кремлівського бомонду давно наплювали на таке поняття як репутація – навіть власна – якщо йдеться про інтереси імперії.

Отаке воно «стратегічне партнерство», про яке ми безперервно чуємо з часів президентства Л. Кучми.

Відповідно активізувалася антиукраїнсько–проросійська п’ята колона в Україні. Знову замайоріли червоні і біло–блакитні прапори на майданах (чи випадково, що поєднання двох прапорів комуно–олігархічної фракції януковичів–симоненків у Верховній Раді якраз створює російський триколор в Україні, декларуючи присутність російського елементу в нашому парламенті?!).

Знову ми чуємо заяложені з совєцьких часів брехливі штампи про «агресивний блок НАТО», знову заблоковано роботу Верховної Ради, яка «працює» як мокре горить, тоді як комуно–олігархічна антиукраїнська команда знову розпалює сепаратистські настрої на півдні й сході України та вимагає державного статусу для російської мови, водночас жодного правдивого слова не кажучи про НАТО, зокрема про його суть і мету.

 

Перелом у ставленні…

 

Так от, про суть і мету. 4 квітня 2009 року має виповнитися рівно 60 років з дня підписання Північно–Атлантичного пакту дванадцятьма державами Заходу.

Нині в союзі НАТО об’єдналися 26 держав, причому – зверніть на це увагу – розвинутих держав та держав, що активно розвиваються і вже досягли сучасних стандартів цивілізованого життя. Держав, що здійснюють чітку патріотичну й послідовну політику, незалежно від того, якого кольору політичні партії приходять там до влади.

І що цікаво, за ці майже 60 років жодна країна не виявляла жодного сумніву щодо перебування в НАТО, а тим більше  – найменшого бажання вийти з цього блоку.

Бо це саме ті держави, які створили Європейське Співтовариство (ЄС), реалізували демократичні принципи в організації щоденного життя в промисловості, бізнесі, науці й культурі, побуті. Це держави, що назвали себе державами вільного світу, до яких мріють потрапити десятки мільйонів громадян з інших країн і до яких виїжджають на відпочинок та відряджають на навчання своїх дітей деякі можновладці з України.

Коли в Європі закінчилася Друга Світова війна, американці були напрочуд дружелюбно налаштовані до СССР. Навіть бойовий генерал Дуайт Ейзенхауер був переконаний, що СССР не становить жодної загрози для США.

Внаслідок такої переконаності Сполучені Штати пішли на безпрецедентну демілітаризацію, скоротивши на початку 1946 року свої сухопутні війська майже втричі, а отже їх стало у 9 разів менше ніж п’ятимільйонна армія, яку продовжував утримувати СССР.

Перелом у ставленні Заходу до «країни рад» стався наприкінці 1947 року, коли, у відповідь на пропозицію президента США Г. Трумена, Москва відмовилася брати участь в спільних заходах з реконструкції повоєнної Західної Європи (план Маршалла), натомість активізувала заходи із створення комуністичних урядів на території «звільнених» (а по суті – окупованих) країн і перетворення цих країн у держави–сателіти, з претензією на поширення комуністичної доктрини на весь світ.

Сталін відмовився брати участь у цьому спільному глобальному проекті післявоєнного відновлення і нормалізації економіки.

Тоді США надали країнам Західної Європи безпрецедентну на той час фінансову допомогу в розмірі 17 мільярдів доларів, що за кілька років дозволило цим країнам швидко відновити нормальні ринкові відносини та інституції демократичного суспільства і, ставши на тверді ноги, швидко подолати наслідки війни.

Натомість керівництво СССР у 1946–1948 роках по–комуністичному (тобто у звичному для себе тоталітарному стилі) «мобілізувало» власні ресурси на швидку модернізацію військово–промислового комплексу для створення атомної, хімічної, бактеріологічної зброї, нових літаків, танків та ракет, на проведення операцій з розширення сфери свого впливу в Китаї, Кореї, на Балканах, в Африці, в тому числі через систему так званих комуністичних і робітничих партій.

«Мобілізувало» за рахунок післявоєнних репресій НКВД в західних областях України і Прибалтики, розширення ГУЛАГу і підневільної праці трудящих «на волі». «Мобілізувало» так, що напівголодний сільський люд обробляв землю запрягаючи корів і себе самих. Добре пам’ятаю, як я тоді завжди ходив не тільки влітку босий, бо мав берегти єдині черевики для школи.

На той момент уряди країн Заходу зрозуміли, що там, де ступив чобіт совєцького вояка, добровільно з тієї землі він нізащо не піде.

Бо Кремль на чолі зі Сталіним не приховував своїх агресивних намірів, утримуючи на теренах Німеччини, Польщі, Угорщини, Чехословаччини, Румунії і Болгарії потужну військову армаду.

Водночас, шляхом репресій і обману, Москва перетворює ці країни на свою сферу впливу і панування, залишаючи в окупованих країнах лише одну правлячу комуністичну партію з її брехливою ідеологією, планово–розподільчою економікою, обов’язковим дефіцитом товарів та повною відсутністю демократичних свобод.

І коли стало очевидним, що тоталітаризм у Центральній і Східній Європі набуває небезпечного зростання і зміцнення, тоді набула актуальності заява У. Черчілля, яку він виголосив перед тим у Фултоні й яка спочатку навіть образила прогресивну громадськість Заходу своєю категоричністю: «Ми не змогли зупинити Гітлера, але потрібно зупинити СССР…. Ніхто не знає, що саме Совєцька Росія і її міжнародна комуністична організація мають намір робити в найближчому майбутньому і чи існують які–небудь межі їхньої експансії…»

Як у воду дивився, бо невдовзі Москва створила об’єднання держав–сателітів під назвою «Варшавський договір», або – що те саме – «соціалістичний табір». Поляки досі принагідно можуть нагадати про анекдотичну примовку, яку тоді повторювали аж до зруйнування берлінської стіни: «Польща – це найвеселіший барак у соціалістичному таборі!»   

 

Чого це раптом НАТО?

 

А чи нинішні громадяни України знають, що сьогодні має намір робити Росія та підтримувані нею організації і конкретні високопоставлені агенти впливу в Україні, й чи існують які–небудь межі їхньої експансії?

Нагадаю, що внаслідок повзучої російської експансії в Україні й за допомогою продажних українських чиновників, Росія вже тримає в руках близько 70% української торгівлі, близько 30% банківської системи, майже 90% нафтопереробної галузі, значну частину металургійної промисловості, значну частку агропереробної галузі тощо, не кажучи вже про монополію в сфері преси, радіо, телебачення, телекомунікації та зв’язку, книговидання, кінопрокату і шоу–бізнесу.

За таких умов (і можливостей!) організувати локальне підвищення цін або навіть підняти загальнонаціональну хвилю інфляції – раз плюнути. І тому не лише Уряд на чолі з Юлією Тимошенко, а й навіть на чолі з самим Тарасом Григоровичем Шевченком мав би дуже великі проблеми.

Тим більше, якби й нашому славному Кобзареві за перші 100 днів його прем’єрства надсилали із вулиці Банкової в середньому по 8,81 розпоряджень щоденно, включно із вихідними, а тим часом Верховна Рада саботувала розгляд і прийняття запропонованої Урядом програми прориву України в цивілізований європейський простір.

Тоді як НАТО має чітку програму своєї діяльності. Передусім діяльності спрямованої на підтримку миру, мирних ініціатив, стабільності й розвитку громадянського суспільства в мирних умовах.

Бо на першому місці натівської роботи по відношенню до країн–кандидатів стоїть не військова доктрина, а створення в цих країнах демократичних інституцій, ліквідація корупції, бездефіцитний бюджет, патріотична єдність громадян і забезпечення їх добробуту, відсутність територіальних претензій з боку країн–сусідів, стабільна економіка, збереження культурної спадщини.

Ці вимоги удосконалення внутрішнього життя країни записано у відповідних документах і вони є обов’язковими й першочерговими для кожного кандидата перед вступом до НАТО. Як бачимо, ці вимоги не мають нічого спільного з військовою справою, а тим більше – з агресією.

Тому що для всіх на Заході давно зрозуміло, що агресія зароджується і починає здійснюватися там, де панує тоталітаризм і обмеження демократичних свобод, де існує монополія влади над народом, де відсутні інститути громадянського суспільства, де громадяни не мають впливу на політику своїх поводирів і де панує корупція можновладців, котрі вважають, що мають право на все, в тому числі й на те, що слід вважати за право і за правду.

А отже умовою включення країни–кандидата до «Плану дій щодо членства в НАТО» (ПДЧ) є спочатку створення в цій країні системи стабільності й громадянської злагоди на фундаменті нормальної гуманності й справедливості, коли кожний громадянин впевнений, що може захистити свої права в суді.

Росія, яка має тісніші стосунки з НАТО ніж Україна, саме тому й не хоче вступу України до цієї організації, бо процес підготовки до вступу є процесом демократичного і економічного розвитку країни–кандидата за допомогою інших країн–членів НАТО.

По суті Росія виступає проти унезалежнення України. Чи можете навести приклад шанобливого ставлення Росії до України?

Або краще запитаймо себе: Чи всі 26 країн–членів НАТО з їх народами, що втупили до цього Альянсу, такі дурні й зробили це собі на шкоду? І чому досі, через шістнадцять років після розвалу СССР, який тримався на брехливій ідеології,знову чуємо в Україні лише істеричний вереск дуже прогресивних (і непрогресивних) соціалістів, що підспівують об’єднаному хору комуно–олігархії, піднімаючи заяложені гасла сталінських часів про «агресивний блок НАТО».

Питання вступу до НАТО – це питання передовсім не військове, а патріотичне.

Але, звичайно, якщо Україна виконає зазначені вище вимоги і увійде до ряду держав, що успішно розвиваються, тоді НАТО візьме нашу Батьківщину під свій колективний захист і надасть всі необхідні фінансові та інтелектуальні можливості для перетворення українського війська в бойову, сучасно оснащену армію.

І треба чесно і відверто сказати: ті, котрі не хочуть допустити нашого вступу до НАТО, вони захищають в Україні інтереси іншої держави, котра давно і послідовно намагається задушити нашу Батьківщину в своїх «братніх» обіймах.

Натомість ми хочемо, щоб наша Батьківщина стала насправді незалежною і багатою державою, в якій добре і безпечно живеться громадянам та яку шанують у світі.

Віталій КОРЖ,

народний депутат України

(фракція БЮТ)