МИ У СЕБЕ ВДОМА!

Питання продажу землі дуже часто виникає у моєму спілкуванні з мешканцями села.

Цікавляться не лише тим, як слід було б вирішити цю проблему на рівні держави, законодавства, дій виконавчої влади, а й тим, чи я сам господарюю на землі, якщо вже так прискіпливо до проблем села і землі відношуся.

 

Моє господарство – в широкому розумінні – це родина, робота і відкуплені  понад двадцять років тому в недбалого господаря, який виїжджав до Ізраїлю, 4 (чотири) сотки дачної ділянки в Рожнах біля Києва. Тепер, після певних багаторічних зусиль, о будь–якій порі року, радують око пишні фруктові дерева,  кущі ягід, рясні грядки овочів.

Мій садочок напровесні розквітає буйним цвітом і всіма своїми пелюстками радісно звертається до сонця, а влітку, обважнілими гарними творами з Божої скарбниці, урочисто і щедро виставляє на огляд багаті підсумки своєї плідної співпраці з сонцем–благодійником і землею–годувальницею.

В родинному колі я відновлююсь душею, хоча часу на це у мене, так само, як і на відпочинок у Рожнах, на жаль, залишається дуже мало. Робота – це головна,  найбільша і найвідповідальніша частина в часі мого життя.

Без перебільшення можна сказати, що життя депутата від БЮТ переповнене обов’язками. І ось тут я вже насправді створив велике господарство, тобто потужну команду працівників, моїх помічників, в тому числі представників у тих п’яти районах Чернігівщини, що закріплені за мною рішенням фракції БЮТ і партії ВО «Батьківщина».

Отже моє господарство поширюється далеко за стіни Верховної Ради, де телеглядачі бачать лише невеликі (і часом й не уже привабливі) фрагменти нашої роботи, тоді як законотворчість – наша найважливіша функція – відбувається не стільки у гарячих дискусіях і боротьбі характерів, скільки у напруженій розумовій праці над текстами нормативних документів.

Адже від того, що буде записано й ухвалено в законі, залежатиме організація роботи цілих галузей, життя десятків мільйонів людей. А тому, щоб наблизити кожен майбутній закон до людей, до їх проблем сьогодення й майбутнього, майже щотижня виїжджаю на села мого округу, веду депутатський прийом громадян, допомагаю на місці розв’язувати найбільш нагальні проблеми.

Зараз, коли незабаром, а саме 1 січня 2008 року закінчується термін мораторію на продаж землі, селян чи не найбільше цікавить, що буде далі. І треба відверто сказати, що багато людей не розуміють ситуації.

Дехто досі вірить облудним заявам деяких діячів (в тому числі й певної частини народних депутатів), що зараз конче потрібно оголосити землю товаром і відкрити ринок землі.

Тобто їм йдеться про те, щоб законодавчо дозволити справжнім власникам землі, котрі на цій землі живуть, на землі працюють і мають сертифікати або акти на земельні паї – тобто переважно людям села – продавати землю і від них купувати землю.

Як відомо, саме завдяки впертій боротьбі БЮТ вдалося відтягнути в часі термін прийняття Закону про землю і встановити тимчасову заборону на продаж землі. Мабуть, громадяни України пам’ятають, як ми чергували біля щитової парламенту, відключаючи світло, як блокували роботу Верховної Ради, беручи в облогу трибуну і стіл президії.

Так, ці дії мали дуже непривабливий вигляд, але лише завдяки саме таким діям тоді вдалося не допустити «законного» (і остаточного!) пограбування сільських трудівників, і не лише їх.

Чому ми тоді виступали й так само зараз виступаємо проти активізації продажу землі?

По–перше тому, що на кожному цивілізованому ринку (а тим більше – на ринку землі, як ринку особливого життєдайного «товару», який всіх годує), повинна бути відповідна ринкова інфраструктура, яка захищає інтереси не лише всіх учасників земельного ринку, у першу чергу – селян, для яких земля – це єдина вічна годувальниця, а й всіх громадян держави.

Для того, щоб ринок землі в Україні був цивілізований і всі операції на ньому відбувались прозоро і чесно, треба спочатку створити відповідну ринкову інфраструктуру. Тобто треба створити перед усім аграрний фонд, аграрну біржу, страховий фонд, земельний банк. Треба створити також прозоре конкурентне середовище для українських виробників сільгосппродукції і технологію просування їх продукції на зовнішні ринки.

А на разі, не лише на зовнішні, а навіть на внутрішні ринки України не завжди вдається прорватися чесним українським виробникам. Переконливим свідченням такого блокування виходу вітчизняних виробників на внутрішній ринок є приклад сіл Чернігівщині, де першосортні яблука, зібрані сільськими трудівниками на сотнях гектарів садів, скуповувалися донецькими «оптовиками» цього літа по 25 копійок за кілограм і майже одразу продавались в Києві за 6 гривень. Коли ж селяни спробували самі вивезти свою продукцію, їм за селом проколювали шини автомобілів і попереджали, що може бути гірше.

На жаль, ці приклади не є винятковими. Причому, таке відбувається в умовах, коли земля ще належить селянам. А що буде, коли буде введено в дію закон про продаж землі? Що тоді буде, ми вже бачимо на прикладі Києва, де гангстерське загарбання і мафіозний розпродаж землі за награбовані донецькі мільярди набуло легального статусу.

По–друге, пригнічені щоденною роботою колишні колгоспники, а нинішні селяни–пенсіонери, не маючи навіть грошей на гідне прощання із цим світом, ладні продати свій клаптик землі хоч за якусь копійку, тоді як вже зараз гектар землі у прибережній смузі біля Десни коштує на чорному ринку понад 2 млн. доларів США.

Багато хто з селян не усвідомлює, що цей його клаптик – це часточка України, на яку гострять зуби нащадки тих, хто організовував в Україні ленінські «продразвьорсткі», сталінські «чистки», колективізації, індустріалізації, Голодомор і разом із гітлерівцями розв’язав Другу Світову війну, приховавши свій злочин під маркою так званої Великої Вітчизняної, так само, як звичайний більшовицький антидержавний переворот в Петрограді було приховано під назвою Велика Жовтнева соціалістична революція.

Між тим, соціалізмом навіть не пахло ані тоді у 1917 році, ані впродовж 74 років  «переможної ходи» комуністів, ані нині, коли найголовніший соціаліст продався донецьким мільярдерам, котрим тільки що залишилося отримати право на землю, щоб остаточно ліквідувати Україну як незалежну державу.

Тоді цим скоробагатькам вже не треба буде ані лякати людей «агресивним» НАТОм, ані російську мову запроваджувати, як офіційну, ані збирати чергове антиукраїнське збіговисько в Сєвєродонецьку, бо тоді земля України належатиме їм, а отже стане часткою російської імперії.

По–третє, перетворення землі на товар дійсно дасть «могутній поштовх», тільки поштовх не для розвитку села, а для остаточної ліквідації прав і свобод людей на землі, для перетворення їх у жебраків.

Якщо сталінсько–комуністичний Голодомор було організовано і впроваджено із застосуванням сили і варварства, то подібне в нинішніх умовах цілком можливо організувати із застосуванням методів легальної капіталістичної бандократії під прикриттям «розвитку ринкових відносин в аграрному секторі народного господарства». Після цього можна буде забути і про розвиток, і про аграрний сектор в Україні, та мабуть і про Україну, як суверенну державу.

І тому в нашій концепції розвитку сільського господарства, яку ми не випадково назвали «Дати вудку!», ми пропонуємо такий комплекс заходів організації сільського життя, щоб люди були справжніми повноправними господарями в своєму селі, на своїй землі. Пропонуємо конкретні технологічні кроки розвитку кожного села і кожного сільського мешканця, як володаря цього безцінного Божого дару – землі–матінки, рясно скропленої кров’ю наших славних предків.

 

Віталій КОРЖ,

народний депутат України

 (фракція БЮТ)