СВЯТО СКЛАДНЕ, СУПЕРЕЧЛИВЕ, БОЛІСНЕ

От і знову воно прийшло. Як завжди, з весною, з квітами й ласкавим сонцем. І, як завжди, з болем у серці…

 

Вже й літ пройшло понад шістдесят од тієї Другої Світової, а деякі рани душі, замість загоюватися, лише роз’ятрюються, коли глибше пізнаєш правду…

Бо для когось вона Друга Світова, яку почали більшовики–сталінці спільно з фашистами–гітлерівцями у вересні 1939 року, розпанахавши навпіл суверенну Польщу, а для когось – досі ще Вітчизняна, яка почалася з “вєроломного нападєнія” одного агресора на іншого, а закінчувалася у Карпатах й Прикарпатті аж до початку 1950–х років жорстокими акціями НКВД проти мирного населення.

Фактично ця війна продовжується досі.

Бо й досі нинішня влада незалежної України, підтверджуючи свою залежність від кремлівських імперських верховод, не бажає офіційно визнати борців за волю України воюючою стороною. Слово бандерівці, за яким стоять мужні бійці ОУН–УПА– ці самовіддані лицарі Нації – досі залишається образливим в устах деякої частини зрусифікованих і надурених злочинною комуністичною пропагандою громадян на сході і півдні України.

Досі торжествує брехня. Нинішня влада не зробила висновків з минулих уроків історії й по суті продовжує підтримувати несправедливість.

Організувати “заходи з нагоди Дня Перемоги”, помпезно продемонструвати “покладання вінків”, запустити Реквієм на радіо, погратися з ветеранами у “фронтові сто грам” із мискою каші з солдатського казана, навиголошувати полум’яних промов – всю цю показуху, звичайно, легше зробити ніж забезпечити щоденне достойне життя. Власне все це й робиться для того, щоб потім нічого не робити.

Мільйони тих обманутих, хто падав під кулями з криком “За Родіну, за Сталіна!”, хто не повернувся з тієї (цієї!) війни, вже нічого не скажуть і ніяк не прокоментують комуністичне гасло часів розвинутого брежнєвізму “Нікто нє забит, нічто нє забито!” Гасло, яким прикриваються і яке нікому у нинішній владі нічим не загрожує й ні до чого не зобов’язує.

Також нічого не скажуть жінки–вдови, котрі під час урочистих промов високих гостей скромно стоять позаду, тихо витираючи сльози. Вони могли б багато чого сказати.

Але кому з тих високих владних промовців нині цікаво знати про те, як фронт прокотився спочатку із заходу на схід, а потім зі сходу на захід по їхніх жіночих долях? Чи здатні усвідомити сьогоднішні нувориші той стан життя, коли кожного дня впродовж нескінченно довгих і жахливих років, живучи у постійному страху, українські жінки мусили за будь–яких умов знаходити чим годувати дітей?

А потім на село прийшли “наші” й перетворили українських чоловіків і жінок у безпаспортних кріпаків, у робочу худобу… Й донині ніхто не скасував наказ Жукова–Берії про вивезення до Сибіру всіх українців, котрим довелось перебувати на окупованій території.

Брехня і несправедливість продовжують торжествувати.

Саме брехня й несправедливість нині продовжують бути головними героями цього суперечливого, болісного Свята Перемоги. Свята, на якому під прикриттям 80–літніх ветеранів, радіють і тішаться червоні адепти “союза нєрушимого”.

Свята, на якому панують ностальгічні спомини, що не мають жодного відношення до української справи й до нинішніх українських проблем. Проспівати осанну ветеранам раз на рік, звичайно, набагато легше ніж запустити нафтопровід “Одеса–Броди” в інтересах української енергетичної незалежності.

Під солодку пісеньку про “велику перемогу” комуністична брехня і совєцька несправедливість продовжують отруювати молоді душі, зокрема й чіпляючи дітям піонерські галстуки перед пам’ятником “вождю пролетаріата”, який посилав на Україну головорізів Муравйова, а потім, за допомогою балтійських матросів закладав основи майбутнього “розкуркулення”, ГУЛАГу і Голодомору.

Нинішнє свято нагадує нам, що війна триває. Триває велика війна проти України, проти права українців на власну незалежну державу.

Нашої перемоги у цій війні поки що не видно…

 

Віталій КОРЖ

народний депутат України (фракція БЮТ)