Віталій Корж: "Вони продовжують наполягати на своєму…"

Одразу після прийняття Закону про Голодомор, ми звернулися до народного депутата України, члена парламентської фракції БЮТ Віталія Коржа з проханням прокоментувати цей факт. І от що нам розповів Віталій Терентійович.

Закон про голодомор – це екзамен на громадянську зрілість суспільства. І мушу визнати, що депутати українського парламенту склали його лише на "трієчку" з плюсом.

Про це найпереконливіше свідчить результат голосування у Верховній Раді давно очікуваного, ініційованого Президентом України Віктором Ющенком, Закону "Про Голодомор 1932-1933 років в Україні".

Мало того, що з 450 депутатів його схвалили лише 233, тобто дещо більше половини, то ще й у першій статті цього важливого документа замінено чи не найголовніше слово – "Нації". Якщо у тексті прийнятого Закону відтепер зазначено, що "Голодомор 1932-1933 років в Україні є геноцидом українського народу", то в поданому Президентом варіанті її кінець не викликав різночитань – "української нації". Що й було насправді.

Але й за таке половинчасте і компромісне формулювання – в оцінці заздалегідь спланованого й чітко організованого терору проти українського етносу – не погодилась проголосувати щедро представлена в нинішньому складі парламенту  "п'ята колона". Її "портрет" прозоро виявляється в наслідках голосування. За ухвалення закону про Голодомор віддали голоси: БЮТ – 118, "Наша Україна" – 79, СПУ – 30, позафракційні – 4, Партія регіонів – 2 депутати.

А те джерело, з якого черпає "натхнення" для своєї антиукраїнської діяльності "п'ята колона", переконливо продемонструвала "товаришка" депутат ВР від КПУ, слово в слово переказавши застереження МЗС РФ українським парламентаріям про можливі негативні наслідки узаконення "так званого Голодомору".

Голодомор в Україні 1932-1933 років був не "так званий", а справжній, що давно вже визнано в усьому світі. Про це свого часу публікували англійські "Таймс" і "Манчестер Гардіан", французька "Фігаро", швейцарська "Газета Лозанни" та багато інших видань.

Ще 25 вересня 1933 року на адресу Ліги Націй надійшло звернення депутатів Польського сейму від Галичини:

"Факти голоду – незаперечні, попри зусилля, що совітський уряд вживає, щоби прикрити правдиву дійсність і заперечити існування цієї справжньої катастрофи, спричиненої голодом. Цей факт підтверджується тисячами листів, які отримуємо від наших земляків з того боку совітського кордону, свідченнями сотень українських біженців, оформлені офіційними актами, а також свідченнями сторонніх нейтральних осіб, головним чином чужинецьких журналістів, яким вдалося, попри заборону совітської влади, побувати на українській території, де лютує голод." (Шульгин О. Без території. Ідеологія та чин уряду У. Н. Р. на чужині. – Париж, 1934 р.).

У світі є давно і широко відомою інформація італійського консула С. Граденіго своєму уряду про те, що він був свідком "санітарного очищення" столиці України навесні 1933 року від померлих від голоду прямо на міських вулицях селян:

"...Опухлих перевозять товарним поїздом у поле кілометрів 50-60 від міста, і залишають там вмирати, ніким не бачених. Вагони, як тільки наповнюються, зачиняють штабою. Часто буває, що поїзд відправляють через кілька днів... Коли приїздять на місце, де їх (опухлих) скидають, то викопують великі ями і витягають із вагонів усіх мертвих... Часто можна побачити, як кинутий у яму оживає й рухається в останньому прояві життя."

Невже й це свідчення сторонньої, зовсім не зацікавленої в очорнительстві "комуністичного раю" в Україні "так званий Голодомор"? Як і не менш відомий висновок американського дослідника нашої трагедії Джеймса Мейса:

"Москва пов'язала українське селянство з українським націоналізмом як загрозу імперським інтересам... Сталін, Каганович, Постишев та інші запланували в Москві знищення українського селянства як свідомої національної верстви і нещадно здійснили це в Україні в 1932-1933 роках шляхом штучного голоду."

Кілька років тому український дослідник, доктор історичних наук Андрій Кудряченко виявив у політичному архіві МЗС Німеччини вельми показове порівняння, зроблене німецькими дипломатами, які працювали в Україні в роки Голодомору. Надіславши брошуру-звернення радянської влади до світової громадськості у зв'язку з голодом  у Поволжі ще на зорі свого правління, вони  зазначили, що у 1932-1933 роках ані брошури, ані звернення до світової громадськості не було.

Не вживався на офіційному рівні й термін "голод". Ніби його й не було. Натомість радянський уряд організував інформаційну блокаду щодо справжнього становища в Україні, твердячи, що вигадки про голод зумисне поширюють вороги країни соціалізму.

Під час подорожі офіційної французької делегації влітку 1933-го по Україні їй показували "заможні села" у супроводі компетентних органів, як свого часу сумнозвісні "потьомкінські деревні". Як бачимо, не було й натяку на запровадження системи заходів щодо подолання чи хоча б мінімізації наслідків голоду.

У політичному звіті Генконсульства Німеччини в Харкові за 1933 рік наводилась показова статистика померлих від голоду – понад 6 мільйонів громадян України. Наприклад, лише у Київській, Чернігівській та Вінницькій областях з 12 мільйонів мешканців це рукотворне лихо охопило щонайменше 2,5 млн. людей.

"Вимирали цілі родини, навіть села, – повідомляли німецькі дипломати. – Мертвих знаходили сотнями за селами, вантажили на вози й закопували у братські могили. Чужих, опухлих від голоду людей, котрі приходили в якесь село, рятуючись від смерті, також вантажили на вози і викидали за селом, залишаючи напризволяще.

Жодна людина не турбувалася цими нещасними, а уряд про них і не згадував. Особливо сильним був голод серед селянства... Селянин помирав на полі під час роботи, і коли вже безсило падав, його часто обзивали симулянтом та саботажником. Навесні люди їли ще зелені зав'язі фруктів й траву. Геть об'їдені акації стояли без листя, немов узимку."

Та вочевидь й цього Москві було замало. У надісланому німецькими дипломатами своєму урядові підсумковому документі з оцінкою соціальних та політичних наслідків голодомору в Україні під промовистою назвою "Чи українська Україна?" А. Кудряченко виділив такі:

1. Радянська Україна до 1932 року набула справді далекосяжної національно-культурної автономії,  передусім завдяки політиці друга Леніна, українського комісара народної освіти М. Скрипника. Він обіймав цю посаду впродовж 12 років. Це був час, коли стара гвардія українських більшовиків панувала у країні. Поза сумнівом, вони були справжніми комуністами,  але комуністами особливого, саме українського типу. Вони, маючи національне самоусвідомлення, відчували реальну підтримку навіть з боку інтелігенції із числа некомуністично-національних патріотів.

2. Проте це був спосіб дуалізму (подвійного існування) поміж українським самовизначенням та національно-комуністичною ідеологією, який уже тоді вступив у конфлікт із Москвою, де розвиток української своєрідності,  мови,  культури сприймався з величезною недовірою і мав призвести до перелому.

3. Конфлікт набув особливо тяжкого характеру із запровадженням в Україні голоду 1932-1933 років, який став одним із засобів примусової колективізації сільських трударів України.  Місцеві функціонери, відчуваючи опір селянства,  за наказом із Москви відбирали у голодного населення останній хліб.  Московський центр зі Сталіним на чолі був налаштований на енергійну боротьбу... Стару гвардію більшовиків розстріляли, знищили".

4. Українську Україну знищено. З-понад 30 млн. населення, за приблизними підрахунками, п'яту частину (6 млн. осіб) знищено засобами голодної смерті. Нині народ став доволі ламким, аби витримати останні удари московського централізму. "Реорганізовано" Національну Академію наук, "урівнено" вищі заклади освіти, знищено мільйони книг і друкованих свідчень допостишевської ери, а також ліквідовано всі ознаки націоналістичного виховання, які відчувалися у бібліотеках та книгарнях, у засобах масової інформації. Водночас впроваджується "українська радянська культура". У народних комісаріатах України, інших відомствах розмовляють лише російською мовою.

5. Майбутнє справедливе історичне дослідження, можливо, встановить точніше, що українському народові у жахливі 1932-1933 роки було потрощено моральний хребет. І ця заподіяна величезна шкода розтягнеться на десятиліття, а можливо, й назавжди. Коли нині знову були "реабілітовані" постишевською милістю українські народні  пісні, коли сьогодні українська опера гастролює в Москві з українськими виставами, коли зараз на московській естраді знову виступають українські танцюристи, то це є не що інше, як гротескова пародія на долю України.

Цей документ датовано 1936 роком. Саме такими тоді бачилися згубні наслідки перебування нашої Вітчизни під московською залежністю німецьким дипломатам, яких навряд чи можна запідозрити у надмірних симпатіях до українства. Висновки цілком об'єктивні й переконливі. З ними можна ознайомитися не лише у Парламентській бібліотеці Києва, а і в багатьох інших містах та населених пунктах України. Їх важко заперечити вдумливій, неотруєній чадом "найпередовішого" чи якогось іншого псевдовчення, людині; людині, яка дошукується істини власним розумом, постійно осмислюючи особисто пережите, побачене й почуте та зіставляючи його з оцінками подібних явищ.

Принаймні так я думав до дня ухвалення політичного рішення щодо визнання Голодомору 1932-1933 років геноцидом українського народу. І хоч цей закон був на часі не лише в парламенті, а й давно очікуваний суспільством, його приймали в муках.

При цьому вдосталь було виступаючих, котрі намагались переконати, що причиною цього рукотворного антиукраїнського Апокаліпсису був не конкретний злий умисел, а природне явище, або, що "то було давно й неправда".

Особливо обурливими для мене були численні нападки противників прийняття Закону на аргументоване численними документами твердження про те, що Голодомор мав яскраво виражену антиукраїнську спрямованість. Тоді як документи чітко фіксують неспростовний факт: повна конфіскація всього продовольства відбувалася лише в УСРР та на Кубані. До того ж ці акції майже збіглися у часі з цілковитою забороною раніше запроваджених заходів українського національного відродження (українізації) як в УСРР, так і в регіонах РФРСР, де проживали здебільшого українці.

Як відомо, кампанія терору проти національної інтелігенції розпочалася ще на початку 20-х років, коли органами ГПУ (НКВД) було сфабриковано справу так званої "Спілки визволення України". Репресії проти національної інтелігенції завдали руйнівного удару по духовній сфері нашого народу.

В результаті проведених заходів більшовицько-московський режим досяг головного: було знищено цвіт нації та українське село, як носія українського національно-визвольного руху. Українців було перетворено на постгеноцидну націю. Найменші прояви самоідентифікації сприймалися як "націоналізм" та "петлюрівщина".

Про все це нині може "не знати" тільки людина, яка цього не хоче, або ж свідомо й старанно прислужується кривдникам, зраджуючи свій народ, свою Вітчизну і власну совість.

 

Записав Олександр СКОРИНА