КОРДОН – ЦЕ ОБЛИЧЧЯ ДЕРЖАВИ

Це обличчя мають шанувати з усіх сторін. На жаль, це обличчя буває дуже непривабливим, а місцями викликає відразу.

 

Під час моїх численних поїздок по селах, від місцевих мешканців доводиться чути багато претензій до влади. Претензій різних. Але претензії на тему кордону мені вперше довелося почути в селі Тимоновичі Семенівського району на Чернігівщині.

«Поробили на кордоні рови, до яких падають корови й ламають ноги; на кладовище – ось поряд – не потрапити, бо тепер воно за кордоном; коли йду до мого городу за селом, мушу брати паспорт, бо якщо прикордонники захоплять без паспорта, то відвезуть у Семенівну й оштрафують; коли треба нагально їхати до родичів у Росію – отут, рукою подати, п’ять–сім кілометрів – то треба об’їжджати сорок кілометрів…» – це лише невеличкі фрагменти зі зливи обурливого галасу, що його на мене виплеснули селяни, вимагаючи зробити їм нормальний перехід через українсько–російський кордон.

Серед обурливо–вимогливих вигуків не бракувало й ностальгійних:

«Розвалили Союз, поробили кордони, жити стало гірше; будемо голосувати за комуністів, бо коли вони були при владі, був порядок і спокій – всі працювали і старість була забезпечена; за совєцької власті не було стільки нещасних, як зараз; оце вам такая нєзалєжнасть: усєм однаково по 400 гривень пенсії і живи як хочеш; у Расії Путін іздєлав порядак, а в Україні – демократія: хто що хоче, то і робить, або нє робить савсєм, а толькі крадє; усє давно відять: нада нам повєрнутіся до Расії, до Саюза, а нє доживаті у такой бєднасті; шеснадцать років нас дурять, а сєло розвалюється астаточна; ви оце знов приєхалі, бо вам нада, щоб за вас прогаласовалі; Лєніна ругають, Сталіна ругають, Расію ругають, Бандеру хвалять, а що самі ви іздєлалі добрага?!...»

Отака вона лексична фактографія на зрізі моєї першої зустрічі з мешканцями одного з найпівнічніших сіл України. Зустрічі, під час якої слова «Росія» і «кордон» було чути найчастіше, при тому, що перше вимовлялося з неприхованою шанобливістю, а друге – з обуренням. Траплялося й слово «Україна», але якось так, як мені здалося, зневажливо.

Тому вирішив особисто розібратися з проблемою, побувати на кордоні, на власні очі переконатися у слушності претензій селян і, якщо є можливість, допомогти їм.

Виявилося, що побувати на кордоні – це не така проста справа. Після кількох переговорів, із залученням відповідальних осіб в обласному центрі та в районних адміністраціях і райрадах, вдалося домовитись. Із особливим розумінням до нашої потреби поставився заступник голови Новгород–Сіверської райради Сергій Пунтус. Сам родом із Будо–Вороб’ївської, він добре знає специфіку прикордоння й тамтешніх проблем, яких, на разі, вистачає.

А тому читачі мені вибачать, коли я, враховуючи побажання військовослужбовців, уникатиму деяких подробиць, пов’язаних зі специфічними обставинами на кордоні та персоналіями осіб, з якими довелося там спілкуватися.

…Біля воріт на прикордонній заставі у Новгород–Сіверському районі нас зустрів заступник командира, який був попереджений про візит моєї команди.

Привітався, представився, ввічливо попросив пред’явити документи, ознайомився, відкрив металеву хвіртку й запросив на територію застави. Далі провів нам екскурсію по заставі, познайомив з колегами, показав приміщення, розповів про службу.

Приємно було спілкуватися зі стрункими, із виразною військовою виправкою офіцерами, котрі розмовляють українською, чітко розуміють свій обов’язок, просто й практично організували свій побут, живуть однією дружною сім’єю, випускають свою газету і намагаються бути взірцем поведінки для місцевих мешканців.

В усьому відчувається атмосфера службового партнерства, чистоти і організованості, в якій спокійна зосередженість на обличчях швидко змінюється на відкриті й яскраві усмішки, як от у юного лейтенанта, заступника командира з виховної роботи, котрий щойно цього літа прибув на заставу після закінчення Національної Академії прикордонних військ ім. Б. Хмельницького.

На кордон поїхали нашою машиною у товаристві заступника командира і чергового офіцера. Проминувши кілька полів, посадок та залишки хутора, в якому ще доживають кілька людей похилого віку, зупинилися на узліссі біля встановленої на стовпчику таблиці з написами: з боку України – «Увага! Державний кордон України. Прохід заборонено»; з боку Росії – «Внимание! Государственная граница Украины. Проход воспрещён!»

Місце встановлення цього знака огороджено на рівні землі й посипане білим піском – «Щоб було видно з повітря», – пояснює нам командир. «Он там, недалеко від такого самого наступного знака, – показує на схід, – нещодавно нелегально перейшла кордон група пакистанців чисельністю вісімнадцять осіб. Нам вдалося їх затримати, але провідники втекли.»

Нерідко саме у цьому районі, де лінія кордону звивається змією, відбувається передача нелегальних мігрантів від російського провідника українському провідникові, який отримує значну суму доларів за кожного мігранта. Український провідник повинен їх вивести на трасу і влаштувати на транспорт.

Цього разу це їм не вдалося, зате прикордонники впродовж кілька днів мали клопоти із затриманими: мусили годувати, влаштовувати їх на ночівлю тощо.

Нерідко буває, що й мешканці найближчих сіл і хуторів порушують режим прикордонної зони. Буває, що й свідомо, щоб скоротити шлях. Бо потрапити в Росію з села Вороб’ївка у напрямку на північ можна лише через Новгород–Сіверський у напрямку на південь.

Проте подібні незручності, пов’язані з режимом кордону, характерні для всіх країн, які мають кордони. І ці незручності для окремих громадян вважаються другорядними порівняно з головною метою всіх громадян – захистити національні інтереси держави.

Натомість в нашій державі, де відповідь на питання про захист національних інтересів дуже різниться (і залежить не лише від рівня патріотизму конкретної особи та її порядності, а й від того, наскільки ця держава дала можливість збагатитися або кинути людину на дно зубожіння й бідності), досить часто буває, що інтереси держави взагалі не цікавлять громадян.

Крім того, багато хто досі не розуміє, а дехто й не хоче погодитись із очевидним: Україна – це незалежна держава і її незалежність визначається і забезпечується непорушністю кордонів.

Щоправда, оце визначення, на разі, є не дуже визначеним, а забезпечення кордону і прикордонників є явно недостатнім, якщо навіть зарплатня заступника командира застави становить менше середньої зарплати в Києві.

Саме на кордоні віддзеркалюються всі наслідки халтурної й некомпетентної роботи політиків. Адже ще досі на багатьох ділянках українсько–російського кордону не проведено демаркації, тобто не встановлено на місцевості чіткої лінії міждержавного розмежування та не встановлено відповідні знаки, які закріпляють цю лінію. Росія чітко і послідовно саботує цю роботу, по суті не бажаючи визнавати незалежної і суверенної України.

Між іншим, слово демаркація (від франц. demarсationрозграничення) має ще одне значення: відділення омертвлених ділянок тіла від здорових (наприклад, під час гангрени).

Усвідомлення оцього другого значення могло б стати в нагоді деяким громадянам України, котрі, проживаючи поряд із державним кордоном України, досі не хочуть сприйняти факту свого особливого (можна сказати:  привілейованого) статусу мешканця прикордоння. Бо цей статус накладає на них певні громадянські й патріотичні обов’язки. В тому числі й обов’язок допомагати військовослужбовцям прикордонних застав.

Але поки що стосунки прикордонників і місцевого населення далеко не завжди характеризуються взаємною симпатією. Пані Інна Агафонова з Тимоновичів: «Живу в селі, а городню ділянку маю за півтора кілометра. І що, – мушу носити з собою паспорт на город?»

Для антипатії у мешканців цього села є й більш вагомі приводи. Зокрема, селяни скаржаться, що прикордонники, нерідко у нетверезому стані, чіпляються до них без причини і намагаються спровокувати ситуації, в яких селяни повинні чимось відкупитися.

Під час моєї нещодавньої зустрічі з виборцями в будинку культури села Тимоновичі, я почув практично від кожного з них претензії до центральної і місцевої влади з приводу проблем, що на їх думку для них створює кордон.

Безперечно, у свідомості деяких із них явно присутній антиукраїнський, антипатріотичний елемент: «Бєз Расіі ви пагібнєтє. Пєтлюравци–западнікі вас нє спасут!» І хоч це я почув від жінки років сімдесяти, але вона не одинока у своїх переконаннях. Чи такі переконання у прикордонній зоні сприяють нашій національній безпеці?

«Дайте нам можливість вільно ходити в Росію!» – цей рефрен ми чули на початку, під час і після зустрічі. Між тим, як повідомив на цьому зібранні голова сільради Рустам Гурей, на облаштування прикордонного переходу в Тимоновичах треба 100 тис. грн., прокласти 3 км асфальтованої дороги та лінії електропередачі.

Друга їх біда: відсутність нормальної дороги до райцентру. Вісім кілометрів від Тимоновичів до Хотіївки краще долати на бронетранспортері або на танку, бо залишки асфальту, прокладеного ще в 1972 році, створюють відчутну перешкоду для нормального життя селян і гальмують розвиток населених пунктів, розташованих у цьому закутку України.

Через це й немає сюди автобусного сполучення. Зрештою не лише автобусного; селяни скаржаться на відсутність нормального телефонного зв’язку, бо російські оператори нещадно крадуть гроші з мобільних телефонів. Зокрема лікар Олена Бочкова, яка за своїм службовим обов’язком змушена активно користуватися мобільним телефоном, не встигає купувати картки…

Голова Семенівської райдержадміністрації Ярослав Майданський і голова Семенівської райради Сергій Євменов, як мені здалося, розуміють проблематику прикордонного життя і в планах на 2008 рік вбачають можливість виділення коштів на дорогу Тимоновичі–Хотіївка.

Ця дорога могла б бути програмою–мінімумом для голови ТОВ «Нива» Петра Ткаченка, який залучив 89 односельців до роботи на 1200 гектарах угідь. Має 148 голів великої рогатої худоби, вирощує жито, пшеницю, овес, кормові трави, льон. Працьовитий і вимогливий, він скаржиться, що люди знайшли у демократії можливість байдикувати: «Оце б тільки вкрасти й нічого не робити! П’ють і байдикують!» Зарплатню під час збирання платив по 1500 грн. плюс зерном, на сівбі – по 1000 грн. Його колектив завоював грамоту за друге місце в районі у змаганні за швидше завершення збиральних робіт. Але відсутність дороги стримує розвиток його господарства.

Ображений на прикордонників, бо не бачить логіки в їх поведінці. Взявся нам показати кордон. Виїхали на його УАЗику повз поля, де механізатори завершували сівбу озимого жита. Зупинявся, давав вказівки сівачам, їхали далі.

Приїхали до «знаменитої» траншеї, в яку падали корови. У розмові вияснилося, що то були корови з російського боку. Вузька стежка, витоптана не коровами, а людьми, попід лісом з українського боку доходить до траншеї і, перестрибуючи траншею, прямує далі на північ, продовжуючись між високими заростями чебрецю у бік Росії.

Там, за заростями, у метрах двадцятип’яти перед нами, прямо по насипу проходить шосе, за яким видно часті білі стовпчики роздільної смуги, переплетеної якимись дротами. Як нам пояснив Петро Гаврилович, по насипу проїжджає російський рейсовий автобус, з якого деякі пасажири виходять прямо тут, на цю стежину і йдуть у наш бік.

Пан Ткаченко на все дивиться з хазяйського боку: «Понавикопували канав, і що це дає? А там, он – далі – викопали прямо на моєму полі й ніхто за це не відповідає. А он, дивіться: понаставляли якихось дрючків, а там – понавалювали дерев… Та й дорога ця, що по насипу проходить, – то по нашій території тягнеться, то по російській…Не по– хазяйськи це»

Чесно кажучи, також і мені та моїм супутникам – журналісту Євгену Ґолибарду та його колезі з Радіо «Свобода» Кирилу Булкіну не сподобалось, як наша держава береже і презентує себе у смузі кордону.

Стає очевидним: коштів, що їх чільні посадовці України виділяють на потреби кордону, ледве вистачає на те, щоб прокопати канави, завалити деревами кілька стежок та вирити якійсь примітивний бліндаж при дорозі.

Такий несолідний стан речей не викликає не те що шанобливого ставлення з боку місцевого населення до державного кордону та до держави в цілому, а навіть елементарного розуміння ними необхідності цієї міждержавної межі.

На мою думку, у прикордонній зоні України відчувається брак двох конче необхідних речей: 1) особливої уваги держави до розвитку і суттєвого оновлення життєдіяльності прикордонних населених пунктів (в тому числі за допомогою спеціальних інвестицій в створення робочих місць і підвищення рівня організації господарської діяльності); 2) серйозної патріотично–виховної роботи з місцевим населенням.

 

Віталій КОРЖ,

народний депутат України

IV і V скликань

(фракція БЮТ)

Фото Євгена Ґолибарда

 

P. S.: Того самого дня, вже по дорозі до Києва, я сконтактувався з керівництвом компанії «Київстар» і ми домовилися, що в Тимоновичах найближчим часом буде встановлено відповідну антену і апаратуру для нормального телефонного зв’язку.

 

Саме на цьому місці щоразу шикується наряд, який відправляється з застави на охорону державного кордону.

Зліва направо: журналіст радіо «Свобода» - Кирило Булкін, керівник сільгосппідприємства «Нива» - Петро Ткаченко, автор публікації - Віталій Корж.

Оця канава і є головною спорудою, яка розмежовує Україну і Росію

Проти цього не можна заперечити. Але, якби ж то воно було насправді…