Образки життєвого шляху

Образки життєвого шляху
24.03.2019

Образки життєвого шляху

Віталій Терентійович Корж — відомий український політичний і громадський діяч, наш земляк з Чернігівщини. Народився у селі Дроздівка Куликівського району, у простій, багатодітній селянській родині. І хоч уже більше шестидесяти років мешкає в Києві, ніколи не поривав зв`язків з рідним селом, допомагає землякам, є активним членом Чернігівського земляцтва в Києві. Заслужений економіст України, кандидат економічних наук.

За плечима — роки навчання, наполеглива праця на залізничному транспорті, в економіці, науковому середовищі, сучасному бізнесі інтернет-технологій, активна політична, громадська діяльність. Віталій Терентійович — депутат Верховної Ради України трьох скликань, бере активну участь у благочинній роботі. Він автор численних публікацій у періодиці, кількох книг публіцистики, де розмірковує про історію і сьогодення України, піднімає важливі суспільні теми.

Наприкінці 2018 року Київська міська рада присвоїла Віталію Терентійовичу високе звання — Почесний громадянин міста Києва.

Він відзначив торік і своє 80-річчя. Можна б і не згадувати про вік стосовно сповненого енергії і творчих задумів ювіляра. Але це має безпосередній стосунок до його нової книги. Річ у тому, що доволі несподівано для всіх Віталій Терентійович Корж щойно написав книгу прози. І вона справді є книгою життя, в якій на долі конкретної людини, автора книги, віддзеркалена доля його рідного краю, доля України. Бо ця книга — цікавий синтез, поєднання художнього і документального письма.

За жанром це книга оповідань, новел, етюдів, а сам автор влучно назвав їх оповідками ще й давдотепну назву книзі — «Еківоки».Їх кілька десятків, цих образків з нашого життя. І пов`язані вони долею їх головного героя. Саме оповідача, настільки невимушено ллється ця оповідь, починаючи з раннього дитинства, власне — від народження, й по сьогодні. Оповідь, де автор уміє підмітити деталі, демонструє почуття гумору, водночас уміючи зафіксувати і серйозне, а часом трагічне — все, як воно є в житті.

Трагічне увійшло в життя автора, власне, навіть ще до його народження («Я — сьомий»). Мати — вагітна, ось-ось народить його, вже аж сьому дитину. А батько в цей час сидить у чернігівській тюрмі, без особливої надії побачити волю. Бо сидить за безглуздим звинуваченням як «ворог народу», а у ті жахливі часи тисячі й тисячі таких з тюрми виходили хіба що в могилу. Адже надворі — зловісний 1938 рік, один з років апогею комуністичного терору. Такого масового, що система інколи вже й не встигала перемелювати долі людей, і траплялося, що декому з бранців вдавалося вийти з-за грат. Пощастило й батьку ще не народженого Віталіка, але з яким острахом він чимдуж поспішав, біг додому, раз-по-раз озираючись на недавнє ув`язнення.

Пройде півстоліття, і вже на сконі тоталітарної держави, коли над Радянським Союзом, Європою, світом віяли вітри невідворотніх перемін, уже солідний чоловік, Віталій Терентійович, почує на зборах, від живучих спадкоємців того режиму, злісне «К стєнкє його! К стєнкє!» (однойменна оповідка).

А тоді, у 30—40-их, життя оповідача тільки починалося. Але вже далеко не дитяче. Бо з перших кроків довелося відчути безправ`я і злидні у «країні соціалізму», «гдє так вольно дишит чєловєк», як співалося з кіноекрана. «Вольно» на екрані, але «не вольно» в реальному житті було голодній дитині підібрати на полі нікому не потрібний, напівзогнилий колосок («Колоски»), адже за таке могли запроторити й до в`язниці.

А яким дивом для вічно голодного хлопчика стала перша в житті ложка меду, надана жалісливою вихователькою в дитячому закладі, куди випадково забрів Віталік ( «Уперше — хліб з медом»). Або баночка вперше спробуваного абрикосового варення, нехай навіть і попсованого мурахами («Абрикосове варення»). А якою радістю стали для хлопчини перші, не зшиті вдома, а куплені в убогому сільському магазині штани. Хоча купили їх, не роздивившись, і вони виявилися величезними для худенького хлопчини, такими, що не вдалося їх і перешити, а врешті — продати за безцінь («Штани»). В цій оповідці, як і в багатьох інших, у автора-оповідача пробивається істинно сміх крізь сльози.

Як і в дотепному сюжеті «Хрущі», де ціле село купилося на чутку, що, мовляв, заготовачі приймають…крильця хрущів, за що обіцяно премію — справжній футбольний м’яч. Що воно за премія і нащо — було байдуже для селян, головне — щось обіцяють «дати» цим злиденним людям. І завирував справжнісінький психоз ловіння хрущів і обдирання з них крилець. Сміх і гріх, але — картинка з натури, з тодішніх реалій.

Такий же цікавий образок — оповідка «Аргентинське танго», пересипана дотепними спостереженнями з тодішнього побуту. Ключовий епізод — коли автор-оповідач, якого запросили на сільське весілля як знаного баяніста, ще й «зі столиці», мав би в момент вшанування померлого родича наречених заграти щось похоронне. Несподівана пропозиція спантеличила баяніста, бо в його репертуарі нічого подібного не було. Тоді він спокійно «вжарив» аргентинське танго, під яке хтось заплакав, хтось готовий був пуститися в танок. Все — як на сільському весіллі, після такої-то чарки.

І вже цілий кіносюжет — оповідка «Баян». Вона так і проситься для екранізації, адже тут все для цього — кілька колоритних персонажів, мало не детективна історія з продажем корови, щоб на виручені гроші купити баян у оповідача. Батько оповідачевого товариша, веселий і кмітливий дядько-Турок, таки ж умовив двох сільських дядьків зробити такий гендель. Мовляв, що там телиця, надбаєте нову, а от баян для села, який привезете, — то справжнє диво, та ще й «з мідними планками»!

Теплим гумором і симпатією до своїх героїв сповнені оповідки «Нонна» і «Дора Аронівна».

Тема людини від землі, з села, людини, яка залишила звичне середовище і опинилася в місті, традиційна для нашої літератури. Це був непростий процес вростання селянина в інший світ. Бо й світи ці були різні, аж до того, що десятки років так званої радянської, «народної» влади половина цього народу — селяни були такими людьми другого сорту, що навіть не мали паспортів і не могли так просто виїхати з села. І ось — місто, та ще й величезне, столичне.

В цьому плані дуже цікавою є велика оповідка «В гостях у академіка Обручева». Її герой, автор-оповідач, ледве освоївшись у обласному місті, потім у столичному, в українській столиці, потрапляє у столицю велетенської комуністичної держави Москву. Потрапляє як гість чарівної дівчини, з якою випадково познайомився в українському санаторії в Криму.

Простий сільський хлопець, втім, кмітливий і доволі освічений, і рафінована московська інтелігентка. Одначе, хлопець дуже сподобався дівчині, і вона готова поєднати з ним свою долю. Запрошує його, ледве вмовивши батьків, до себе в гості. І ось — столиця Союзу.

Добірне коло московської інтелігенції: вчені, музиканти, літератори. З цікавістю приглядаються до простого українського хлопця, ледве стримуючи зверхність, кастову й національну. Втім, хлопець не втрачає гідності в цьому оточенні. Та й між гостем і господарями, врешті, виникає симпатія, і оповідач найкращими словами характеризує гостинних господарів. Але — які ж це різні світи. Гість тактовно відхиляє заманливу пропозицію переїхати до столиці, одружитися з москвичкою, вступити до консерваторії, присвятивши себе музиці. Ну, «не його» воно, чуже. І він повертається в Україну, в Київ, до своїх друзів, на роботу залізничника. Й інститут у його житті ще буде, і музика — як захоплення на все життя.

Перипетії, в які занурюється автор-оповідач у подальшій праці в науці, міністерстві, з усім цим чиновницько-бюрократичним побутом, у якому непросто зберегти своє обличчя, цікаво передані в оповідках «Наш «Собор», «Я все сказав», «Плагіат», «Жаба».

Ще кілька міркувань. В багатьох оповідках фігурує , в найкращих тональностях, героїня, яку автор тепло називає «Люба — Любов Василівна — Любашенька». Так, це вірна дружина Віталія Терентійовича — Любов Василівна. Незабаром вони відзначатимуть 50-річчя подружнього життя. Нещодавно — обвінчалися у столичному Володимирському соборі. Так от, Любов Василівна, педагог-філолог за фахом, з повним правом є співавтором книги — як натхненниця і творча зірка автора.

Друге, що хочеться сказати, — не просто як редактору цієї книги, а як засновнику і редактору Чернігівської обласної газети «Світ-інфо». Віталій Терентійович — давній читач газети, з першого її номера, друг і популяризатор видання. Бо цінує не лише саму цю газету, а розуміє велику важливість творення нового українського національного інформаційного простору.

І останнє, найважливіше, — мета написання автором цієї книги. Вона у прагненні автора зробити все можливе для якнайшвидшого, кардинального прогресу в житті України. Прогресу в напрямі життя, гідного нашого великого народу, життя європейського, заможного. Автору болить, що ці переміни йдуть у нас так повільно. Він прагне внести в ці переміни свій життєвий досвід, ідеї, стремління до оновлення.

Саме для цього він створює Благодійну організацію «Фонд інвестицій у майбутнє». Ставить за мету швидке збільшення національного багатства за рахунок поширення і використання величезного інтелектуального потенціалу і творчого доробку мислячих українців. Ця діяльність базуватиметься на масовій участі зацікавлених громадян, що мають високий рівень знань, свідомості та професіоналізму. Пропонується творення діяльності нового типу, коли нагромадження капіталу фундаторів і активістів Фонду є не лише гроші, а в першу чергу креативні ідеї, розробки та інші творчі ресурси всіх учасників цієї новітньої форми благодійництва. І тут не обійтися без глибокого осмислення нашого життєвого шляху — автора, суспільства, України.

Окрім того у Віталія Терентійовича визрівають нові задуми, сюжети. Йому також бачаться після цієї першої книги оповідок наступні, як образки нашого багатогранного життя в майбутньому.

Петро АНТОНЕНКО

← Повернутися до списку

На головну...