Моя нетипова відповідь на типове звернення

До мене звернувся з офіційним листом редактор тижневика «Українська доля» (м. Прилуки) пан Ігор Заворотний з приводу утисків, що їх завдають селянам кримінальні структури, котрі корумповано зрослися з державними, і просить втрутитися та захистити право селян на землю.

Приклад настільки типовий, що мою відповідь пану Редактору я пропоную для широкого кола читачів. Сподіваюсь, що ця важлива тема стане предметом серйозного обговорення на сторінках газети.

 

Шановний пане Ігорю! Дякую Вам за звернення особисто до мене, як народного депутата України від БЮТ з проханням про допомогу та, як Ви пишете, «втрутитися у ситуацію та захистити селян від протиправних дій». До Вашого листа додано також публікації та документи, деякі з яких Ви називаєте відписками правоохоронців…

Я дуже прошу Вас не сприймати цю мою відповідь, як відписку, а давайте краще разом подумаємо над простим питанням, яке Ви порушили у своєму листі – «очевидні факти порушень прав наших сумирних і беззахисних сільських трудівників». Трудівників, які, як Ви пишете, «вже нічого не розуміють і не вірять жодній з державних інституцій».

То може вже досить бути настільки сумирними, якщо ця сумирність вочевидь йде на шкоду справедливості?

Може вже пора трохи й самим напружитись у боротьбі за справедливість і рішуче стати на захист своїх прав проти тих, за ким, як Ви пишете,  «стоять нафта, великі і брудні гроші, а також кримінальні структури зі зв’язками у найвищих владних державних установах»?

На моє глибоке переконання, абсолютна більшість наших бід, а особливо на селі (в тому числі корупція і злочинне маніпулювання землею) відбуваються на тлі сумирності «простих людей», а їх беззахисність є наслідком відсутності належної поваги до себе, до своєї унікальної монополії – жити і працювати на своїй землі.

Як не прикро, але в так званих «простих людях», які «вже нічого не розуміють», бракує гідності, яку вони свідомо віддають у довіру до начальства. Віддають свою довіру, як землю в оренду. А потім вимагають від цього самого начальства справедливості. Хіба в такому разі це можливо?

Чи не абсурдом є вимагати, щоб проблему селян вирішив якийсь кореспондент газети чи навіть депутат Верховної Ради?

Я, звичайно, можу втрутитися і збільшити кількість паперів на цю тему ще на один–два листи. Але чи листування не буде «грою на чужому полі», тобто на улюбленому полі бюрократії?

Наш час вимагає від селян рішучих дій. Дій рішучих, але без екстремізму. Екстремізм – це зброя слабаків. А сила селян – у згуртованості спільних дій.

Чи ми можемо навести багато прикладів згуртованості селян?

Криміналітет панує лише там, де бачить для себе сприятливу атмосферу, де бачить перед собою «наших сумирних і беззахисних сільських трудівників», які «вже нічого не розуміють і не вірять». Це очевидні рудименти тоталітарного світогляду.

Не треба вірити у доброго царя, який для вас створить комфортні умови. Нехай «цар» робить своє, а люди на землі знають своє. Пшениця у полі колоситься не завдяки циркулярам начальства. Яблука наливаються не тому, що вам мило всміхається якийсь чиновник, а молоко корова дає не тому, що вийшла ухвала сесії райради.

Бо селяни знаходяться завжди у себе вдома і живуть за режимом сонця і природи незалежно від панівної бюрократії.

Якщо селяни хочуть добитися успіху, вони повинні розуміти і повірити. Повірити в те, що саме вони, селяни, є головними особами на цій землі.

Перед усім, повірити в себе самих, у свою сільську солідарність, у здатність і готовність рішуче виступити на захист своїх прав. Особливо, якщо йдеться про право на землю.

Першим кроком прояву цієї солідарності може бути створення громадської організації землевласників (вони ж – виробники сільгосппродукції).

Для цього не треба далеко ходити, а достатньо зареєструвати статут своєї організації у своїй рідній сільраді.

Бо як інакше зможуть боротися, наприклад, проти свавілля молокопереробників, які монопольно диктують такі низькі закупівельні ціни на живе молоко з–під корови, а потім продають вчетверо дорожче те, що й молоком не завжди можна назвати?

Оцим «нашим сумирним і беззахисним» господарям землі треба врешті зрозуміти, що сталінська епоха сільського кріпацтва давно закінчилася.

Ще раз прошу не сприймати цей лист, як відписку і таке собі повчання «зверху». Проте треба врешті всім зрозуміти елементарну річ: якщо певна людина має Державний Акт на землю, то цим Актом на цю конкретну людину покладено не лише право, а й відповідальність за цей шматок української землі. У тому числі захищати цю землю від злочинних посягань тих, за якими, як Ви пишете, «стоять нафта, брудні гроші, а також кримінальні структури».

Знаю, що не всім сподобається моя точка зору. Дехто скаже: добре їм там у Києві базікати й нас повчати, а от якби вони самі тут спробували…

Я «пробую» (і не тільки пробую) вже понад п’ятдесят років, відтоді як вилетів із свого рідного гнізда в селі Дроздівка Куликівського району, з яким не пориваю стосунків і майже щотижня спілкуюся з односельцями.

Під моєю опікою, як членом фракції БЮТ, знаходиться виборчий округ №212 (це три райони вздовж кордону з Білоруссю), не кажучи вже про роботу в комітеті з питань транспорту і зв’язку. Майже щотижня виїжджаю до віддалених сіл і намагаюсь допомогти людям.

Не хвалюся: слава Богу, багато що вдається зробити. Але часом дуже важко допомогти отим «нашим сумирним і беззахисним». Натомість успішно йде робота там, де добру справу робимо спільними, солідарними зусиллями.

Бо нормальна українська доля – це зовсім не сльози над своїм нещасним життям. Сучасна українська доля – це результат сміливої і хороброї постави людини, яка шанує свою гідність і право жити у вільній країні, щодня власними зусиллями роблячи Україну демократичнішою, справедливішою, незалежнішою.

Крім нас самих (всіх нас, а не тільки тих, що сидять у Верховній Раді) цього ніхто не зробить.

 

Віталій КОРЖ,

народний депутат України

(фракція БЮТ)