ЙОГО ЛЬОН КВІТНУТИМЕ ВІЧНО

 

Липень – місяць незабутнього «серйозного пересмішника» Василя Юхимовича: 12 числа народився, а 20–го пять років тому відійшов у вічність.

Серйозний пересмішник майстерно редагував у пресі (зокрема впродовж 26 років – у престижному журналі «Україна»), активно співробітничав у Спілці письменників та ряді громадських організацій. І творив, творив, творив вигадливо й вибагливо. Різнопланова творчість Василя Лукича Юхимовича, серед іншого, була відзначена почесним званням «Заслужений діяч мистецтв України» та літературною премією ім. Остапа Вишні.

Він увійшов у відповідні енциклопедії й довідники як поет, перекладач, журналіст, веселий, гумористичний чоловік у творчості й повсякденні, який залишив по собі, не лише як сам казав, «торбину книг», а й чудові пісні, що стали народними й приємні спогади тих, хто його знав.

 

Я вдячний долі за те, що мав перед собою взірець справжнього Українця, як приклад гідний наслідування.

Ще у далеких 60–тих роках, передплачуючи журнал «Україна», я отримував справжнє задоволення і від назви видання, і від прекрасних репродукцій з картин майстрів живопису, що друкувалися тоді на його сторінках. Поступово це видання стало обовязковим атрибутом побуту нашої родини, а отже й зростав інтерес до його авторів, серед яких особливо виділявся Василь Юхимович.

Потім ми познайомилися з Василем Лукичем на якійсь презентації, а далі й зовсім дивина – оселилися в одному домі по вул. Артема, 59: він – на пятому поверсі, я – на девятому. Нашому приятельському зближенню сприяло не лише сусідство, а й однакові імена наших дружин – Любов. Отже й моя Любов Василівна і його Любов Михайлівна швидко знайшли спільну мову.

Я завжди милувався тим, які люб‘язні відносини були в сімї Юхимовичів. Щодня, коли вранці Василь Лукич йшов на роботу і виходив у двір, Любов Михайлівна ще довго–довго махала йому рукою з балкона. А він кілька разів озирався на балкон і також відповідав їй красномовним вітанням рукою.

Їх ніжні стосунки в особливий спосіб створювали ауру душевного спокою і певності. А тому й все інше, що робив Василь Лукич, для мене також набуло дуже глибокого сенсу, як і ці знамениті рядки його пісні:

 

А льон цвіте синьо–синьо.

А мати жде додому сина...

 

Сталося так, що Любов Михайлівна дуже рано пішла з життя і Василь Лукич впродовж понад 14 років був самотнім. Проте саме цей період став для нього надзвичайно творчим, плідним, сповненим свіжих думок, мудрості, важливого слова, особливих, інтимних переживань. Цими дуже делікатними, ніжними почуттями, що їх постійно носив глибоко у серці й з якими звертався до душі коханої, котра відійшла у кращий світ, він наповнив збірку своїх ліричних поезій «Без тебе з тобою», яка вийшла до 70–річного ювілею поета. Найпотаємніші почуття забриніли в тренах струнами його вразливої натури.

Презентація книжки відбулася у переповненій Колонній залі філармонії й перетворилася у свято зворушливої лірики й єднання душ в аурі любові. Відомі діячі мистецтв України, а серед них несамовитий у своїй полум‘яності Анатолій Паламаренко, читали вірші Юхимовича, виконували музичні твори на його слова.

Вдячна зала раз–по–раз спалахувала оплесками, на очах багатьох бриніли сльози…

Тоді як головний герой цієї імпрези, підводячи підсумок великої творчої роботи, оцінював себе стримано і критично:

 

Ото й всього добра – торбина книг,

Що настарався за піввіку, власне…

А візьме в ранець хоч одну із них

Чи п‘ятикласник, чи дев‘ятикласник?

 

Удома нагадає батько чийсь,

А в класі мовник: «Був такий

                                                           письменник…

Ось почитай хоч «Жито» і повчись.

Там – іскри серця в зернах безіменних».

 

Скромний чоловік, він вражав своєю працьовитістю, завжди залишаючись самим собою: спокійним, усміхненим, відкритим на добре слово, що його й сам не шкодував для оточуючих.  Все в ньому подобалось. А головне – його чітка, патріотична, громадянська позиція.

Дуже активний, він встигав бути всюди: на серйозних засіданнях, наукових конференціях, творчих вечорах, презентаціях творів колег по перу, влаштовував веселі першоквітневі гуморини, на яких був ведучим і збирав увесь цвіт шанувальників і авторів української сміхоіндустрії, брав активну участь у всіх заходах, що їх організовували лідери національно–патріотичних сил, ніколи не відмовляв у допомозі колегам–письменникам.

Працюючи в редакції газети «Освіта», що  по вул. Тургенєвській (а це недалеко від нашого будинку), Василь Лукич, йдучи на роботу чи з роботи, частенько заходив до нас, перетворюючи свій черговий буденний візит на справжнє свято.

А що вже казати про його відвідини у дні святкові, особливо у наші родинні свята. Тоді Лукич вихлюпував на нас хвилю експромтів, жартів, анекдотів, афоризмів і просто душевних слів та поздоровлень, що їх вигадав і залишив на безлічі поштових листівок:

 

Любо Василівно, Любцю

                                               Василівно,

Ви до суботи старались

                                               посилено!!

Любий Віталію, сину Терентія,

Другий вітаю Вас, чи

                                   двадцять третій я, –

Спільно із друзями, Коржі

                                               та Коржики,

В кухні й світлиці

спорожним всі кошики!

 

Коли він ввечері бачив, що не світилося в наших вікнах, одразу телефонував і питав: що сталося? Ми з дружиною, котра дуже шанувала його талант і, як педагог–філолог, глибоко розуміла його творчість, завжди запрошували його до нашого новорічного столу, на різні інші свята, та й просто було приємно посидіти разом.

З ним було завжди легко знайти спільну мову, спільну тему, відповідний настрій. При цьому він дуже витончено відчував настрій та інтенції оточуючих, знав, «чим вони дихають». Я помітив, що на початку нашого знайомства він був дуже обережний у висловлюваннях, проте з часом, якби розчинився в нашій родинній атмосфері, де йому нічим не загрожувало й ні до чого не зобовязувало.

Голодомор він пережив у віці 8–9 років, але добре знав події, джерела і авторів цього бузувірства. А тому серцем виходив із тісняви жорстких комуністичних лещат «літєратури соціалістічєского рєалізма» за допомогою мудрої метафори:

 

Життя зерном на грім відповіда…

Все звідало й пережило колись ти.

Будь, струменій, мов ранішня вода,

Як море сизе, житечко стеблисте!...

………….

Мов храми, ставив жито рід людський.

Хрестив хлібину кожен батько тричі…

Ставали срібні стебла й колоски

На покуті – й світили в новоріччі!

 

З нами він поводив себе дуже природно й відкрито. У мене збереглося багато домашніх фільмів, що їх знімав мій син Роман, в яких ми бачимо живого Василя Лукича, чуємо його цікаві оцінки й характеристики осіб, подій, перспектив і надій на майбутнє.

Я і мої близькі відчували в ньому рідну душу. Допомагали йому в різних справах; давали автомобіль, коли йому було потрібно кудись їхати, час од часу підтримували матеріально, особливо, коли він потребував лікування. Коли йому призначили уколи, задля яких треба було щоразу їхати на лівий берег, я перейняв функцію медичної сестри і особисто зробив йому понад тридцять ін‘єкцій лікувального циклу. А він жартував, що я обрав не той фах, бо треба було вступати не до транспортного інституту, а до медичного.

В останні місяці свого життя Василь Лукич дуже переживав з приводу того, що став немічним; казав: «Шкода, що вже тяги нема в душі. А ще так багато треба зробити. На жаль, вже не можу так швидко, як колись».

Ми розмовляли з ним про літературу, про новітні тенденції й жанри. Він скептично дивився на авангардові експерименти, залишаючись філософом з уподобанням до вічних цінностей, як от у цих рядках його вірша про воду:

 

Вона приходить невідомо звідки

Й зникає хтозна–де й хтозна–куди.

Без неї ані явора, ні квітки,

Ні житньої зернини без води.

Ласкава, й гнівна, і жорстка,

                                         й терпляча,

І замерза, й скресає ради нас.

Вона й сміється сонячно, і плаче,

Як мати, нами скривджена не раз….

 

Коли він серйозно захворів, я відвіз його до урядової лікарні в Феофанії. Ми з дружиною регулярно провідували Василя Лукича, проводили багато часу в цікавих розмовах з ним, будували спільні плани на майбутнє, яке він бачив світлим і оптимістично вважав, що його праця для України буде потрібною.

Але так сталося, що додому він вже не повернувся.

Ми з дружиною взяли активну участь в організації його поховання, зробили кілька повідомлень на Українському й столичному радіо. Громадськість прощалася з ним на терені Спілки письменників. На вул. Банкову 2, щоб попрощатися з Василем Юхимовичем, прийшло дуже багато людей – друзів, колег, знайомих, шанувальників його поетичного слова і доброї душі. Того дня, згадуючи великого поета, найвидатніші голоси України, а за ними й всі присутні піднесено співали його незабутні пісні… і оцей льон, що так синьо - синьо цвіте…

Вже після його відходу до вічності гуртом видали його книжку «Ім’я за ім’ям», де читач знайде понад сотню різних імен, яких майстер гумору в особливий спосіб захотів зазначити і утривалити в часі. Великий майстер поетичного епістолярного жанру радує нас влучними епіграмами, епітафіями, просто вітальними телеграмами, що їх Василь Юхимович частенько експромтом писав у відповідний момент, а особливо розвеселяє читачів  іскрометними віршами–гуморесками.

Він і сьогодні дарує нам веселощі.

 

Віталій КОРЖ,

народний депутат України

IV і V скликань

(фракція БЮТ)